Голодна весна - Кирій Іван Іванович - Страница 48

Зараз дещо розгубився Павло Іванович. Руки до портрета він інстинктивно простягнув, але брати його не поспішав.

– Що це? Що ви вирішили з матір'ю? – запитав і, не чекаючи моєї відповіді, запропонував: – Ходімо лишень у коридор і поясниш гарненько.

Ми зайшли в порожній шкільний коридор, стали біля забризканого дощем вікна.

– Я слухаю, – мовив лагідно учитель, як говорив завжди, питаючи нас на уроках.

І тут уже без хвилювання я розповів про лист від батька, про наш із матір'ю від'їзд і нашу з нею думку подарувати йому портрет Тараса Григоровича Шевченка.

– Хай буде вам від нас на згадку, – закінчив я й подав Павлові Івановичу портрет.

Учитель бережно взяв його від мене.

– Дякую, – мовив щиро й перепитав: – То завтра, значить, і їдете?

– Завтра, – кивнув я головою. – Підемо з села раненько, аби тільки дощ перестав.

– Еге, задощило, – сказав співчутливо Павло Іванович. – Але не відкладайте, їдьте, – порадив. – Хай вам щастить у дорозі й на новому місці. Ми теж скоро з Сімою Іванівною виїдемо.

Для мене це було несподіванкою.

– І ви? – здивувався. – Куди?

Павло Іванович відповів не одразу. Помовчав, подумав, мабуть, поглянувши у вікно, за яким шелескотів дощ, відповів:

– На Чернігівщину. Отож прощай, адже хтозна-коли побачимося.

Мені було шкода прощатися з цією доброю, щирою людиною. Я з жалем глянув йому в очі.

– Прощайте, Павле Івановичу. І вам нехай щастить.

Учитель скупо, одними кутиками вуст, усміхнувся.

– Не дружить воно зі мною, щастя. Та дарма, обійдемося. За портрет же вам з матір'ю ще раз спасибі. Це дорогий подарунок, ми берегтимемо його.

В голосі вчителя бринів тихий смуток, прихована тривога.

Я не посмів запитати, чому вони з Сімою Іванівною збираються виїхати з нашого села і чому в нього такий невеселий настрій. Було незручно. Тільки через багато літ, уже дорослим, дізнався: Павла Івановича звільнили тоді з роботи за те, що посперечався з міліцією, заступаючись за нас з матір'ю біля гамазею. Звільнили, не дозволивши працювати навіть у нашому районі, і тому він з дружиною був змушений виїхати в сусідню область і шукати роботи самостійно.

А могло бути й гірше.

…Попрощався я, але йти зі школи, від Павла Івановича мені не хотілося. Щось невідоме тримало мене невидимою рукою, я переступав перед учителем з однієї босої ноги на другу, не зводив з нього очей і відчував щем у грудях. Мабуть, то був жаль.

Павло Іванович теж дивився на мене з сумом в очах, потім поклав руку на моє плече й мовив тихо:

– Ну, йди додому. Передай вітання матері і батькові передаси, як приїдете до нього. А я замкну школу, бо десь наша Софія Луківна забарилася.

І я покірно пішов. Задоволений тим, що так вдало зустрівся з Павлом Івановичем, віддав йому портрет Тараса Григоровича, і водночас засмучений розлукою з ним, зі школою.

Не шкодував я лише за тим, що не бачитиму більше в своєму класі портрета товариша Сталіна, не зустрічатимуся з поглядом його гострих, колючих очей, від якого мене завжди морозило.

А дощ надворі не переставав. Над голодним передвечірнім селом плили й плили сірі сувої хмар і сіяли, й сіяли на нього дрібні, холодні краплі.

…Увечері до нас приходили попрощатися тітка Дунька і Параска. Плакали, бажали нам доброї дороги.

Спали ми останню ніч у своїй хаті неспокійно. Мати кілька разів прокидалася, виходила надвір дивитися на небо, чи не перестає дощ. Я щоразу чекав її і, коли вона поверталася, питав: «Іде?» – «Іде», – відказувала й сумовито зітхала.

А на світанку, увійшовши до хати, гукнула мені:

– Уставай, синку, будемо йти. Дощ немовби перестав. Чи надовго?

З хати ми вийшли, як надворі почало сіріти. Босі, з ціпками в руках і торбами за плечима. Дощ таки справді уже не йшов, але ще капало зі стріх, з дерев, по небу повагом плили розірвані хмари. Грязь під ногами була рідкою й холодною, і я одразу змерз, почав тремтіти.

Пішли стежкою через людські городи, мимо кладовища, щоб швидше вихопитися на дорогу.

Як вийшли за околицю, мати повернулася обличчям до села, тричі перехрестилася, тричі поклонилася й мовила журно:

– Прощай, домівко. Коли-то вернемося до тебе…

Прощався з селом і я, відчувши у серці щем. Адже покидав його вперше в своєму житті.

До Маріуполя ми добиралися більше тижня. У Харкові в черзі за квитками в матері вкрали гроші, й далі ми їхали від станції до станції без квитків і голодні, бо ту макуху, що взяли з собою в дорогу, давно з'їли. На станціях, де нас висаджували за проїзд «зайцями», я просив добавки в чергах за хлібом, просто заходив у пристанційні хати й стояв мовчки біля порога з простягнутою рукою, чекаючи, поки господарі щось дадуть. Одні давали, хто скибку хліба, хто варену картоплину чи буряк. А інші казали: «Бог дасть, самі голодуємо».

Кілька разів на мені рвали і так драні штани собаки, і я з плачем повертався до матері, яка чекала мене на вокзалі.

Коли нам не вдавалося упросити кондуктора проїхати до чергової станції у пасажирському поїзді, ми ризикували їхати товарняком, на відкритій платформі, хоч за те забирали в міліцію й вимагали платити штраф.

…А по приїзді в Маріуполь я відразу ж захворів сипним тифом.

Моє суворе дитинство продовжувалося.

Грудень 1988 – лютий 1989 рр.

Ірпінь – Київ