Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 3

Пан Веймар зустрів нападника з відчайдушною відвагою:

— Овва, станцюємо!

Він підняв меча над головою, кидаючи виклик. Руки в нього тремтіли чи то від ваги зброї, чи то від холоду, але Вілові спало на думку, що саме з цієї миті лицарчук більше не хлопчисько, а воїн Нічної Варти.

Інший зупинився. Віл бачив його очі: темно-сині, темніші за будь-які людські сині очі. Такі сині, що аж палали вогнем. Вони застигли на мечі, який тремтів у висоті, простежили за місячним сяйвом, яке текло холодним вогнем по металі. На якусь хвильку Віл піддався надії.

Тоді з тіней виникли такі самі постаті, як перша. Три… чотири… п’ять… Пан Веймар напевне відчув холод, який вони з собою принесли, хоча жодної не побачив і не почув. Попередити лицаря — то був прямий Вілів обов’язок. Але й вірна смерть. Він затремтів, міцніше вчепився у дерево і промовчав.

Блідий меч розрізав повітря. Пан Веймар зустрів його своїм. Коли клинки зустрілися, то замість дзвону металу по металі почувся тонкий болючий виск, наче ледь чутно скімлила якась тварина. Ройс відбив і другий удар, потім третій, відступив на крок. Ще одна злива ударів, і ще крок назад.

Позаду нього — справа, зліва, з усіх боків — стояли терплячі, безликі, мовчазні глядачі, ледве видні серед лісу з-за мінливих візерунків на тонких обладунках. Досі вони ані рухом не втрутилися у двобій.

Мечі схрещувалися знов і знов, аж зрештою Віл понад усе на світі забажав затулити вуха, аби тільки не чути того моторошного скимління. Пан Веймар тяжко дихав від зусиль, подих його парував у місячному світлі, клинок вкрився памороззю. На клинку Іншого танцювало бліде блакитне світло.

А тоді Ройс на якусь мить спізнився. Блідий меч уп’явся крізь сталеві кільця у бік лицареві нижче пахви. Панич скрикнув від болю; крізь кольчугу проступила кров, запарувала на морозі, закапотіла червоними вогниками у сніг. Пальці пана Веймара торкнулися боку; замшова рукавиця відразу ж просякла червоним.

Інший сказав щось невідомою Вілові мовою; голос його нагадував тріск льоду на замерзлому озері, а слова здавалися глузливими.

Пан Веймар Ройс оскаженів і з гарчанням кинувся уперед, вигукнувши «За короля Роберта!». Вхопив укритого памороззю меча обіруч, змахнув ним у пласкому ударі, вклав усю вагу тіла. Та Інший відбив цей удар мимохідь, трохи не зневажливо.

Коли клинки зустрілися, криця розлетілася на друзки.

Крик рознісся нічним лісом, а разом із ним ринули колючим дощем сотні дрібних крихких сталевих уламків. Ройс впав на коліна, з пронизливим вереском затуляючи руками очі. Між пальців потекла кров.

Глядачі присунулися ближче — всі разом, наче їм подали якийсь знак. У смертельній тиші піднялися і опустилися мечі. То була холоднокровна різанина. Бліді клинки пропанахали кольчугу, мов шовк. Віл заплющив очі. Далеко під собою він чув голоси і сміх, гостріші за крижані бурульки.

Коли нарешті Віл віднайшов у собі мужність знову глянути донизу, минуло вже багато часу, і хребет спорожнів. Він сидів на дереві, ледь насмілюючись дихати, поки місяць повільно проповзав чорним небом. Нарешті Віл таки поліз донизу, потерпаючи від судом і занімілих пальців.

Тіло Ройса лежало у снігу долілиць, відкинувши убік одну руку. Товстий соболиний кожух був порізаний у десятку місць. Лежачи отак мертвим, лицар здавався зовсім юним хлопчиною.

Залишки меча Віл знайшов неподалік. Вістря було розщеплене і покручене, мов уражене блискавкою дерево. Віл став на коліна, сторожко роззирнувся і схопив його з землі. Зламаний меч правитиме за доказ. Гаред має знати, що з ним робити. А як не він, то Старий Ведмідь Мормонт або маестер Аемон. Чи Гаред іще чекає з кіньми? Отепер вже напевне час забиратися додому.

Віл підвівся. Над ним стояв пан Веймар Ройс.

Його пишний одяг був пошматований, обличчя понівечене. Одна з друзок його власного меча пронизала білу сліпу зіницю лівого ока.

Праве око було розплющене. Його зіниця горіла блакитним вогнем. Око дивилося й бачило.

Зламаний меч випав із закрижанілих пальців. Віл закрив очі і почав молитися. Довгі справні руки попестили його щоки, тоді зімкнулися на горлянці. Липкі від крові, вдягнені у найкращої роботи рукавички, вони обпалювали шкіру крижаним холодом.

Бран I

Ранок вдався ясним та прохолодним, з особливою різкою свіжістю, яка зазвичай сповіщає про кінець літа. Вони виїхали на страту ще на світанку — удвадцятьох, якщо рахувати і схвильованого Брана. Вперше хлопчика визнали досить дорослим, аби взяти разом з братами дивитися, як їхній вельможний батько чинить королівський правосуд. Ішов дев’ятий рік літа і сьомий рік Бранового життя.

Підсудного схопили коло невеликого острога у горах. Робб гадав, що то дичак, вірнопідданий Манса-Розбишаки, Короля-за-Стіною. Бранові бігли шкірою мурашки, щойно він думав про полоняника. Адже Стара Мамка розповідала коло вогню, які дичаки жорстокі, як вони крадуть, вбивають і беруть у неволю. Начебто вони злягаються з велетнями та упирями, глухої ночі викрадають маленьких дівчаток, цмулять кров з оздоблених рогів. А як стояла Довга Ніч, їхні жінки віддавали себе Іншим і народжували на світ жахливих покручів.

Та чоловік, якого вони знайшли припнутим за руки й ноги до стіни острогу в очікуванні королівського правосуду, був звичайний собі кощавий старий, не набагато вищий за Робба. Він втратив від морозу обидва вуха і одного пальця, а одяг мав увесь чорний, як у братчиків Нічної Варти — щоправда, розкошланий, подертий і засмальцьований.

Подих людей і коней парував у холодному вранішньому повітрі, поки чоловіка відчіпляли від стіни і приводили поперед пана батька за його наказом. Робб і Джон сиділи на конях високо і прямо, а між ними Бран на маленькій конячці намагався виглядати старшим за свої сім років і прикидався, наче усе вже бачив, ще й не один раз. Крізь браму острога повівав легкий вітерець, розвіваючи над головами прапор Старків, господарів на Зимосічі: сірого лютововка, що біжить крижаним білим полем.

Батько Брана сидів на коні нерухомо і урочисто. Довге брунатне волосся йому ворушив вітер; сиві пасма у коротко підрізаній бороді додавали зайвих років до його тридцяти п’яти. Сірі батькові очі дивилися цього дня похмуро, і сам він здавався геть не тим лагідним татом, який вечорами коло вогню розповідав казки про вік звитяжців та дітей лісу. Мабуть, подумав Бран, він просто лишив удома таткове обличчя і вдяг обличчя Старка, князя на Зимосічі.

У вранішньому холоді ставилися питання і слухалися відповіді, але згодом Бран забув більшість зі сказаного. Нарешті його вельможний батько віддав наказ; двоє з князівської сторожі потягли горопаху до пенька з залізодерева посередині площі та силоміць вклали голову на тверду чорну поверхню. Князь Едард Старк спішився, і його вихованець Теон Грейджой подав меча. Той меч звався «Лід», був завширшки з долоню дорослого чоловіка, довший навіть за зріст Робба, викуваний з валірійського булату, виплетений чарами і темний, мов дим. На світі не існувало нічого гострішого за валірійський булат.

Батько зняв рукавиці й віддав їх Джорі Каселю, сотникові своєї замкової сторожі. Він узяв Лід обіруч і мовив:

— В ім’я Роберта з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя і на Державі господаря, за словом Едарда з дому Старк, князя на Зимосічі та Оборонця Півночі, караю тебе на смерть.

І здійняв обіручного меча високо над головою.

Бранів брат-байстрюк Джон Сніговій присунувся ближче.

— Тримай-но конячку як слід, — прошепотів він. — І не смій відвертатися, бо батько знатимуть.

Бран тримав конячку як слід і не відвернувся.

Батько відтяв голову чоловіка одним певним ударом. Червона, як літнє вино, кров бризнула на сніг. Один з коней став дибки і ледь не поніс, та його втамували. Бран не міг очей відвести від крові. Сніг навколо пенька жадібно поглинав її, червоніючи на очах.

Голова відскочила від твердого кореня і покотилася просто Грейджоєві під ноги. Теон був стрункий, темноволосий юнак дев’ятнадцяти років, який полюбляв брати на кпини все на світі. Він засміявся, поставив чобота на голову, а тоді відкинув її геть копняком.