Українські народні казки - Автор неизвестен - Страница 48

— Спочивають?

— Ні… Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша смерека їм ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричить: «Що я вам зварю? Нате, їжте вже мене!.."

Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв крейцера і простягнув хлопцеві:

— Йди собі, малий брехуне!

Василько поніс крейцера додому. Мати нараз купила кукурудзяної муки і звармла чиру. Всі повечеряли.

Та невдовзі голод пришк знову. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота. Дьсрко каже синові:

— Назбирай, Васильку, грушок і понеси до пана. Може, за них щось дасть.

Хлопчик хутко назбирав грушок і — до дідича. А той сидів з гостями на ганку. Василько дав панові грушки.

— Наші ненько сказали, аби я поніс вам оцей подарунок.

Дідич усміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися:

— А видите, про мене пам’ятають! — І тут же спитав хлопця: — Як ся має ненько?

— Пухнуть з голоду, а з ними всі ми.

Дідича від злості аж пересіпнуло. У пса легше випросити кістку, ніж у нього крейцера. Але й цього разу засунув руку до кишені й дав мідного гроша.

— Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже собі, йди…

Хлопчина побіг. Мати знову купила кукурудзяної муки, наварила чиру. Один раз наїлися.

І далі голодні. Та в пана милосердя, як у лисого волосся. Дьорко сказав синові:

— Піди, Васильку, ще до Пруту і наловиш риби. Може, пан за неї дасть якогось крейцера.

Син наловив повний кошик риби. Пішов із тим до панського двору. Дідич з порога позирав, як працюють слуги.

Василько поклонився:

— Ненько сказали…

Дідич аж посинів:

— Ану, жебраче, біжи звідси, щоб і духу твого тут не було, бо випущу пса.

Як почув Василько про панського пса, то так утікав, але п’яти губив. Відбіг далеко, відхекався і йде додому плачучи.

Коло високої гори, гейби з-під землі, перед ним з’явився старий дід.

— Чого сумний, легіню? — спитав.

— Та як не сумувати, коли я поніс дідичеві риби, а він мене вигнав.

— А ти чий?

— Дьорків, що йому смерека ноги поламала.

— Не дав би ти мені тієї риби?

— Берить, дідусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тікав від пана.

Дід зварив рибу, з’їв і похвалив:

— Ще-м не їв такої відколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай мені свій кошик.

Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота.

— Понеси це ненькові, аби не вмирав з голоду, — сказав.

Той дід був колись побратимом Довбуша. По смерті ватага пантрував печеру, де лежали Довбушеві скарби. Давав потроху золота всім тим, кого нужда припала.

Хлопець прийшов додому.

У хаті було втіхи штири міхи. Мати купила хліба і до хліба. Відтак придбали корівчину, і стало легше дихати. Ненько звівся помалу на ноги, бо за гроші знайшовся і дохтор. Люди дивувалися, що каліцун знову зелену траву топче.

Дідич не повірив і сам прийшов до Дьорка.

— Звідки маєш гроші, чоловіче?

Дьорко розповів, і пан собі подумав: «Ади, за здохлу рибу дав цілий кошик золота. Як я йому повезу кілька чір дарунків, то старий мені віддасть усі Довбушеві скарби!.."

І наклав аж п’ять возів усілякого добра: калачів, меду, яєць, шовку. Повіз у гори.

Дід вийшов до нього. Забрав добро у печеру, завів до неї й пана. Печера вся виблискувала в коштовному камінні, золоті та сріблі. Очі засвітилися у пана, як у вовка.

Та дід йому сказав:

— Як бачу, ти багатий, у тебе є все, бракує лише цього, — і припасував до голови пана цапині роги.—

І це тобі ще треба… — припасував хвіст.

Роги й хвіст умить приросли так, що ніяка сила їх не відірвала б. Пан щось хотів сказати, але з його рота виходило тільке одне мекання.

Дід витрутив його із печери. І на цьому скінчилася казка.

НАЗВАНИЙ БАТЬКО

Зосталися три брати сиротами — ні батька, ні неньки. І дома нема нічого — ні хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла.

— Куди це ви, дітки, йдете?

А вони кажуть:

— Найматися.

— Хіба в вас свого хазяйства нема?

— Нема, — кажуть. — Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька його мали б.

Тоді дід і каже:

— Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючись.

Згодилися вони й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна, біленька в вишневому садку, квітками обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, така гарна, як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:

— Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови!

А дід-батько й каже:

— Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за жравду не забувай!

Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля. Вже старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався.

Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати — така працьовита. То підстарший брат тільки глянув та й каже:

— Коли б мені ту дівчину за себе взяти, Та ще щоб млин і ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.

А дід-батько й каже:

— Добре, синку, так і буде!

Зараз вони пішли в ту хату, посватали дівчину, уже підстарший брат до тієї дівчини в прийми пристав. Відгуляли весілля. Тоді й каже дід-батько:

— Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, за правду не забувай!

Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати, гарна дуже, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. То найменший брат і каже:

— Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і людей наділяли б.

То дід-батько й каже:

— Добре, синку, так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай!

Оженив і цього сина та й пішов по світах.

А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові запомогти, то того й не нагадуй — дуже скупий був. Підстарший брат теж забагатів. Стали за нього наймити ро бити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться.

Ото пішов дід-батько по світах. А тоді вертається — подивитися, як-то його сини живуть та чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже:

— Якби ваша ласка подати мені милостині!

А той каже:

— Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш, — я сам недавно на ноги зіп’явся.

А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші…

Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро — і все добро запалало.

Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйствечко гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже:

— Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого з’їсти.

— Шкода, — каже, — я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких валандається!

Йшов дід. Відійшов трохи, оглянувся — так і охопило той млин полум’ям.

Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний.

— Дайте, — каже, — хоч шматочок хліба!

То той чоловік:

— Ідіть, — каже, — дідусю в хату, — там вас нагодують і з собою дадуть.