Українські народні казки - Автор неизвестен - Страница 47

— Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають?

— Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.

Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:

— Ой боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!

Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випрова дила з лісу.

Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.

Коли дивиться — аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш від мене намиста брати!

От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться — аж повна піч пиріжків. «Ну, — думає, візьму пиріжків матері на гостинець!»

Тільки злізла з воза, а та піч закрилася та й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати.

Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!

Заплакала дівчина та й поїхала далі.

Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу". Ото тільки що підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене і яблучок вривати!

Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.

Ото приїхала у двір до батька й гукає:

— Ідіть, тату, заберіть добро!

Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися, — аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:

— Дочко, що це таке?

Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:

— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.

Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.

ПРО ЛИПКУ І ЗАЖЕРЛИВУ БАБУ

Жили собі дід та баба. Вони були дуже вбогі. От баба і каже:

— Ти б, старий, пішов у ліс та вирубав липку, щоб було чим протопити,

— Добре, — каже дід. Узяв сокиру та й пішов у ліс.

Приходить він до лісу, вибрав липку. Тільки що замахнувся сокирою, щоб рубати, коли чув — липка каже людською мовою:

— Ой не рубай мене, чоловіче добрий, я тобі в пригоді стану!

Дід з переляку і сокиру опустив. Постояв, подумав та й пішов додому.

Приходить додому та й розповідав про свою пригоду. А баба й каже:

— От який же ти дурень. Піди зараз до липки та попроси конячку з возом. Хіба ми ще не находились з тобою?

— Та як так, то й так, — каже дід.

Надів шапку та й пішов.

Приходить до липки та й каже:

— Липко, липко, казала баба, щоб ти дала конячку з возом.

— Добре, — каже липка, — іди додому.

Приходить він додому, а біля хати стоїть віз і конячка біля його прив’язана.

— Бач, старий, — каже баба, — тепер і ми люди. От тільки хата наша от-от завалиться. Піди, старенький, попроси ще й хату. Може, дасть.

Пішов дід до липки, попрохав і хату.

— Добре, — каже липка, — іди додому.

Приходить дід до двору і не пізнає: замість старої хата стоїть нова, гарна хата. Радіють обоє, як діти.

— А що, старий, якби ти попрохав ще й худоби та птиці. Тоді, здається, вже й нічого нам не треба.

Пішов дід де липки, попросив худоби.

— Дооре, — каже липка, — іди додому.

Приходить дід і не натішиться. Повен двір худоби і птиці.

— Ну, тепер уже нам більше нічого не треба, — каже дід.

— Ні, старенький, ще піди попроси й грошей. Пішов дід до липки і попросив гроші.

— Добре, — каже липка, — іди додому.

Приходить дід, а баба сидить за столом і гроші в купки складає.

— От, старий, які ми тепер багаті,— каже баба, — але того мало, треба ще, щоб усі люди нас боялися, бо ми ж багачі. Піди до липки, попроси, нехай поробить так, щоб нас усі люди боялись.

Пішов дід до липки, попрохав дід липку, щоб так зробила.

— Добре, — каже липка, — іди додому.

Прийшов дід додому, а там у них повно війська та поліції, і все їх охороняють. Але старій і цього мало.

— Що ж, — каже вона, — старий, треба ще, щоб усі люди в селі були нашими батраками, бо чого ж нам більше хотіти — все вже у нас є.

Пішов дід до липки та й просить, щоб зробила вона так. Довго мовчала липка. А потім каже:

— Іди додому, зроблю ще вам останнє.

Приходить дід додому, аж глядь: нічого нема, стоїть та сама стара хата і баба коло неї.

Так покарала липка за те, що ненажерлива баба хотіла всіх людей батраками поробити.

ХЛІБ І ЗОЛОТО

Пекли в пекарні хліб. Одна паляниця схопилася і покотилася дорогою. Прикотилася до воріт одного пана. Почала у двері стукати й говорити:

— Прийміть мене до себе! Усе будете ситі!..

— У нас і калачів досить! — каже пан.

Хлібина покотилася далі. Докотилася вона на край села, до хати бідняка. Надворі бавилися діти. Побачили її, вхопили в обійми і радо занесли до хижі. Тут же діти почали краяти ножем та їсти. З’їли майже всю, залишився тільки окраєць. А з окрайця виросла нова хлібина. І так у хаті бідного був хліб, і не було більше голоду.

Одного разу з високої гори відірвалося золото. Покотилося золото й зупинилося перед хатою бідняка. Стукав у двері й просить, щоб його прийняли. Вийшов бідняк, подивився й каже:

— У нас тепер є що їсти, нам тебе не треба… Покотилося золото далі й зупинилося перед палацом. З того часу діти пана почали погано вчитися в школі, панська земля перестала родити, худобина множитися, а слуга що не робив — усе було погано.

Не стало в пана хліба. Як не шкодував, а взяв кусень золота і поніс до бідняка, щоб поміняти на хліб. Бідняк не взяв золота, але відрізав половину хлібини панові, половину залишив собі. З окрайця у бідняка виросла нова хлібина. З окрайця у пана хлібина не виросла…

БІДНИЙ ГУЦУЛ І СТАРИЙ ОПРИШОК

Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього упала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана й каже:

— Адіть, паночку, моя біда без дощу росте — ноги як чужі. Дайте мені якусь іншу службу, аби міг на всидячки робити.

Та пан засміявся:

— У мене в кому пір’я дерти. Шукай собі іншого газду.

— Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди на сіяв — я не годен до них доповзти.

Дідич його вигнав.

Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п’ятеро дітей, а хліба — ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав, — псові рідний брат.

Дьорко покликав старшого хлопчину:

— Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана — може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.

Хлопчик набрав яблук і — до панської садиби. А дідич саме шпацирував з гостями на подвір’ї. Василько поклонився:

— Адіть, ненько послали вам, пане, малий подарунок.

Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав:

— О, видите, видите, як мене люблять сільські люди?

— А ви їх теж? — запитали гості.

— Го-го, де би ні!.. Як ся має ненько? — обернувся дідич до хлопчини.

— Як розбитий горнець. Лежать на печі…— відпо вів дітлах.