РАЙ. Центр - Дашвар Люко - Страница 36

— Не скочила… На дивному човні стоїть. І біла спідниця тріпотить.

Свиря не повірив. Розігнувся від лікаря, що лежав на траві, придивився.

— Ні, не Гетаут, — засумнівався. Ногою — гуп! Над землею злетів… Вдивився. Таки Гетаут. Сумна. Хай… Хай посумує — через неї Свиря мало Божий дар не втратив.

На землю опустився.

— Ти, куме Микишко, на Гетаут не дивись. Бо зараз з човна у Дніпро плигоне, а ти за нею. А нам, куме, доброго чоловіка врятувати б, а не бабів негодящих!

Біля лікаря присів, чистої землі у долоню, слини, змішав і до дядькових ран прикладає з молитвою. Микишка поруч присів. Дядькового лоба торкнувся.

— Лихоманить бідолашного, — Свирі. — Оце би пороху гарматного з горілкою навпіл розвести, щоби випив. Враз би лихоманка відскочила.

Іван Степанович ледь напіврозплющив очі, подивився на кумів:

— Де це я, хлопці?

— О! О! — Свиря підскочив, Микишку в бік штовхає. — Помогла рідна землиця.

Микишка брови насупив, Свирю відштовхнув, дядькової руки торкнувся:

— Не тривожся, добрий чоловіче. Серденята ми Дорошенкові. Ти нас хлібом із салом пригощав. Чи забув?

— Не забув, — прошепотів Іван Степанович. — Де це ми?

Свиря до дядька нахилився. Хвалиться:

— З бусурманського лігва тебе витягли. Отут від погоні хоронимося. Як сонце сяде, я до злодійського лігва повернуся… Червоного півня підкину… Спалю іродів, хай би вічно у пеклі горіли.

Дядько зціпив зуби, застогнав, за Микишчину руку вхопився, через силу сів.

— Е, не бери, хлопче, гріха на душу. Не допоможе…

Микишка поруч із дядьком всівся.

— Кажи, поважний чоловіче, яку поміч можемо тобі покласти? Все зробимо.

Дядько озирнувся.

— А дипломат мій де? Торба?.. — Зблід, згадав. — Оце біда так біда. Спалили бандюки мої папери… Хоч справа й зроблена, а папери згодилися б. От біда. Треба вже якось з цього центру вибиратися.

Свиря носом повів.

— І сало з хлібом пропали? Оце біда. Бо як згадаю, поважний чоловіче, твоє добре сало…

І ну розписувати, як вони з Микишкою понад триста років сала не нюхали, як з Дніпра витягли бабу в білій спідниці, а потім, певно, Свирин ніс їх до дядька тієї ночі привів.

Іван Степанович слухав дивну розповідь, на кумів насторожено зиркав — от і видно, що добрі хлопці, білявий б’є себе в грудки, що на собі його з полону виніс, та таке верзуть, мамо рідна, що острах бере. Може, божевільні якісь? Чи… теє — сектанти? Одежина чудна.

Про дівчину почув. Брови насупив. Чи не про ту дівчину його всю ніч з кулаками розпитували? Напружився. Згадав квадратну щелепу Коноваленка, наполегливе: «Бачив, як син Сердюка дівчину до самогубства довів?» А Іван Степанович бачив, як дівчина у білій спідниці з розкішного авта вискочила, щось хлопцеві крикнула і побігла по мосту. А далі Іван Степанович про свою лікарню згадав і пішов до хлопця, аби розпитати, як до міністерства енергетичного дістатися.

— Чуєте, хлопці, — обережно. — Так, кажете, дівчина в білій спідниці з мосту кинулася?

— Кинулася, дурна баба, — підтвердив Свиря. — А ми її витягли. Врятували душу від гріха смертного, хоч бусурманка нехрещена. Гетаут зветься.

Іван Степанович задумався. Щось дуже відверте і давно забуте, ніби з дитинства, було в цих дивакуватих хлопцях у полотняних сорочках. І не повірити б… Про врятовану дівчину. І совість не сіпала б. Та вони, бач, його, непритомного, від справжніх бандюг врятували, бо він їх хлібом із салом пригостив. І як після цього додому переможцем повертатися? Хвалитися, що добився справедливості й електрикою лікарню забезпечив? Та хіба це зробив він, лікар Гусько? Депутат зробив. Володимир Гнатович Сердюк. А ті бандюги хочуть його знищити. Це ж ясно, як ангіна, — довго мудрувати не треба. І що робити? Додому їхати?

— Чуєте, хлопці, — оце каже, а самого ще й досі сумніви крають, по слову цідить. — Треба одну хорошу людину… про біду… попередити.

— Зробимо, поважний чоловіче, — кивнув Микишка.

— Іван Степановичем кличте, — остаточно вирішив.

— А я Свиря! А це кум мій, Микишка, — проторохтів Свиря. — Серденята ми Дорошенкові.

— От і познайомилися. — Лікар спробував підвестися, та не зміг, тільки зубами скреготнув.

Гоцик перестав шукати причини, чому він досі шукає Любу. Заборонив сумнівам точити мозок і враз заспокоївся — механіка, прості рухи, йти і довбати хоч би й пам’ятник Сковороді на Контрактовій, як знадобиться. Для мети думки зайві — механіка, прості рухи аж до тих пір, поки на власні очі не побачить її. І якщо невпинним внутрішнім гризотам так хочеться зрозуміти, чому Гоцик все-таки шукає Любу, він подумає про це пізніше… Коли знайде її.

Зранку, поки Макар валявся на килимі, змотався до Подільського райвідділу міліції, де йому ввічливо пояснили — шукати дівчину візьмуться через три доби після зникнення, а до того…

— Тоді продивіться ваші дані про надзвичайні події, — наполягав Гоцик. — Позаминулої ночі… Рудоволоса дівчина. Така висока, струнка… Ніде не…

Не значилася. Зітхнув із полегшенням, помчав на Костянтинівську Макара мобілізовувати. Од радості по дорозі накупив пива і половину випив, поки добіг.

Механік Макаров досі шукав Любу, щоби зрозуміти, як довго Гоцик збирається шукати її. Він не посоромився б віддати Гоцику першість у будь-якій справі — здатності красиво напиватися, завойовувати дівчат, розмірковувати про себе, унікального, у контексті Всесвіту чи просто нахабно розлягтися на увесь диван, що призначався мінімум для двох, — але не в пошуках Люби. Ні… Люба — то їхнє спільне, єдине, що й досі об’єднує. Як диван у двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській. Макар для себе вирішив, що Гоцик, певно, просто кохає Любу, хоч і не зізнається собі у цьому. Але… Він теж — щось таке… І в нього більше цих… преференцій… У будь-якому разі, не Гоцика, а його, Макара, Люба попросила про той неймовірний і, мабуть, кращий у Макаровому житті секс.

Механік спробував пригадати легкі Любині рухи, гаряче тіло, та раптом гидка думка перекреслила жагу, що народилася несподівано від лише згадки, і вже розливалася Макаровим тілом. Чому Люба попросила про секс саме його? До цієї миті запевняв себе — Люба більше довіряла йому, бачила в ньому близьку людину, брата… Та цього ранку, сам у кімнатці на Костянтинівській, механік раптом зрозумів — Люба просто знала, що він здатний на таке паскудство. А Гоцик… ні.

Дивна річ — не збентежився. Позбавив Любу цноти? Та це — дрібниці! Пил для льотчика! Зате не підкладався під старих бабів за гроші, як Гоцик! І не купився на «мазераті», як Люба. І знайде її він, Макар. Треба тільки якось відсунути від пошуків Гоцика. Кеба працює, придумає як.

Гроші мав. Та коли на Костянтинівську повернувся Гоцик з пивом, сказав:

— У мене бабло скінчилося.

Гоцик мовчки дістав з кишені останні надходження від мами з Португалії і розділив навпіл.

— На хавку вистачить. Вставай уже! Погнали до твого гакера ДАІшну базу колупати.

Макарів однокурсник Вітько Дрозд жив на славетній Троєщині, не любив слова «гакер» і комп’ютери компанії «ІВМ». Обзивав їх «тупими пісюками» і зневажав усіх користувачів «пісюків». Дрозд любив слово «крякер» і комп’ютери компанії «Арріе», тому всі стіни його кімнати прикрашали погризені яблука впереміж із портретами Стіва Джобса в різні роки його славетної кар’єри.

Саме у компанії яблук, Джобса і двох компів Макар із Гоциком і знайшли Вітька Дрозда того ранку. Почувши про завдання, Дрозд навіть образився.

— Це вам у будь-якому комп’ютерному клубі за дві хвилини зроблять. Чи купіть на Петрівці диски з ДАІшною базою.

— Бабла нема. Нам треба на халяву і швидко, — пояснив Макар, і Дрозд погодився на три пляшки пива. Дві хвилини розповідав про «тупі пісюки», не оминув увагою й Стіва Джобса на стіні.

— Велика людина, — показав на постер. — «Макінтош» фореве!

— «Мазераті». Київські номери. Три вісімки, і ще одна цифра невідома, — спробував повернути Дрозда в реальність Макар, але Вітько спочатку доспівав осанну Джобсу і тільки потім за кілька хвилин доколупався до ДАІшної бази і видав інформацію на-гора.