Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 48

— Що це за вибрики, Мізинцю? Кетлін сидить у Зимосічі, за тисячі верст звідси.

— Та ну? — зблиснув Мізинець насмішкуватими сіро-зеленими очима. — Тоді хтось дуже майстерно набув її подоби. Останній раз кажу, ходімо. Або ж не йдіть, нехай. Залишу її собі.

Він поспішив донизу сходами. Нед обережно рушив слідом, питаючи себе, чи скінчиться колись цей день. Він не мав смаку до всіляких змов і таємниць, але починав розуміти, що такі, як Мізинець, дихають ними, мов повітрям.

Сходи впиралися у важкі двері з дуба, обкутого залізом. Петир Баеліш підняв чималого засува і махнув Недові, щоб той ішов слідом. Вони вийшли під червоне світло західного сонця і опинилися над скелястим урвищем високо над річкою.

— Ми вийшли з замку, — здивувався Нед.

— Вас важко обдурити, Старк, — вишкірився Мізинець. — Що саме виказало правду: сонце чи небо? Та йдіть за мною. В камені вирізано приступки. Спробуйте не впасти і не вбитися, бо Кетлін мені того не подарує.

Мовивши це, він поліз схилом урвища вправно і швидко, наче мавпа.

Нед хвильку уважно вивчав скелястий схил, а тоді поліз сам, хоча й повільніше. Там і справді були приступки, як обіцяв Мізинець: неглибокі вирізані западини, знизу невидимі, якщо не знати, де шукати. Річка текла так далеко унизу, що паморочилося в голові. Нед притиснувся обличчям до скелі й спробував не дивитися вниз частіше, ніж необхідно.

Коли нарешті він досяг підніжжя — вузької смуги грязюки уздовж краю води — Мізинець стояв, ліниво відкинувшись на скелю, і жував яблуко, майже діставшись серединки.

— Якийсь ви старий та повільний стали, Старку, — мовив Мізинець, недбало викидаючи яблуко у бистру воду. — Та байдуже, решту шляху ми подолаємо верхи.

На них чекали двоє коней. Нед сів у сідло і затрусив позаду, понад берегом до міста.

Нарешті Баеліш натягнув повід перед складеним з колод і досить пошарпаним триповерховим будинком, з вікон якого лилося яскраве у сутінках світло. А ще з вікон долітали й пливли над водою жвава музика і хвацький регіт. Коло дверей на важкому ланцюзі гойдалася багато прикрашена олійна світильня у вигляді кулі червоного скла зі свинцевою облямівкою.

Нед Старк зіскочив з коня, шаленіючи від люті.

— Це бурдей! — вигукнув він, хапаючи Мізинця за плече і розвертаючи до себе. — То ми пхалися казна куди і казна чого, щоб потрапити в дім розпусти?!

— Там усередині — ваша дружина, — відповів Мізинець.

Це вже було занадто.

— Дарма Брандон на тебе зглянувся, — мовив Нед, притиснувши коротуна спиною до стіни і підсовуючи йому кинджала під малесеньку гостру борідку.

— Не треба, пане! — загукав сторожкий голос. — Він каже правду.

За ним пролунали кроки. Нед розвернувся, не випускаючи кинджала, і побачив сивого старого, що поспішав до нього. Старий мав на собі бурий домотканий одяг; від похапливого кроку в нього на шиї коливалося друге підборіддя.

— Не лізьте у чужі справи, хай би хто… — почав був Нед, але раптом упізнав старого і опустив зброю, вирячивши очі. — Пан Родрік?!

Родрік Касель кивнув.

— Ваша пані чекає нагорі.

Нед зовсім розгубився, але вклав кинджала до піхов.

— То Кетлін справді тут? Це не якийсь схиблений Мізинців жарт?

— Якби ж то, — зітхнув Мізинець. — Гайда за мною. Тільки спробуйте вдавати з себе порядного гультяя, а не Правицю Короля. Не завадить лапнути цицьку-другу власною правицею. Вийде не надто добре, якщо вас тут упізнають.

Вони увійшли досередини, пройшли через повну людей загальну залу, де якась товстуха співала сороміцької пісні, а гарненькі молоді дівчата у льоняних сорочках та клаптях кольорового шовку притискалися до коханців або сиділи в них на колінах. На Неда хоч би хто глянув зайвий раз. Пан Родрік чекав унизу, поки Мізинець вів Неда на третій поверх, коридором, у якісь двері.

Всередині на нього чекала Кетлін. Побачивши чоловіка, вона скрикнула, ринула до нього і схопила у відчайдушні обійми.

— Моя пані, — прошепотів Нед, нічого не розуміючи.

— О, чудово, — зазначив Мізинець, зачиняючи двері. — Хоч її ви упізнали!

— Я боялася, ви ніколи не прийдете, мій пане чоловіку, — прошепотіла вона йому в груди. — Петир приносив мені звістки. Розповів про ваше лихо з Ар’єю та молодим принцом. Як там мої дівчатка?

— Обидві у гніві та смутку, — відповів він, а тоді сам запитав дружину, — Кет, я не розумію. Що ти робиш у Король-Березі? Що трапилося? Справа у Брані? Невже він…

Слово «помер» так і не зірвалося з його вуст.

— Справа дійсно у Брані, але не так, як ти гадаєш, — відповіла Кетлін.

Нед розгубився.

— Тоді як? Чому ти тут, кохана? Що це за місце таке?

— Те саме, яким і здається, — відповів Мізинець, всідаючись на лаві коло вікна. — Бурдей. Чи спаде комусь на думку, що у такому закладі можна знайти саму Кетлін Таллі?

Він посміхнувся.

— Так сталося, що цим закладом володію я, тому облаштувати все було неважко. Моя головна турбота — не дати Ланістерам дізнатися, що Кет знаходиться у Король-Березі.

— Чому? — запитав Нед, а тоді помітив її руки, як незграбно вона їх тримала, грубі червоні рубці, негнучкі пальці на лівиці. — Тебе поранено…

Він узяв її руки до своїх, перевернув.

— О боги. Які глибокі порізи… це удар мечем або… як це сталося, пані дружино?

Кетлін вийняла з-під накидки валірійського кинджала і вклала йому в руку.

— Цей клинок прислали, щоб врізати Бранові горло і пролити кров його життя.

Неда аж підкинуло.

— Але… хто… навіщо…

Вона приклала палець до його вуст.

— Дай-но я розповім усе сама, коханий мій. Так буде швидше. Слухай.

І він слухав, поки вона розповідала усе: від пожежі у бібліотеці до Вариса, стражників та Мізинця. Коли вона скінчила, Едард Старк сидів приголомшений біля столу, тримаючи кинджала у руці. «Бранів вовк урятував хлопцеві життя», майнула в нього млява думка. Що там сказав Джон, коли вони знайшли цуценят у снігу? «Вовченята самою долею призначені вашим дітям.» А він убив Сансину вовчицю, і заради чого? З провини? Зі страху? Яку ж дурість він учинив, якщо цих вовків послали самі боги?

Як Нед не потерпав із болю, а все-таки примусив себе поміркувати про кинджал та зміст подій навколо нього.

— Кинджал Біса, — повторив він. Якесь безглуздя. Він сплів пальці навколо гладкого руків’я з драконячої кістки і увігнав клинка у стіл, відчувши, як той пробиває дерево. Кинджал тремтів так, наче сміявся над ним. — Навіщо Тиріонові Ланістеру бажати Бранові смерті? Малий не зробив йому нічого поганого.

— Невже у вас, Старків, самий сніг між вухами? — запитав Мізинець. — Біс ніколи б не наважився на це сам.

Нед підвівся і зміряв кроками кімнату.

— Якщо до цього приклала руку королева, або ж, бороньте боги, сам король… ні, я в це не вірю.

І все ж, щойно він вимовив ці слова, як згадав той холодний ранок на полі курганів і Робертові балачки про горлорізів, яких слід надіслати до принцеси Таргарієн. Він згадав малого сина Раегара, його скривавлений, потрощений череп. Згадав, як король відвернувся від зробленого. Майже так, як відвернувся у трапезній палаті замку Даррі зовсім нещодавно. Він усе ще чув, як благає Санса, і згадував благання Ліанни.

— Швидше за все, король нічого не знав, — припустив Мізинець. — І то не вперше. Наш добрий Роберт дуже вправно заплющує очі на те, чого не хоче бачити.

На це в Неда не знайшлося відповіді. Перед очима стояло обличчя хлопця-різниченка, розрубаного мало не навпіл. Адже король не сказав про малого жодного слова. У голові Недові гупало.

Мізинець потягся до столу, витяг ножа з дерева.

— Та однак подібне звинувачення є зрадою. Ледве розкриєте рота, аби звинуватити короля, як уже танцюватимете перед Ілином Пейном. А от королева… якщо знайти докази, якщо примусити Роберта слухати, тоді, можливо…

— Ми маємо доказ, — мовив Нед. — Ми маємо кинджал.

— Оцей? — Мізинець недбало крутнув його у повітрі, тоді упіймав. — Гарна штука, але ріже на всі боки, пане мій. Біс, поза сумнівом, присягнеться, що кинджала було вкрадено або загублено десь у Зимосічі, а оскільки найманець мертвий, хто насмілиться стверджувати, що він бреше?