Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 50

Пан Алісер Терен вийшов з кімнати такий прямий і напружений, наче йому хтось встромив кинджала у дупу.

Мормонт усе ще боровся зі сміхом, який його душив. Тиріон гепнув воєводу по спині.

— Переможцеві належить здобич! — оголосив він. — Тож я забираю Теренову частку крабів собі.

Нарешті князь-воєвода спромігся заспокоїтися.

— Ви хитре створіння, але дарма так задираєтеся до нашого пана Алісера, — дорікнув він Тиріонові.

Тиріон всівся і ковтнув вина.

— Якщо людина малює ціль для лучників просто в себе на грудях, зрештою хтось та пустить у неї стрілу. Я бачив мерців, веселіших за вашого пана Алісера.

— А от і ні, він досить дотепний, — заперечив великий шафар Нічної Варти Бовен Марш, чолов’яга з себе круглий та червоний, мов буряк. — Чули б ви, які він дає прізвиська хлопцям у навчальному дворі.

Тиріон і справді чув деякі з тих прізвиськ.

— Б’юся об заклад, хлопці вигадали дещицю і для нього, — відповів він. — Та оббийте ж очі від льоду, панове-добродії! Панові Алісеру Терену радше личить вигрібати лайно зі стаєнь, аніж навчати юних воїнів Варти.

— Стайнярів у Варті не бракує, — пробурчав пан Мормонт. — Зараз нам інших і не присилають. Стайнярів, дрібних злодюжок та гвалтівників. Пан Алісер — помазаний лицар, один з небагатьох, які вдягли чорне, поки я тут воєводою. Він хоробро бився при Король-Березі.

— Та не на тому боці, — сухо відзначив пан Яремія Рикер. — Кому знати, як не мені — я стояв на мурі поруч із ним. Тайвин Ланістер дав нам чудовий вибір: вдягти чорне або стирчати головами на кілках ще до заходу сонця. Не сприйміть за образу, Тиріоне.

— Жодної образи, пане Яреміє, жодної. Батько страшенно люблять чіпляти на кілки чиїсь голови, особливо тих людей, які його дратують. Таке шляхетне обличчя, як ваше, напевне прикрасило б міські мури над Король-Брамою. Ви могли б пишатися собою.

— Красно дякую, — мовив пан Яремія з кривою усмішкою.

Князь-воєвода Мормонт відкашлявся.

— В мене є недобра підозра, Тиріоне, що пан Алісер частково має рацію. Ви таки глузуєте з нас і нашої шляхетної справи.

Тиріон знизав плечима.

— З усіх нас треба глузувати час від часу, пане Мормонте, щоб ми не ставилися до себе занадто серйозно. Ще вина, будьте ласкаві.

І він простягнув свого келиха. Поки Рикер наливав, Бовен Марш мовив:

— Для такого малого чоловічка ви маєте немалу спрагу.

— О ні, я вважаю пана Тиріона дуже великою людиною, — мовив маестер Аемон з дальнього кінця столу. Він казав дуже тихо, проте старшина Нічної Варти разом замовкла, щоб чути древнього і шанованого старця. — Серед нас, на цьому краю землі, сидить справжній велетень.

Тиріон відповів йому дуже поштиво:

— На протязі життя мене різно кликали, ласкавий пане, та дуже рідко — велетнем.

— І все ж, — наполягав маестер Аемон, втупивши свої затуманені, білі, як молоко, очі в Тиріонове обличчя, — я вважаю вас велетнем.

Уперше Тиріон Ланістер не знайшов слів у відповідь. Він тільки й спромігся, що схилити голову і сказати:

— Ви занадто добрі до мене, маестре Аемон.

Сліпий посміхнувся. Він був зовсім малий, зморшкуватий, без жодної волосини, такий висохлий за століття свого життя, що маестерський ланцюг з ланок різних металів вільно теліпався в нього на шиї.

— На протязі життя мене різно кликали, ласкавий пане, — відповів він, — та дуже рідко — добрим.

Цього разу серед загального сміху першим пролунав Тиріонів.

Значно пізніше, коли нагальна справа втамування голоду була вирішена, і решта старшини пішла собі, Мормонт запросив Тиріона до крісла біля вогню і келиха оковитої з прянощами, такої міцної, що в того на очах виступили сльози.

— Так далеко на півночі королівський гостинець буває небезпечним, — мовив князь-воєвода, щойно вони випили.

— При мені Джик та Моррек, — відповів Тиріон, — і Йорен теж їде на південь.

— Йорен сам-один, того не досить. Варта дасть вам супровід до Зимосічі, — мовив Мормонт цілком беззаперечно. — Гадаю, вистачить трьох людей.

— Якщо наполягаєте, мій пане, — погодився Тиріон. — Міг би поїхати молодий Сніговій. Він буде радий побачити братів.

Мормонт насупився крізь рясну сиву бороду.

— Сніговій? А, Старків байстрюк. Ні, його посилати не варто. Молодь має швидше забути життя, яке залишила вдома: братів, матерів і таке інше. Поїздка додому лише розбурхає почуття, які краще не чіпати. Я все це знаю по собі… та й по своїй рідні. Моя сестра Маега править Ведмежим островом з тієї пори, коли мій син зганьбив сім’ю. Я маю племінниць, яких і не бачив ніколи. — Він зробив ковток. — До того ж Джон Сніговій ще малий. А вам для безпеки я надам трьох добрих бійців.

— Мене розчулила ваша турбота, пане Мормонте. — Міцний напій паморочив Тиріонові голову, та він не настільки сп’янів, щоб не зрозуміти: Старий Ведмідь чогось хоче від нього навзамін. — Сподіваюся, що зможу якось віддячити за вашу добрість.

— Авжеж зможете, — похмуро відповів Мормонт. — Ваша сестра сидить в короля при боці. Ваш брат — уславлений лицар, а батько — наймогутніший князь у Семицарстві. Поговоріть з ними про нас. Розкажіть про наші потреби та скрути. Ви бачили все на власні очі, пане. Нічна Варта вмирає. Наші сили складають менше ніж тисячу людей. Шість сотень тут, дві сотні у Тіньовій Вежі, ще менше у Східній Варті. До того ж хіба що третина з нас — досвідчені бійці. А Стіна довша за п’ять сотень верст. Подумайте самі. Якщо станеться напад, я матиму двох захисників на кожну верству Стіни.

— Якщо порахувати, то й менше, — відповів Тиріон, позіхаючи.

Мормонт його навіть не почув. Старий грів руки коло вогню.

— Я вислав Бенджена Старка шукати сина Йона Ройса, який загубився у першій своїй розвідці. Хлопець Ройса був зеленіший за літню траву, але вимагав собі честі очолювати розвідників, бо такий, бач, його обов’язок як лицаря. Я не схотів образити його вельможного батька і погодився. Пустив із ним двох розвідників, яких вважав чи не найкращими у Варті. От же ж старий дурень…

«Дурень», погодився крук. Тиріон підняв очі. Птах дивився на нього чорними намистинками очей, плескаючи крилами. «Дурень», повідомив крук іще раз. Поза сумнівом, старий Мормонт не зрозумів би, якби Тиріон просто зараз придушив паскудне створіння. От і шкода.

Князь-воєвода не помічав набридливого птаха.

— Гаред був лише трохи молодший за мене, а на Стіні прожив довше, — продовжував він, — і раптом ми чуємо, що він порушив присягу і втік. Я б ніколи не повірив — тільки не про Гареда — але князь Едард прислав мені з Зимосічі його голову. Про Ройса не чутно нічого. Один утікач, двоє загубилися, а тепер і Бен Старк зник.

Він глибоко зітхнув.

— Кого я можу послати по такого розвідника, як він? Через два роки мені буде сімдесят. Я застарий, я втомлений своїм тягарем. Але якщо я кину його, то хто понесе далі? Алісер Терен? Бовен Марш? Що то за люди, побачить і хтось сліпіший від маестра Аемона. Нічна Варта перетворилася на військо зелених тюхтіїв і знесилених старців. Якщо не рахувати сьогоднішнє застільне товариство, хіба що двадцятеро у замку вміють читати, ще менше — вміють думати, розраховувати, вести за собою. Колись Варта усе літо будувала і лагодила, кожен воєвода залишав Стіну після себе вищою, ніж прийняв від попередника. А ми, нинішні, залишаємо по собі тільки могили.

Тиріон раптом зрозумів, наскільки сильно стурбований князь-воєвода. Йому стало трохи шкода старого. Пан Мормонт прожив на Стіні добрячий шмат свого життя і прагнув вірити, що ті роки минули недарма.

— Я обіцяю, що король почує про ваші потреби, — урочисто мовив Тиріон. — Я звернуся також до мого батька і до брата Хайме.

То не були пусті слова: Тиріон Ланістер завжди дотримувався обіцяного. От тільки про дещо він змовчав перед Мормонтом: король Роберт взагалі не зверне на нього уваги, князь Тайвин запитає, чи не з’їхав він з глузду, а Хайме просто посміється.

— Ви молода людина, Тиріоне, — мовив Мормонт. — Скільки ви бачили зим?