Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 5

— Та може, й не прожила, — відповів Джорі. — Чував я байки… може, сучка спершу здохла, а тоді вже розродилася.

— Народитися від мертвої, — додав хтось, — іще гірша доля.

— Однакова, — заперечив Гулен, — так і так скоро сконають.

Бран скрикнув з розпачу.

— Що скоріше, то краще, — погодився Теон Грейджой, дістаючи меча. — Ану дай звіреня сюди, Бране.

Малеча пригорнулася до Брана, мовби почула і зрозуміла.

— Ні! — загорлав Бран відчайдушно. — Він мій!

— Прибери меча, Грейджою, — мовив Робб. Цієї миті він наказував батьківським голосом, чисто тобі майбутній князь. — Ми залишимо цуценят собі.

— Цього не можна, хлопче, — заперечив Гарвін, син Гулена.

— Їх убити — тільки пожаліти, — додав Гулен.

Бран зиркнув на свого вельможного батька, сподіваючись допомоги, та побачив насуплене чоло.

— Гулен вірно каже, синку. Краще швидка смерть від ножа, аніж довга від холоду і голоду.

— Ні! — Бран відчув, як на очі навертаються сльози, і відвернувся, бо не хотів плакати перед батьком.

Але Робб правив своє.

— Руда сука пана Родріка того тижня знову ощенилася. Понос малий — усього двоє живих, тож молока в неї досить.

— Та вона порве їх на шматки, щойно спробують смоктати.

— Ясновельможний пане Старку, — мовив Джон. Бран здивовано зиркнув на брата і спалахнув відчайдушною надією. Якщо той так урочисто звертається до власного батька, то напевне має щось на думці.

— Тут п’ятеро цуценят, — мовив Джон до батька, — троє хлопців, двоє дівчаток.

— То й що з того, Джоне?

— Ви маєте п’ятьох шлюбних дітей: трьох синів, двох дочок. Лютововк є знаком вашого дому. Вовченята самою долею призначені вашим дітям, пане князю.

Бран побачив, як змінилося обличчя батька, як решта загону обмінялася поглядами. Цієї миті він любив Джона усім серцем. Навіть у свої сім років Бран зрозумів, до чого правив брат. Рахунок був вірний завдяки тому, що Джон викинув себе самого. Він порахував дівчат, а також малого Рікона, але не байстрюка на прізвище Сніговій, яке за звичаєм давали на півночі тим, хто мав нещастя народитися без власного імені.

Батько також усе зрозумів.

— То ти не хочеш цуценяти для себе, Джоне? — запитав він м’яко.

— Лютововк прикрашає корогви дому Старк, — відповів Джон. — Але ж я не Старк, пане батьку.

Їхній вельможний батько замислився, дивлячись на Джона. Робб поспішив порушити мовчанку.

— Я годуватиму його сам, пане батьку, — пообіцяв він. — Вмочуватиму рушника у тепле молоко і даватиму смоктати.

— Я теж! — підхопив Бран.

Князь довго роздивлявся своїх синів.

— Легко обіцяти, та нелегко справу владнати. Я не дозволю марнувати час нашої челяді. Якщо хочете цуценят, маєте самі їх годувати. Зрозуміло?

Бран відчайдушно закивав. Цуценя ковчилося у нього в обіймах, вилизувало обличчя теплим язичком.

— Вам належить також навчати їх, — вів далі батько. — Без навчання їм не можна. Псярі не захочуть навіть наближатися до цих чудовиськ, можу вам обіцяти. І не приведіть боги ви ними нехтуватимете, ображатимете, недбало вчитимете. Це не собаки, які випрошують в людей кістки й тікають від копняків. Лютововк розірве дорослого чоловіка, як пес — пацюка. То ви напевне хочете їх узяти?

— Так, пане батьку, — відповів Бран.

— Так, — погодився Робб.

— Але майте на увазі, що попри всі ваші потуги цуценята все одно можуть сконати.

— Не сконають, — мовив Робб. — Ми не дозволимо.

— Тоді нехай живуть. Джорі, Десмонде, заберіть решту. Нам давно час бути у Зимосічі.

Бран дозволив собі святкувати перемогу тільки тоді, як вони посідали верхи й рушили додому. Цуценя вже сиділо глибоко під одежею, зігріте теплом тіла, готове безпечно їхати до нової домівки. Бран став думати, як його назвати.

На півдорозі через міст Джон раптом натягнув повід.

— Що таке, Джоне? — запитав їхній вельможний батько.

— Хіба ви не чуєте?

Бран чув вітер у деревах, стукіт копит по твердих дошках мосту, голодне скимління свого цуценяти, але Джон прислухався до чогось іншого.

— Онде, — мовив Джон. Він розвернув коня і загалопував назад через міст. Загін дивився, як він зліз з коня біля мертвої лютововчиці, тоді став навколішки. Через якусь мить він уже повертався усміхнений.

— Мабуть, відповз убік від решти, — припустив Джон.

— Або його вигнали, — додав батько, розглядаючи шосте цуценя. Воно було біле, на відміну від решти сірих. Очі цуценя мало червоні, мов кров того сіромахи, якого стратили вранці. Бран здивувався, що тільки в цього очі вже відкрилися, а всі інші лишалися сліпими.

— Біляк, — мовив Грейджой з лиховісною посмішкою. — Сконає ще швидше за решту.

Джон Сніговій кинув на вихованця його батька довгий холодний погляд.

— Не діждешся, Грейджою, — мовив він. — Цей тепер мій.

Кетлін I

Кетлін ніколи не любила цей божегай.

Вона вродилася на світ панною Таллі з Водоплину — замку далеко на півдні, на Червонозубі, одній з віток могутнього Тризуба. Там божегай перетворили на сад, повний світла і повітря, де високі краснодерева кидали мереживні тіні на дзвінкі струмки, з невидимих гнізд щебетали птахи, а повітря пахкотіло квітами.

Богам Зимосічі належав зовсім інший гай: кілька морг темного дикого лісу, якого ніхто не чіпав десять тисяч років, поки навколо нього розростався ушир похмурий замок. У гаю царювали запахи гнилля і мокрої зопрілої землі. Краснодерева не бажали тут рости, а натомість громадилися хащі впертих вартових у обладунках з сіро-зеленої глиці, могутніх дубів та залізодерев, старіших за самі королівства. Товсті чорні стовбури купчилися і спліталися, покручене гілля нависало щільним дахом над головою, товсті криві корені борюкалися один з одним під ногами. У гаю панувала глибока тиша і похмурі тіні, а боги, що жили тут, не мали імен.

Та вона знала, що цього вечора саме тут знайде свого чоловіка. Коли він забирав життя іншої людини, то завжди приходив до божегаю шукати спокути.

Кетлін отримала ім’я і помазання сімома єлеями у веселці світла, що наповнювало септ Водоплину. Вона трималася Віри, як її батько, діди та прадіди. Її боги мали імена, їхні обличчя вона знала не гірше за обличчя батьків. Богослужіння — то був септон з кадилом, запах ладану, переливчасто-живий від світла семигранний кришталь, піднесені у псаломі голоси. Таллі мали й божегай, як усі великі доми, але там тільки гуляли, читали або лежали у травичці на сонечку. Богослужіння ж правилися у септі.

Заради неї Нед побудував невеличкий септ, де вона могла співати семи божим образам. Але у жилах Старків текла кров першолюдей, і за богів вони, як і давно зниклі діти лісу, мали старих, безликих, безіменних мешканців зелених хащів.

У самій середині гаю над маленьким ставком з чорною холодною водою височіло старезне оберіг-дерево. Нед називав його «серце-деревом». Воно мало білу, як кістка, кору і темно-червоне листя, схоже на тисячі заплямованих кров’ю рук. На стовбурі величезного дерева було вирізане скорботне обличчя з глибокими, червоними від смоли очима, які, здавалося, спостерігають за усім навколо зі старих часів, давніших за сам замок Зимосіч. Якщо вірити переказам, вони бачили, як Брандон Будівник закладав першого каменя, як навколо росли гранітові замкові мури. Казали, що обличчя на деревах вирізані дітьми лісу давно минулих століть ще до того, як першолюди прийшли з-за вузького моря.

На півдні усі оберіг-дерева зрубали або спалили тисячі років тому. Вони збереглися тільки на Острові Ликів, де зелені люди несли свою мовчазну варту. Але на півночі жили інакше. Кожен замок мав свій божегай, в кожному божегаї росло серце-дерево, а кожне серце-дерево мало своє обличчя.

Кетлін знайшла чоловіка під оберіг-деревом. Він сидів на вкритому мохом камені, тримаючи поперек колін дідівського обіручного меча на ймення Лід. У чорних, як ніч, водах ставка було видно, як князь чистить зброю. Тисячолітня товста підстилка проковтнула звук кроків по землі божегаю, та все одно за кожним її рухом пильно стежили червоні очі оберіг-дерева.