Голодна весна - Кирій Іван Іванович - Страница 47

– Ти ж більше не сердься! – гукнув він мені вслід.

– Ні! – щиро відгукнувся я.

І на душі в мене стало гарно-гарно, як буває завжди, коли зробиш комусь приємне.

…Недосаджений город, хату і все, що в хаті, ми залишали на бабу з тіткою Дунькою. Як-не-як – рідня. Хай доглядають, користуються чим хочуть, поки ми повернемось. А там видно буде. Та й чи повернемося – ми не знали.

Мати, звичайно, журилася за всім, всього їй було жаль, адже кожна дрібничка в хаті наживалася її працею.

Я співчував матері, бо й мені воно було рідне. Та найбільше мене турбував портрет Тараса Шевченка. «Кобзаря» я сховав у свою торбину, обгорнувши рушником, а портрета взяти було нікуди. В торбу – не вміщався, нести в руках – незручно. А мені ж так хотілося взяти і його з собою. Щоб бачити дядечка Тараса щодня, поговорити з ним у тяжкі хвилини, порадитись.

– Ні, нехай він, мабуть, залишається дома, – мовила мати. – Хай стереже хату. Він же член нашої сім'ї.

Я не погодився:

– Йому буде сумно без нас у порожній хаті.

Мати подумала-подумала й запропонувала:

– То давай залишимо Парасці чи бабі на зберігання.

І цього мені чомусь не хотілося. Була якась боязнь і недовіра, що портрет у них збережеться.

– Деж вас подіти, дядечку Тарас? – звів очі на портрет Кобзаря.

А дядечко Тарас дивився на мене добрими очима й мовчав, як завжди.

– То кому ж його залишити? – затурбувалася мати. – Такий же гарний портрет, треба б у надійні руки віддати. А може, віднести його в школу? У школі ж є якісь портрети?

– Є, – відказав я. – Товариша Сталіна. У нашому класі і в інших.

– А тепер нехай і портрет Тараса Григоровича буде. Щоб товариш Сталін один не скучав, – сказала мати ледь-ледь посміхнувшись, чого я давно не бачив. Потім додала: – А може, віддати його Павлові Івановичу? Як подарунок від нас.

Мені сподобалась ця її думка. Справді, найкраще подарувати портрет Павлу Івановичу. Як я одразу про це не подумав? Хай залишиться йому як вдячність за те, що він зробив для нас з матір'ю, для мене, зокрема.

– Завтра ж і віднесу, – пообіцяв матері.

Можна було віднести й того дня, але надворі почався дощ, і мені не хотілося, щоб портрет намок, йти у Яготин на станцію ми вирішили через день, і, отже, я мав час.

– От і гаразд, – залишилася задоволеною мати, що ми віддамо портрет Тараса Григоровича добрій людині, в добрі руки. – Заодно й попрощаєшся і з Павлом Івановичем, і з школою, – додала.

Та на другий день дощ не перестав, а навпаки, розійшовся, мабуть, надовго.

– Що ж його робити? – забідкався я. – Як же віднести портрет?

Мати подивилась у вікно.

– Іде. А як то нам буде? Промокнемо ж до кісток.

– Може, вночі перестане? – зітхнув я.

– Якби ж то, – згодилася мати. – А портрет віднеси зараз. Загорнемо гарно, притиснеш до себе – і не намокне.

Я згодився. Бо справді, хтозна-коли перестане той дощ.

Мати знайшла чисте ряденце, простелила на столі. Потім зняла портрет зі стіни, подивилася в очі дядечка Тараса й зронила тихо:

– Прощайте, Тарасе Григоровичу, і не осудіть, що не беремо з собою.

Поцілувала поета в щоку і з сльозами на віях передала портрета мені.

– Попрощайся й ти, синку.

Серце щемно стиснулось у грудях, жаль підкотився під саме горло.

– Прощайте, дядечку Тарасе, – прошепотів і я й також поцілував Кобзаря.

Потім мати дбайливо загорнула портрет у ряденце, зробила з порожнього мішка кобку від дощу, накинула мені на голову та плечі, і я пішов у школу.

Ішов, роздивлявся довкола і думав, що завтра вже не побачу ні цих знайомих хат, ні вигону, ні церкви в зелені дерев за огорожею, ні крамниці, ні тієї ж школи, до якої ніс портрет Кобзаря. Що буду від них далеко, ітиму по незнайомій дорозі у незнайомий світ, потім житиму у незнайомому місті, серед незнайомих людей.

І зробилося мені сумно й гірко на душі. І зашкрябало щось у горлі. Струснув головою. Ні, не буду плакати. Чого це я став останнім часом такий тонкосльозий? Розкис, розклеївся зовсім.

Ні по дорозі до крамниці, ні біля неї я не зустрів і не побачив нікого з людей. Всіх позаганяв до хат дощ. Та й не тільки дощ. Більше – голод. Взагалі, мало ходили люди по селу. Немов їх у ньому й не було.

На мій подив, нікого не побачив я не лише біля школи, а й у ній самій, коли зайшов. Двері в коридор були відчинені, але всі класні двері, учительська й комірчина тітки Софії – замкнуті.

«Чому ж це в школі немає нікого?» – подумав я.

И тут же дорікнув собі: дивак, зовсім забув, що настала пора іспитів у старшокласників, і вони тепер ходять сюди не щодня. Саме цей дощовий день і був відпущений їм для підготовки до іспиту. А раз немає учнів, то й учителі домували. І тітці Софії не було чого тут робити. А двері в коридор вона просто, мабуть, забула замкнути. Чи, може, замок зіпсувався.

В коридорі школи пахло чимось гіркувато-кислим, старим взуттям і мишачим послідом. Я вже трохи одвик від цього запаху, й у мене одразу зашкрябало в горлі, закололо в носі. Я мало не розічхався, але стримався. Ще б чого не вистачало, прийшов чхати в школу.

Мокрий, з ногами в грязі, я стояв біля вікна від дверей нашого класу й не знав, як до нього зайти, щоб попрощатися зі своєю партою, з класною дошкою, до яких звик і з якими треба було розлучатися.

Вирішив зачекати, може, ще тітка Софія навідається, і я попрошу її відімкнути клас. А тоді вже й до Павла Івановича.

Стою біля вікна, дивлюсь, як надворі іде дощ. Тихий, рівний. Вимив листя на деревах, спориш на шкільному подвір'ї, і вони були такі зелені-зелені та свіжі. Он ворони ходять вимитою стежкою через подвір'я, викльовують щось на ній. Чорні-чорні. І не бояться дощу. Мабуть, їсти хочуть. А коли хочеться їсти – ні дощ, ні град, ні сніг не страшні. По собі знаю. А ворони ж іще й не бояться змокнути.

Згадавши про їжу, відчув, що й мені не завадило б щось з'їсти. Але що? Може, вийти в сад та ще зелених яблучок нарвати? Якщо вони, звичайно, там ще є, не обірвали такі розумники, як я.

Ні, вирішив, не треба. Несолідно. Прийшов по ділу – і не втримався, одразу в сад. Що Павло Іванович подумає, як побачить.

Та коли вже голод нагадав про себе – його нічим не переконати. Зручно – незручно, солідно – несолідно. Він вимагав свого. Отже, треба було чимось негайно зайнятись. Але чим?

Став ходити по коридору. Дарма. Думки в голові так і роїлись про їжу.

Ні, не прийде уже в школу ніхто! – вирішив.

Посіпав ще двері свого класу. Замкнуті внутрішнім замком. «Що ж, так і буде, – вирішив. – Прощай, класе, прощай, школо. Піду до Павла Івановича».

Беру портрет під пахву, насовую кобку з мішка на голову й виходжу з коридорного тамбура. А на серці – щем. І таке відчуття охопило мене, ніби одірвалося щось усередині. І думка: «Невже більше не повернусь у школу, не бігатиму її коридором, подвір'ям?»

Аж у піт кинуло від цього. Витер чоло мокрою рукою і… несподівано на порозі зустрічаюсь з Павлом Івановичем. Він так раптово з'явився переді мною, що здалося мені, – виріс з-під землі чи впав із неба. Був у синьому плащі з піднятим коміром і старенькому, насунутому на очі й вуха картузі. Від нього пахло дощем і трішки-трішки пічним димом, ніби він щойно розтоплював плиту.

– О, здрастуй! – привітався до мене. – Ну, як твоя малярія? Все ще трясе?

Я відповів, що уже днів кілька, як перестала.

– От і добре, – мовив задоволено Павло Іванович й тут же поцікавився: – А прийшов чого в таку негоду? Я ж тобі казав, що переведемо в наступний клас, і перевели.

Така увага вчителя, схвилювала мене й засоромила водночас. Адже я тоді, на вигоні біля сільради, не послухався його, не пішов додому, а він, бач, до мене як.

– Спасибі, – відказав я. – А прийшов, щоб… – Далі в мене немов відібрало річ, я не знав, з чого почати, як себе вести. – Щоб… – повторив. – Ось візьміть, це вам. Ми так вирішили з матір'ю… – І простягнув йому загорнутий у ряднину портрет Кобзаря.