РАЙ. Центр - Дашвар Люко - Страница 37

— Вісім, вісім, вісім, один, — прочитав Макар на екрані монітора. — Власник — Сердюк Максим Володимирович. Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого року народження.

— Адреса є? — спитав Гоцик.

Адреса була. Гоцик так рознервувався, що висмикнув з руки Вітька Дрозда йому ж обіцяну пляшку пива і ковтнув за раз мало не півпляшки.

— Хрещатик? Чудово! От і прогуляємось.

На Хрещатик з Троєщини дісталися за півтори години, та папірець з точною адресою не допоміг. Кремезний чоловік років сорока в чорній уніформі охоронної фірми з написом «АНГЕЛ» на спині мовчки змахнув піт з чола — хто тих «ангелів» серед літа у чорне вбрав? — і загородив вхід до під’їзду новобудови біля Бесарабського ринку: та-ак, хлопці, зупинилися і повернули назад, питань не ставити, ніхто тут не живе, довідок не даємо. І тільки коли чорнявий, точно західняк, хлопчина з мішком будівельного сміття на спині вискочив з під’їзду і побіг до сміттєвих баків, Гоцик із Макаром зорієнтувалися: перестріли хлопчину біля баків, і західняк охоче розповів про дизайнерські витребеньки багатих, шалену вартість будматеріалів з усієї Європи і жалюгідні копійки, за які він із земляками тут гарує.

— Житці ще не в’їхали? — спитав Гоцик.

— Деякі… — відповів західняк.

— А такий… Сердюк Максим Володимирович… Мажор на «мазераті»… Номер — вісімдесят вісім, вісімдесят один… Не бачив?

— З’являється іноді. Хата в шоколаді. Мамця сину подаруночок зробила, поки він за бугром був — хату придбала і ремонт зробила. Наша бригада гарувала. Таке стерво та мама, рятуй мою душу.

— А хлопця давно бачив?

— Я за ним не стежу. Бачив колись…

— А де батьки його мешкають, часом, не знаєш? — спитав Макар, хоч на ствердну відповідь не сподівався.

— У «Царському селі», — відповів хлопчина. — Ми всією бригадою під їхнім під’їздом не раз по півдня тирлувалися.

— Навіщо? — спитав Гоцик.

— Пані любила, щоби по гроші до неї їздили. І чекали, як бомжі, під під’їздом по кілька годин. Кажу ж, рідкісне стерво. Як її чоловік витримує?

На одинадцяту ранку в результаті блискавичної операції Володимир Гнатович Сердюк увімкнув електрику в далекій районній лікарні.

Крок перший — вислухав Рому Шиллєра і демонстративно послав під три чорти.

— Ти на кого працюєш, Шиллєре? — власноруч крутив кермо автівки, на Рому не дивився. Біля МВС висадив, наказав розшукати полковника Баклана і на дванадцяту дня мати усе, що тільки можна накопати на Коноваленка, його партнерів, на банки, які їх обслуговують, і на людей, які його прикривають.

Крок другий — скористався однією з ідей Шиллєра і почав її реалізацію з зустрічі з бізнесменом Петром Челядинським. Був за Петром борг, просив Сердюка свого часу, аби його людина контролювала одну з митниць на західному кордоні. Сердюк справу зробив, хоч та людина Челядинського — шматок багнюки. Узнав від Сердюка про призначення і не вигадав нічого кращого, ніж запропонувати на знак подяки…

— «Мерседес» чи елітну квартиру в центрі столиці, — розшаркувався.

Сердюк тоді від несподіванки мало контроль над собою не втратив: давно вже йому такий дріб’язок не пропонували. Митник, мабуть, без слів читав по Сердюковому обличчю.

— Перепрошую, Володимире Гнатовичу, — обережно. — Може, один день роботи митниці… ваші?.. Вам… Для вас…

А це вже було забагато.

Сердюк не взяв нічого. Челядинський розплатиться. І от вони з Петром сиділи у хай-теківському кабінеті Челядинського, і вже те, що Сердюк приїхав до бізнесмена, а не навпаки, означало: час повертати борги.

Сердюк одразу до справи.

— Є один райцентр… Мені необхідно, щоб в Адміністрації президента цей райцентр внесли в робочий графік поїздок глави держави.

— Там що — катастрофа? — спитав Челядинський.

— Слухай, Петре, у нас всюди катастрофа. У нас тільки на митниці все гаразд! Людина твоя працює? — насупився Сердюк.

— Та ні, то я так… Треба внести — внесемо. — Челядинський повернувся в ділове русло. — Сьогодні ж зустрінусь зі своєю людиною з адміністрації. На який місяць?

— На завтра!

До надзавдань Петро Челядинський не готувався — щелепа відвалилася.

— Спокійно, любий друже, — сказав Сердюк. — Президента не чіпатимемо. Президент — святе. Здався йому той райцентр… Але рядок у графіку повинен з’явитися. Сьогодні ж. За годину. І з адміністрації хтось повинен зателефонувати в райцентр, мовляв, завтра чекайте на президента. І обов’язково натякнути, що главу держави цікавитиме соціалка. Щоби світло було в лікарні, до дитсадків фрукти завезли, бордюри підфарбували чи що там у таких випадках робиться. Зрозуміло?

Петро Челядинський перетравлював інформацію.

— Тобто… Він не поїде. Так? Я правильно зрозумів?

Сердюк зацікавився:

— А можна зробити так, щоби поїхав? Президент чи прем’єр-міністр?

— Ну… Якщо треба… Поїдуть! І президент. І прем’єр-міністр. Можна навіть разом.

— Не треба, — вирішив Володимир Гнатович. — Мета така: щоб у тому райцентрі місяць із дня у день чекали на несподіваний візит глави держави. Щоби ні за яких умов — хоч би ствол біля скроні, — нікому й на думку не спало, що можна відрубати світло в лікарні. Уточнюю: мене хвилює конкретно світло в лікарні. Бордюри можна не підфарбовувати…

— А якщо без рядка… Просто телефонний дзвінок?

— От ти, Петре, ніби й розумна людина…. Який телефонний дзвінок? Хто про нього в адміністрації знатиме? А рядок… Клерки в адміністрації почнуть графік звіряти, побачать, перелякаються, почнуть з’ясовувати, уточнювати, звісно, викреслять на завтра, та думка, що у президента міг бути намір поїхати в той райцентр, залишиться. І якщо хтось з дуже розумних почне з’ясовувати, йому повідомлять — були такі плани. А чи залишилися — невідомо.

На одинадцяту в райцентрівській лікарні засвітилися лампочки, а Володимир Гнатович вкотре упевнився у власній геніальності, хоч ідея належала «мордодєлу» Шиллєру. Залишалося зрозуміти, де Коноваленко тримає лікаря, і проаналізувати аргументи, які не тільки змусять гниду Ростика відпустити дядька, але завалять самого Коноваленка раз і назавжди. Та перш ніж вислухати Баклана і Шиллєра, Володимир Гнатович поїхав на околицю міста, де на нього вже чекала людина, про існування якої не знав ніхто з оточення Сердюка.

Пані Жені уривався терпець — дві години після раннього від’їзду чоловіка тільки те й робила, що намагалася утримати Макса вдома, та син уже не реагував на «млинці», «мамі зле» і «де твій здоровий глузд». Мовчки одягався посеред великої вітальні, а матері — серце в шмаття. Застигла біля дверей, спостерігала за сином: глянути нема на що — схуд після другої поспіль безсонної ночі, на контакт не йде і знай телефонує комусь на мобільний.

— Та щоби вона провалилася, шльондра руда! — вибухнула. — Я давно знала — її до нас спеціально підіслали, а ти, як ідіот, шукаєш її по всіх усюдах. Втопилася? Та такі не тонуть! Сидить собі зараз десь серед таких самих гівнюків і регоче з нас!

Замовкла. На сина глянула — Макс стояв посеред вітальні з футболкою в руках, та пані Женя бачила тільки синові очі — великі, здивовані, гіркі. Видихнула, демонстративно відійшла від дверей.

— Хочеш — іди… Не дитина.

Макс мовчав, і це ще більше дратувало пані Женю. Господи, душу в нього вклали, любов’ю і турботою оповили, як тільки пуповину перерізали, по тих Америках, Європах, щоб мови й освіта, квартиру йому, «мазераті», а він, як повернувся, прилип до байстрючки провінційної, хвала Господу, вчасно зникла.

— А… звідки ти знаєш, що вона руда?

Пані Женя напружилася, показала на Максів мобільний.

— Це ж її фото у твоєму мобільному?

— Хто її підіслав? І чому до нас? Ти Любу раніше бачила?

Пані Женя ще більше напружилася.

— А яка різниця, Максе?! — жбурнула подушку, впала в крісло стокілограмовим тілом. — Може, я надто грубо сказала… Мені шкода. Менш за все я хотіла б нашкодити чи образити тебе. Але — вибач — і мовчати не буду, коли бачу, як моя єдина дитина божеволіє через якусь нікчемну дебілку. От побачиш! Мине час, і вона з’явиться, ніби нічого не сталося. Цікаво, скільки їй заплатили, щоби отак підло розбурхати нашу сім’ю? Голота за копійки, мабуть, погодилася.