Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 57

Отже, поки «Буря» тут, треба познайомитися з Себрайтом і корабельним лікарем. Тому, попрощавшись з містером Фаулером, я повернувся в Гонолулу. В марному очікуванні я просидів до вечора на прохолодній веранді готелю. Нарешті, біля дев'ятої години, моя терплячість була винагороджена.

— Ось добродій, про якого ви питали, — сказав мені портьє, і я побачив ще молодого чоловіка в твідовому костюмі: він ліниво й манірно грався тонкою тростиною, й на його обличчі застигла журба. Як по правді, я сподівався побачити загартованого повелителя бур, свого роду вікінга, а не такого зманіженого молодика, — тож спершу трохи розгубився.

— Якщо не помиляюсь, я маю задоволення розмовляти з лейтенантом Себрайтом, — сказав я.

— Саме так, — відповів молодик. — Проте мені здається, що ми з вами незнайомі.

Він говорив, як той лорд Фоппінгтон зі старої п'єси — манірність не полишала його ні на мить, але я не маю наміру відтворювати його мляву мову.

— Я вирішив заговорити з вами саме для того, щоб ми познайомились, — сказав я, й трохи не зніяковівши (на нечемність я завжди відповідаю нечемністю, це моя єдина войовнича риса). — Ми з вами обидва маємо відношення до справи, яка мене дуже цікавить, і мені здається, я можу прислужитися одному з ваших друзів — у всякому разі, можу сповістити його про деякі приємні новини.

Останнє я сказав, аби якось заспокоїти власне сумління: жодної послуги містерові Картью я, звісно, зробити не міг і не бажав, але я був певен — тому буде приємно почути, що я спалив «Летючий шквал».

— Я… я не знаю… я вас не розумію, — затинаючись, мовив Себрайт. — Розумієте, у мене нема ніяких друзів у Гонолулу.

— Той друг, про якого мова, тепер в Англії, — відповів я. — Це містер Картью, якого ви підібрали на острові Мідуей. Моя фірма купила бриг. Я щойно повернувся з острова, і мені треба будь-що зв'язатися з містером Картью. Думаю, ви будете такі люб'язні, що повідомите його адресу.

Як бачите, я досить хутко позбувся найменшої надії зацікавити цього зарозумілого британця. Та і йому самому була явно не до душі моя настійливість. Напевне, він страшенно боявся, щоб я не накинув йому своє знайомство; до того ж, це несміливий, нерозумний, марнославний і непривітний тип, та ще й геть беззахисний — такий собі равлик без усякої хатки — тож він намагатиметься будь-що покінчити з нашою розмовою, навіть згодившись з моїм проханням. І справді: за хвилину він квапливо відкланявся, лишивши мені папірця, на якому надряпав:

«Норріс Картью,

Столбрідж-ле-Картью,

Дорсет».

Я міг святкувати перемогу — бойовище і частина обозу мого супротивника опинилися в моїх руках. Проте, зізнаюсь чесно, під час нашої розмови я страждав та ніяковів не менше, ніж містер Себрайт. Я відчував, що нездатен на дальші агресивні випади, що воєнно-морський флот старої Англії, як і колись, непереможний (принаймні для мене); тож я полишив думку про те, щоб розшукати корабельного лікаря, вирішивши й надалі триматися на поважній відстані від англійського прапора. І я поволеньки пішов собі спати.

Вранці я зрозумів усю мудрість свого рішення, коли випадково зустрівся з Себрайтом у холі, — той ледь уклонився мені, ще й так гоноровито та зверхньо, що я, згадавши тактику гордого Нельсона, удав, ніби не помітив вітання, й не відповів на нього.

Та уявіть собі й подив, коли за півгодини мені принесли від лейтенанта записку з запрошенням відвідати корабель.

«Шановний пане! — писав Себрайт. — Усіх нас, природно, дуже цікавить доля брига «Летючий шквал», і коли я розповів, що мав приємну нагоду познайомитися з вами, всі мої товариші висловили одностайне бажання бачити вас своїм гостем на борту нашого корабля. Ми були б дуже раді, якби ви завітали до нас сьогодні ввечері або, якщо ви зайняті, пообідали в нашому товаристві завтра чи сьогодні». Далі вказувалась година обіду й підпис «Дж. Ласеллес Себрайт» разом із запевненням, що він залишається моїм щирим другом.

«Ні, містере Ласеллес Себрайт, — подумав я, — що ви не мій друг, це ясно, але не менш ясно, що ви, як та леді з пісеньки, друг когось іншого. Ви розказали про нашу зустріч, дістали прочухана, вам продиктували цю записку, не зваживши на ваші кволі заперечення, і ось я запрошений на борт «Бурі» — проте не для того, щоб познайомитися з членами екіпажу, і не для того, щоб поговорити про долю «Летючого шквалу», а для того, щоб мене допитала людина, яка цікавиться Картью. І я ладен битися об заклад: ця людина — лікар. І ще я можу битися об заклад: якби ви не дали мені вчора цієї адреси, вам не довелося б писати цієї записки».

Не гаючись, я написав у відповідь, що приймаю запрошення на обід, і в призначений час трохи босякуваті матроси «Нори Крейн» доправили мене в шлюпці під ощирений гарматами борт «Бурі».

Офіцери військового корабля, здавалося, зраділи мені. Вони, на відміну від Себрайта, з хлоп'ячою цікавістю розпитували про всі подробиці нашого плавання. За столом тільки й розмов було, що про «Летючий шквал», про те, як він сів на мілину, про те, як я знайшов його, про погоду та нашу якірну стоянку, про течії навколо острова Мідуей. Кілька разів без тіні замішання згадувалось ім'я Картью. Випадок з ним навів на спогади про долю графа Абердіна, що помер помічником капітана на американській шхуні. І коли я не дізнався про Картью майже нічого нового, то лише тому, що вони самі майже нічого не знали, — їх просто зацікавила незвичайна доля цього чоловіка, й вони співчували йому, що він так довго хворіє. Я переконався: офіцери «Бурі» цієї теми не уникають і нічого не таять від мене, бо їм нема чого замовчувати.

Здавалося, все було природне й щире, — і все ж мене бентежив лікар. Це був високий, кремезний чолов'яга років за п'ятдесят, уже посивілий, з неспокійними вустами та кущуватими бровами. Він рідко втручався в розмову, і то лише для того, щоб підкинути веселий жарт, а його неголосний уривчастий сміх уже сам собою викликав усмішки. Він, безперечно, мав славу заповзятого дотепника кают-компанії, всіма шанованого жартуна. Та я помітив, що він тишком-нишком стежить за мною, і, звісно, негайно почав його наслідувати. Якщо Картью симулював хворобу — а всі обставини вказували саме на те, — то лікар знав усе або, в усякому разі, чимало. Його суворе, вольове обличчя дедалі більше переконувало мене в цьому. Чоловіка з такими очима і такими вустами неможливо примусити діяти наосліп або за чужими вказівками. Однак важко було повірити і в те, що такий чоловік погодився б потурати злочинницьким діям: щось у його зовнішності нагадувало мені справедливого месника Брута, невблаганного суддю. Коротше кажучи, я завагався, чи підходить він для ролі, яку я накинув йому в своїх теоріях. Мене охопили подив і ще більша цікавість.

По обіді, коли всі зібралися перейти в курильню, я, підкоряючись несподіваному пориву, спалив за собою всі кораблі: пославшись на слабість, я попросив дозволу порадитися з лікарем.

— Я цілком здоровий, докторе Еркварт, — сказав я, коли ми лишилися самі.

Лікар щось промимрив, його губи заворушилися, і він втупив у мене уважні сірі очі. Було ясно, що він не має наміру говорити перший.

— Я хочу поговорити з вами про «Летючий шквал» і містера Картью, — вів я далі. — Будьмо відверті: ви чекали цього. Я певен, що ви знаєте все, і, як людина тонкого розуму, мабуть, зміркували, що й мені відомо чимало. То як ми будемо ставитись один до одного, а я — до містера Картью?

— Я не зовсім розумію вас, — відповів лікар і, помовчавши, додав: — Мені неясно, яка ваша мета, містере Додд.

— Ви маєте на увазі — з якою метою я все це розпитую?

Він кивнув головою.

— Мені здається, ми з вами говоримо про різні речі, — відповів я. — Моя мета проста: я шукаю пояснень у справі, задля якої сюди прибув. Я заплатив за «Летючий шквал» неймовірно високу ціну, бо містер Картью через свого агента торгувався на аукціоні до останнього. І я збанкрутував. Та якщо я не знайшов на судні багатства, я знайшов там незаперечні докази злочину. Зрозумійте мене — я став банкрутом через цього чоловіка, якого ніколи не бачив. Може, я хочу помститись або зажадати компенсації, і, гадаю, ви погодитесь, що в мене є можливості здійснити і те, і те.