Повість про санаторійну зону - Хвильовий Микола Григорович - Страница 9

- Що, братішка?

Що ж до анарха, то він почував: безпричинна ворожість до Карно що далі, то більш зростає. Тієї ж ночі він якось зиркнув на метранпажа - і темна мисль майнула йому в голові.

А втім, можливо, то не темна мисль, а темна чвиря, бо надворі не переставали шкульгати дощі, бо над санаторійною зоною похилилось похмуре небо, і хмари затопили всю даль.

Бо далеко - чи з буряків, чи на буряки - рвалась проста й невесела, мов побут дикунів, дівоча пісня.

VIIІ

Його ніби щось штовхнуло, і він розплющив очі. Зиркнувши у вікно, анарх відчув радість теплого безхмарого дня. Хутко вдягнувшись, він вийшов на повітря.

За ніч хмари пропали, і прийшла теплінь. На дикий малинник, що на заході зони, наступав ясний прозорий ранок. По травах нечутно свистіла коса світанку.

І тоді за межами санаторійної зони на березу злетів півень і крикнув урочисто й побідно: «Кукуріку!».

Він подивився на кошару: відтіля виходила корова з білою плямою на нозі, з очима ласкавими, мов ласка. І здалося йому, що вона теж співає якусь невідому пісню, в якій звучить побідний гімн землі.

Із шумом виходили свійські тварини, і вилітало, вибігало, прокидалось дике царство. Прокидалась земля.

До ріки побрела отара товару. Виліз заспаний санаторійний дурень і крикнув теж дико: «О!» Потім підбіг до ялової й почав ударяти по ній клюкою. Дурень остаточно збожеволів. Він так яро бив тварину, наче вибивав їй велике горе («Вона ж досі не продовжила свого існування, вона ж досі не завагітніла».). І, здавалось, що в глибинах ріки ходить зграями риба і в хворій млості треться, ще треться й викидає, затоплює ікрою ріку.

Анарх бадьоро ступав по доріжці.

Відсутність рівноваги цього ранку дала себе знати. До того ж, цієї ночі приснився йому якийсь рожевий сон і сприятливо вплинув на нерви. Виходячи на свіже повітря, він навіть мало не зареготав голосно, згадавши метранпажа й жахи минулого дня. Анарх розкидав свої мускулясті руки і в млості витягував своє грандіозне тіло. Він почував себе так, ніби тільки-но вийшов із лікарні, перемігши хворобу. Такого душевного стану він давно вже не пізнавав. Правда, і тепер ховався сумнів. Хвилинами приходила мисль, що цей день не більше як примара. Можливо, все це скоро розсіється, пропаде.

«Ну, і хай пропаде,- подумав він. - Лише б не зараз».

Підводилось сонце, прекрасне, як і в перші дні народження світу. Палахкотів жовтожар. Завагітніли яблуні й родили; тепер легко зітхали в голубу далечінь. Тільки-но відлетіли ранкові сни крізь яблуневий глуш і зупинились на дальніх полях.

Скоро з палат повиходили хворі й сестри. Десь уже шуміла Унікум. Десь хтось уже жартував. Десь хтось когось, жартуючи, обнімав.

Анарх пізнав прилив гарячої крові і, коли в залі раптом ударив хтось по клавішах, коли, спотикаючись, побігла музика легкої шансонетки й наздогнала його, він чітко пішов уперед. Він знав, що раптово може вирости башта неможливої муки, і він поспішав; зараз кипить над рікою жовтожар, і зараз не треба думати.

Звернувши у дикий малинник, він зупинився й прислухався до шуму на санаторійній зоні. Тоді ж, зиркнувши у той бік, де самотньо стояв старий дуб, вискочивши з пустельної доріжки, він побачив метранпажа. Підйом раптом підупав. Але зараз Карно викликав в ньому не більше, як прилив апатії.

Анарх сходив на командну висоту. За гонами вже кипіла індустрія: розбігались роздоріжжя й залізниці. До промислового центру спішили з усіх кінців путі. Кожні п'ятнадцять хвилин вилітали потяги і мчались у степ по глухих дорогах республіки.

Високо підвівши голову, мовчки ішов до кульмінаційної крапки анарх. І тільки коли в листянику майнула спідниця, він зупинився.

Анарх одкинув убік гілку й побачив сестру Катрю.

Вона підійшла до нього, як і завжди, печальна.

- Раненько ви підвелися сьогодні! - сказала сестра Катря.

- Як бачите?

- Я теж не можу спати. Власне, ночі тепер ще й не такі довгі, але й вони наводять тоску.

- Хіба ви ще й досі не одержали командировки? - спитав він, щоб що-небудь сказати.

- І досі! Вони остаточно мене замучили! - гаряче сказала сестра Катря. - Я буквально не маю вже сили жити тут.

- А от Майя мені казала, що вона, навпаки, так би на санаторійній зоні цілий вік і прожила.

- Анарх і це сказав, щоб що-небудь сказати. Але сестра Катря нервово взялася за свій чорненький бантик.

- Перш за все, Майя неправду каже. І взагалі, вона не вміє правди говорити. А потім, Майя зовсім інша людина.

- Це ж як?

- Так… Тільки ви, будь ласка, не ображайтесь на мене й не подумайте, що в мені говорить заздрість чи то ревність.

- Що ви?

- Я знаю, ви цього не можете подумати, - сказала сестра Катря. - Ні ви зі мною, ні я з вами ніколи не говорили про кохання. І, власне, висловити свою думку про Майю мені тільки тому ніяково, що ви з нею живете!

- А ви це відкіля знаєте? - усміхнувся він.

- Я, власне, гадала, що ви цього не ховаєте?

- Саме?

- Саме… того, що ви живете з Майєю.

- Ну, коли ви так уперто настоюєте, то хай буде по-вашому. А тепер висловлюйте свою думку про Майю.

- Думка моя така: Майя - нехороша людина. Не встигла вона приїхати сюди, як я відчула це. В ній, як це не дивно, багато аристократизму. Ви розумієте мене? Ви подивіться на її зовнішність - це ж княжна! Я навіть думаю іноді, що її й походження таке. Цей римський профіль, цей стрункий стан, ці надменні й нехороші очі, ці мініатюрні пальчики, які так і хочеться погладить, - все це говорить за її аристократичне походження.

- Але цього, я гадаю, мало, щоб не любити її?

- Так, цього мало. Але не тільки ж про її зовнішність я хочу сказати. Кожний її рух, кожний жест, кожна усмішка мене відштовхують від неї. І, я гадаю, не тільки мене. Я певна, що вона зовсім не те, чим ви її уявляєте.

- Але, все-таки, за що ж ви її не любите?

- Знаєте, я можу зробити багато припущень. Але й це вам нічого не скаже. Я знаю тільки одне: Майя - надзвичайна егоїстка. У неї, безперечно, є якийсь біль, і от вона замість того, щоб самій носити вагу цього болю, звалює його на чужі плечі. Це - факт, і ви не одмовитесь од нього, оскільки частину цієї ваги й ви носите. І, взагалі, я можу сказати, що Майїне промешкання на санаторійній зоні скінчиться якоюсь нісенітницею. В даному разі я покладаюсь на свою інтуїцію.

Анарх згадав Майїн тихий негарний смішок, і цей смішок викликав - ні з того, ні з сього - образ метранпажа. І знову неясна тривога зародилася в ньому. Але навкруги було так дзвінко, так бадьоро, що все темне, що постало, враз розсіялось.

- Я гадаю, що ви прибільшуєте! - сказав він, беручи під ручку сестру Катрю й направляючись за нею до кручі.

- Ви так хочете зараз вірити - хай буде так.

- Знаєте що? Давайте покинемо про це! - сказав він і зітхнув.

Сестра Катря фиркнула й нервово поправила свій чорненький бантик.

- Пробачте! - тихо сказала вона. - Я й сама не помітила, як зайшла так далеко.

- Ні, я зовсім не про це. Я кажу: давайте виберемо веселішу тему. Бачите, який прекрасний ранок?

Вони зупинились над кручею. Праворуч у підніжжя гори текла ріка. На поверхні їй сковзались верховоди. Далі легко хвилювались комиші. Вдалині по звертистій металевій лінії маячив ранковий човен: рибалка й ятері. І не знати, хто сіяв, хто просіяв голубий порох під кручі. І не знати, відкіля так п'яно пахли береги.

- І правда, гарно! - сказала сестра Катря. - Я завше, коли бачу перед собою голубе небо, згадую чомусь біленький фартушок, що його носила в гімназії. І, знаєте, коли я окунуся з головою в якийсь позитивізм або в «критику чистого розуму», мені здається, що я шукаю там саме його - цей фартушок - біленький, як перший далекий сніг.

- Цікаві асоціації.

- І, навіть, більше того, - сказала сестра Катря, - і тепер, після громадянської війни, саме тепер, коли всюди якось посіріло, мені здається, що я вдруге загубила цей біленький фартушок. Фартушок, мабуть, символ радості.