Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 56

— О, якби я не народився англійцем! — розводився він. — Їй-богу, я бажав би бути французом! Всі інші не годні їм і в слід ступити! — Він на мить замовк, а тоді враз перейшов до політики: — Краще вже бути диким звіром, аніж лібералом! Носити заклики і все інше!.. Та в свині й то більше розуму! Ну ось хоча б наш стармех — кажуть, він власними руками ніс плаката «Ура Гладстонові!», чи «Геть аристократів!», а чи щось таке… А чим йому допекли аристократи? Покажіть мені цивілізовану державу без аристократів! Я не кажу про Штати — там усе продається і купується. Знав я одного американського моряка — справжній хлопець, теж родом англієць, служив сигнальником на «В'яндоті». Так от він казав, що ніколи не потрапив би на те місце, якби не знайшов спільної мови з ким треба… Отак прямо й сказав. Ну, ми тут усі англійці…

— Боюся, що я американець, — зауважив я винувато.

Моряк на мить начебто зніяковів, але відразу ж опанував себе і зробив мені вельми тактовний, типовий у таких випадках комплімент.

— Та ви що! Слово джентльмена — я б ніколи цього не подумав! По вас цього зовсім не видно! — вигукнув він, наче мова йшла про те, що я хильнув зайвого.

Я подякував йому, як завжди в таких випадках дякую його співвітчизникам — не стільки за люб'язне ставлення до мене й моєї країни, скільки за щирість у виявах справжнього британського духу та смаків (тут я повсякчас відкривав для себе щось нове).

Подяка так зворушила мого нового знайомого, що він похвалив американський спосіб зшивати вітрила.

— Ви зшиваєте вітрила краще, ніж ми, — сказав моряк. — Можете твердити це з чистою совістю.

— Дякую, — відповів я. — Неодмінно твердитиму. Цим я остаточно завоював симпатію моряка, і коли я почав прощатися, щоб повернутись до Фаулерового бунгало, він сплигнув зі столу й зголосився провести мене. Я охоче згодився, бо цей дивак, на свій лад унікальний, наче з породи вимерлих птахів, розважав мене. Та коли він узяв свою безкозирку, я зрозумів, що наша подальша розмова може бути куди цікавішою, ніж мені уявлялось: я побачив на стрічці напис: «Буря».

— Послухайте, — обізвався я, коли ми попрощалися з господарем і спускалися стежкою до води, — це ж ваш корабель підібрав команду «Летючого шквалу»?

— Саме так, — відповів моряк. — І їм таки поталанило: цей острів Мідуей давно забутий богом і людьми.

— Я щойно звідти, — сказав я. — Ми з компаньйоном купили той бриг.

— Перепрошую, сер, то ви господар білої шхуни? — здивовано вигукнув моряк.

— Атож, — відповів я.

Мій супутник виструнчився, наче ми щойно познайомились.

— Так-так, — провадив я, — і мене дуже зацікавила вся ця історія. Я хотів би, щоб ви розповіли, як їх рятували.

— Було все так. Нам наказали зайти на Мідуей перевірити, чи немає там потерпілих від корабельної катастрофи. Ми підпливли до нього раніше, ніж передбачалося, тож потім цілу ніч ледве повзли, аби дістатись до острова над полудень: старий Тутльс… вибачайте, сер, наш капітан боявся наближатися до острова вночі, бо довкола цього Мідуею безліч усіляких підступних течій, — ви ж самі це знаєте, адже були там. І все-таки якась із них, либонь, підхопила нас, бо коли вибило шість склянок, хоч ми мали бути далеко від острова, хтось раптом уздрів вітрила, а далі й усі розгледіли, на подив, щогли та оснастку брига! Незабаром судно постало перед нами як на долоні. Ми збагнули, що воно міцно, всім днищем сидить на мілині, що на ньому вимпел піднято, а прапор спущено. Прибій там добрячий, тож ми лягли в дрейф і спустили дві шлюпки. Сам я у шлюпці не був — стояв біля борту й дивився, — але хлопці казали, що вся команда була на смерть перелякана й ніхто нічого не міг до пуття розповісти. Один усе схлипував та заламував руки, він був заплаканий, як мале дитя. А отой Трент — він першим піднявся на борт, — у нього рука була замотана закривавленою шматиною. Я опинився поряд з ним, як оце з вами, і помітив, що він був вельми сердитий, а дихав, як той міх, — наче бігав по трапах. Та, врешті, було їм чого засапатись!.. А за Трентом зі шлюпки поліз на борт його помічник…

— Годдедааль! — вихопилось у мене.

— Гарненьке ім'я, що й казати! — засміявся моряк: він, певно, сплутав прізвище з якоюсь лайкою. — Чудове ім'я!.. Ось тільки воно не справжнє — своє справжнє прізвище він приховував, бо походив зі знатної родини. Один з наших офіцерів знав його в Англії, він упізнав його, підійшов і каже: «Здоров, Норі, здоров, старий!», — а той спершу тримався гідно, як і личить аристократові, а тоді, ледве вчувши своє ім'я, зблід, як на божому суді, глянув на містера Себрайта, ніби побачив чорта, а потім (повірте мені, правду кажу), зомлів і гепнувся на палубу! «Віднесіть його в мою каюту, — мовив містер Себрайт, — це нещасний Норі Картью».

— А який він був, той містер Картью? — ледве вимовив я.

— Офіцерський стюард казав мені, що він з дуже знатної англійської родини, — відповів мій приятель, — учився в Ітоні і, мабуть, баронет…

— Я питаю, який він із себе, — нетерпляче докинув я.

— Та нічого особливого, — махнув моряк рукою, — такий, як і ми з вами. На баронета не схожий. Щоправда, я бачив його обшарпаним…

— Як це? — здивувався я. — Ага, пригадую: весь час, поки ви йшли у Фріско, він хворів…

— Може, хворів, а може, просто не хотів, щоб його бачили, бо з каюти він не виходив, а стюард, що носив йому їсти, казав мені, що він майже нічого не їв. А в Фріско його переправили на берег так, аби ніхто не бачив. Його старший брат нібито помер, і Картью став спадкоємцем, але ще до того він посварився з ріднею і пустився по світах. Найнявся на торговельний бриг, потрапив у катастрофу на Мідуеї і вже покинув свої пожитки, готуючись плисти морем у шлюпці, — аж коли з'являється наш корабель, і він дізнається, що став багачем, та ще й не сьогодні-завтра його оберуть до парламенту! Отож йому й не хотілося показуватись на людях. Певно, ми з вами повелися б так само.

— Можливо, можливо, — відповів я: — Ну, а всіх інших з команди ви теж бачили?

— Звісно! І нічого поганого про них не скажу. Гарді, приміром, родом з англійських поселенців, через його руки пройшли страшні гроші, він знав і щастя, і невдачі, дуже він мені сподобався. І такий освічений, знає французьку, а що вже латиною джерготів — ну чистісінький тубілець! Дуже я його вподобав, цього Гарді, та й з обличчя гарний…

— І багато вони розповідали про катастрофу?

— А що там було розказувати? Адже про все написали в газетах. Гарді більше розказував про те, як він добував грошики, як водився з жокеями та букмекерами, з боксерами та акторами і взагалі з тією компанією… А ось тут я зоставив свого коня… З вашого дозволу, я прощатимусь.

— Хвилинку, — мовив я. — Містер Себрайт на борту?

— Ні, сер, він зараз на березі, — відповів моряк. — Я сам відвозив його валізу до готелю.

На тому ми розлучились, і мій новий знайомий погарцював собі на позиченому коні. Я помітив, що кінь ставився до свого вершника з неприхованим презирством. У мене в голові зароїлися думки; я відчував, що в мої руки потрапили ключі до розгадки всіх наших таємниць. Я взнав справжнє прізвище Діксона — його звали Картью. Я зрозумів, на які гроші Беллерс хотів купити бриг, — це була спадщина Картью. А до моєї уявної галереї картин, що оповідали історію «Летючого шквалу», додалася ще одна — можливо, найдраматичніша. Я бачив палубу військового корабля біля берегів загубленого в океані острова, офіцерів і матросів, які з цікавістю оглядають новоявленого баронета: під чужим іменем він плаває на торговельному судні, його врятували від явної загибелі, — і ось він падає, зомлівши, на палубу, зачувши своє власне ім'я. Я пригадав мою розмову з ним по телефону в готелі «Оксідентал». Либонь, у цього Діксона-Годдеда-аля-Картью була вельми романтична або підмочена біографія. В моїй уяві постала фотокартка, знайдена на «Летючому шквалі», і мені подумалося: зображений на ній чоловік цілком здатен на такі бурхливі злети й падіння. І я вирішив, що Годдедааль (чи Картью) — це розгадка всіх таємниць.