Голодна весна - Кирій Іван Іванович - Страница 40

– І не думайте про розправу! – попередив. – Кару їм винесе суд! – кивнув на Вірку й Михайла.

Худе, подзьобане віспою, обличчя було суворе, очі під кущистими бровами горіли, мов дві жаринки.

Всі, чоловіки, жінки і ми, дітлахи, слухняно одійшли до канави, а Задорожний поговорив про щось тихо з дядьком Грицьком Стовбуном. Потім вони обидва підійшли до Вірки й Михайла. Перемовилися з ними кількома словами, одв'язали й повели до головиного воза.

– Сідайте! – звелів їм Задорожний.

Вірка й Михайло сіли рядом посеред воза, дядько Грицько й Задорожний з обох боків біля них.

– Н-но-о, пішов! – смикнув коня за віжки голова, розвернувся й, проїжджаючи мимо нас, звелів Парасці йти слідом за ними в сільську Раду.

– Зараз, – одізвалася кволим голосом Параска й так же кволо рушила за підводою.

– Бідна дівчина, стільки горя перенесла, – зітхнула котрась із жінок, проводжаючи Параску поглядом.

– Це ж треба, і її, іроди, хотіли вбити, – мовила друга. – Добре, що Грицько нагодився… їх самих, людоїдів проклятих, треба повбивати!

– І вб'ють, що ж із ними, такими, робити, – втрутилася в розмову третя жінка. – Чули ж, що голова сказав: суд покарає.

Ще якась із жінок захрестилася й заговорила:

– Боже, до чого людей голод довів. Одне одного їсти почали.

Далі я не став слухати розмови жінок, а теж тихенько пішов слідом за Параскою. Від того, про що я довідався, що побачив – ноги ледве несли мене. Я був розбитий, спустошений, безсилий.

А через хвилину чи дві почув за собою тупіт ніг. Оглянувся. То бігли дорогою хлопці. Догадався – до сільради, щоб побачити, де Задорожний з дядьком Грицьком подінуть Вірку й Михайла.

Далі ми побігли разом. Де взялася у л}ене сила – не знаю. Але і я побіг. Мабуть, додала цікавість: і де подінуть брата й сестру Давиденків, і що трапилося з Параскою у них. Я, й біжучи, ніяк не міг збагнути цієї дикої історії. Вірка й Михайло убили Гальку, щоб з'їсти. І хотіли вбити й Параску. Теж щоб з'їсти.

Ні, це не вкладалося в моїй голові. Я знав про людоїдство з казок матері, з розповідей батька (він читав десь) про дикі племена людоїдів на якихось далеких островах в океанах. Але щоб у нас, у нашому селі… Бр-р! Від жаху хололо в грудях серце, від усвідомлення цього паморочилася голова. Як це, вбити людину, щоб з'їсти її? Та ще й ту, яку знав, говорив з нею? Ні, то було понад мої сили зрозуміти таке. Мені ставало страшно. Адже після Гальки й Параски ці Давиденки могли з'їсти і мене, й ще не одного в селі.

Поки ми добігли до сільради, Задорожний з дядьком Грицьком замкнули Вірку й Михайла в сільрадівську комірчину, і голова уже телефонував у райцентр, у міліцію.

– Альо, альо, пошта! – гукав у телефонну трубку. – Дайте міліцію! Міліцію, кажу, дайте!

Ми стояли купкою на порозі відчинених дверей сільради й чекали, що він говоритиме міліції.

Але, на жаль, не почули. Як тільки міліція відповіла йому, голова сільради махнув нам рукою – вийдіть! – і кивнув головою дядькові Грицьку: зачини, мовляв, за ними двері.

– Ідіть, хлопці, додому, – порадив нам дядько Грицько і вийшов слідом за нами, відганяючи нас далі на вулицю.

На вулиці ми одразу ж обступили його, засипали запитаннями: а що Давиденковим за це буде? їх повісять чи розстріляють?

Незважаючи на нашу скупу дитячу добрість, ми ^були одностайні: їх обов'язково слід покарати якнайсуворіше.

Дядько Грицько, мабуть, збуджений цією подією не менше від нас, розводив руками:

– Не знаю, хлопчики, не знаю. Йдіть по домівках, навіщо воно вам.

Цим часом з вулиці повагом підійшла до нас Параска. Вона вже не плакала, лише тремтіла від нервового збудження.

Дядько Грицько ще раз порадив нам іти додому, взяв Параску за плечі й повів у сільраду.

Ми ж, допитливі і вперті, не послухались його поради, а посідали на вигоні перед сільрадою ждати дальших подій. Дарма що на сонці, що нам було жарко, що в кожного з нас порожній шлунок, що ми кволі й безсилі.

Події ж назрівали повагом, але такі, що нас уже, мабуть, нічиї умовляння не змусили б розійтися по домівках.

Спершу, після нас і Параски, до сільради прийшли ті жінки, сусідки Давиденків, що поривалися до них з прокльонами і рогачами. Прийшли без рогачів, але кожна з палицею в руці.

Потім прибігло кілька хлопчиків і дівчаток з Воловиці, серед яких були й ті два хлопчаки, що прогнали нещодавно нас із Галькою з шовковиці. За хлопчаками та дівчатками слідом придибало кілька бабусь, з ціпками в руках.

Прийшли три чоловіки з колгоспної майстерні.

З нашої бригади причвалав дядько Денис, конюх.

За дядьком Денисом – Антон. Після того випадку з хлібом він завжди ходив сам-один, тримався від дітей осторонь. І тоді став віддалік, худий і нещасний, з довгими, опущеними мало не до колін руками.

По одному, по двоє підходили люди з Новоселиці, Заводовщини, Гайдуківщинн.

Прийшов з двома хлопцями-сусідамн Іван Крупка з Окопу.

Поза церквою від школи прийшов і наш учитель Павло Іванович. Привітавшись біля сільради з чоловіками, він поспішно зник за її дверима.

Не раз і не двічі чув я від дорослих мудре прислів'я: земле– чутками повниться. Мабуть, наповнилась вона і того дня чуткою про дикий вчинок брата й сестри Давиденкових і передала людям цю звістку від хати до хати. Бо я не знаю, щоб хтось їздив і повідомляв їм спеціально. А вони, хто міг ходити, прийшли з усіх кутків до сільради, зосереджені й суворі, голодні й злі.

Чоловіки стали біля сільрадівської огорожі, крутили Цигарки з самосаду й, прикуривши їх, стиха гомоніли між собою, а жінки та наша братія, хлопчики з дівчатками, всілися на вигоні на висохлому від сонця моріжку й мовчки дивилися на двері сільської Ради.

Що там за ними? Про що домовився з міліцією голова сільради Задорожний? Про що він і Грицько Стовбун говорять з Параскою? А як себе поводять у коморі Вірка та Михайло Давиденки?

Мабуть, такі питання цікавили не тільки мене та хлопців, з котрими я прибіг, а й усіх, хто прийшов до сільради після нас.

Проте, думаючи так, я глибоко помилився. Дорослі люди прийшли сюди з іншою метою, яку напевне своєчасно зрозумів голова сільради Задорожний чи то йому підказав наш учитель, бо, виглянувши у відчинене вікно, він одразу ж вийшов надвір разом з ним, привітався до всіх і лагідно заговорив:

– Люди добрі! Я вас дуже прошу розійтися зараз по домівках. Нічого тут цікавого немає і не буде. Незабаром приїдуть товариші з міліції та прокуратури, розберуться в усьому, заберуть винних, і їх судитиме суд.

Та, мабуть, не треба було йому цього казати, бо якраз саме це й розбудило, розворушило досі, здавалося, спокійних жінок. Вони немов по чиїйсь команді, дружно, навперебій закричали:

– Чого ви нас додому відсилаєте?

– Ми теж голодні, але ж не їмо одне одного!

– Судити їх тут, на місці, людоїдів!

– Без слідства, що там розбиратися!

– І постріляти, як скажених собак!

– Повісити! Ось тут, серед вигону!

Великий гнів людський. Спостерігаючи за жінками, що кричали до голови, розмахуючи при цьому ціпками і просто так руками, я побачив, які в них були гнівні обличчя, як зло блищали їхні очі. Гнів перемагав голод.

Павло Іванович мовчав, суплячи брови, – йому, мабуть, було незручно перед людьми за те, що він з головою сільради затіяв цю розмову.

Задорожний знову став пояснювати жінкам, що на все, мовляв, є закон, його треба дотримуватись, і цим викликав ще більше обурення. Жінки загукали до нього:

– Закон, кажете? А по якому закону у нас хліб одібрали до зернини?

– Де написано, щоб люди з голоду вмирали? Щоб їх на кладовище, мов худобу, підводою возили?

– Навіщо нам такий закон?

Я дивився на Задорожного й помітив, як він розгубився від цих запитань жінок, його широкий, посмугований зморшками лоб вкрився краплями поту, широко відкриті очі бігали по жіночих обличчях, а тонкі губи були міцно стиснуті в білий шнурочок. Продовгувате, худе лице посіріло, і весь він, кремезний, плечистий, ніби осунувся, обм'як.