Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 69

— Тисячі, якщо не десятки тисяч воїнів наклали там головами, а от Гамід і Сафар–бей повернулися цілі й неушкоджені, — з гіркотою в голосі сказав Младен.

— Младене!.. Не говори так про Ненка!

— У мене немає сина, Якубе.

— Але Анка думає інакше!

— Вона мати. До того ж хвора… Та не про це зараз мова, другарі. Я хочу говорити сьогодні тільки про Гаміда. Ми всі троє — Якуб, я, Арсен — маємо багато підстав ненавидіти цю людину лютою ненавистю і бажати її смерті! Та, всупереч нашому бажанню, цей недолюдок і досі ходить по землі і сіє зло. Настав час розквитатися з ним за всі його провини! Ми не повинні втратити такої щасливої нагоди: Гамід, всупереч своєму бажанню, змушений цілу зиму перебувати в Сливені. Тож скористаймося з цього, другарі!

— Я давно про це говорю, Младене, — сказав Якуб.

— Так. Але ж Гамід тільки зараз з’явився в наших краях.

— Я не хотів би вбивати його з–за рогу. Це була б для нього занадто легка смерть! Ми повинні викрасти його і судити своїм судом! — гарячкував Якуб.

— Я цілком поділяю твою думку, Якубе. А що думають наші молоді другарі?

— Я Гаміда не знаю, — сказав Драган. — Однак я з вами.

— А я пристаю до вашої спілки, — промовив Арсен. — У мене є що сказати тому клятому виродкові! Дайте тільки стати на ноги!

— Через два тижні ти будеш здоровий. Рани затягнуться, а сил тобі не позичати! Та й прибуватимуть вони з кожним днем, — заспокоїв козака Якуб.

— Отже, стоїмо на тому: всі наші помисли і зусилля направимо на знищення мерзенного пса Гаміда, — сказав Младен. — Драгане, повідом наших людей у Сливені, щоб слідкували за кожним його кроком!

— Він дуже обережний, собака, — сказав Драган. — З дому майже не виходить. А якщо й виходить, то з охороною.

— Ну, що ж, візьмемо разом з охороною. Підемо всім загоном! Якщо не пощастить спіймати, поквитаємося на місці! Ніяких інших дій проти ворога не розпочинатимемо, аж поки не піймаємо того негідника! — Младен простягнув руку, і зразу ж три руки простягнулися йому назустріч і сплелися в міцному стисканні. — Клянемося, що доки буде жити на світі наш ворог, ми не відступимо від цього договору! Якщо смерть спіткає кого–небудь із нас, інші помстяться Гамідові і за нього!

— Клянемось!

3

Минув місяць. Арсен видужав, набрався на гайдуцьких харчах і гірському привіллі сил. На щоках заграли рум’янці, а в очах з’явився життєрадісний блиск.

Не впізнати було і його друзів. Роман ходив білосніжним гоголем. До його пшеничного чуба і ясно–синіх очей дуже личило гайдуцьке вбрання: білий кожушок з чорно–червоною вишивкою та вузькі білі штани, заправлені в м’які юхтові чоботи. Арсен жартував: «Ти, Романе, як дівчина! Хоч заміж віддавай!» Літній Грива споважнів, став дужим і опасистим. А пан Мартин, відчувши, як знову в жилах заграла кров, непомітно для інших прибрав свого звичайного гоноровитого вигляду. Голову ніс високо, а ретельно підстрижені вуса, раніше закошлачені й опущені донизу, хвацько закручував догори.

Та радощів у гайдуцькому стані не було: тяжко хворіла Анка. Останнім часом їй стало зовсім зле.

Зразу після чернаводського розгрому і зустрічі з сином вона довго тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила її пишне волосся, під очима лягли глибокі сині тіні. Однак влітку і теплої осені вона ще трималася на ногах. А коли над Планиною прошуміли холодні осінні дощі, а потім задули, завихріли білі заметілі, жінці вкрай погіршало. Жалілася на болі в лівому боці, на задишку, мерзла, дарма що гайдуки з ранку до ночі топили в колибі. Златка не відходила від матері. Поїла її гарячим козиним молоком з гірським медом, давала ліки, приготовлені Якубом, обкладала ноги торбинками з гарячими висівками і піском.

Воєвода Младен схуд і постарів.

Одного дня всі в стані сполошилися. Чутка, що Анці стало ще важче, облетіла колиби, і гайдуки висипали надвір. Арсен і Драган зайшли до воєводи. Тут пахло настоями трав і зеленої хвої, розкиданої по долівці.

Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сиділа у неї в ногах. Якуб підігрівав над вогнищем запашне питво.

Арсен і Драган зупинилися біля порога.

Воєвода схилився до дружини, шепотів: — Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни — тепла, сонця! Я візьму тебе на руки, винесу на найвищу гору — звідтам поглянеш на всеньку Болгарію. Може, її милі краєвиди вдихнуть в тебе нові сили, а теплий весняний вітер з Білого моря відігріє твою кров… Не слабуй, моя дорога! Не завдавай мені, і Златці, і всьому нашому товариству жалю! Анко!..

Він став перед ліжком на коліна і взяв її бліді схудлі руки в свої, притиснув до щік. Плечі здригалися від ридання, яке він тамував неймовірними зусиллями.

Златка відвернулась і хустинкою витирала заплакані очі. Якуб перестав помішувати в горщику, закусив губу. Арсен і Драган опустили голови.

Анка усміхнулась болісно, винувато.

— Младене, дорогий мій! Не побачу я вже більше наших любих гір, нашої Планини… і не винесеш ти мене на найвищу гору… Хіба що мертву… Щоб я вічно дивилась на кохану Болгарію… Але й звідти я не побачу свого сина… свого Ненка… А так хочу зустрітися з ним… востаннє… Хочу надивитися на нього… перед смертю. Бо за життя не надивилась.

Вона замовкла і відвернулась до стіни. Младен розгублено поглянув навколо.

— Але ж, люба, це неможливо зробити, — сказав він тихо. — Ненко — яничар. Він у Сливені… Ти не можеш поїхати до нього, а він…

В колибі запала довга сумна тиша. Потріскували дрова у вогнищі, гуло в димарі. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворої.

— А він може прибути сюди! — раптом пролунав Арсенів голос.

Анка стрепенулась, підвела голову:

— Як?

Младен здивовано і з обуренням поглянув на козака. Але Арсен не помітив того.

— Ми привеземо його сюди!

Воєвода схопився. В його очах спалахнув гнів.

— Арсене, ти розумієш, що кажеш? — І, понизивши голос до шепоту, додав: — Ти збожеволів! Чекання, надія придадуть хворій сил. Наступні дні вона житиме тільки майбутньою зустріччю… Та якщо Ненко не приїде, це вб’є її відразу!

— Він приїде! Не може не приїхати. А якщо не захоче сам, ми силоміць його привеземо!

— Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Сливені! Там повно війська! Крім того, ми наражаємо свій новий стан на небезпеку…

— Младене, це моя остання просьба до тебе, — тихо промовила Анка.

Воєвода опустив плечі, помовчав. Потім махнув рукою:

— Гаразд.

4

День був вітряний, холодний. Замість дрібного колючого снігу, що йшов у горах, тут, у глибоких ущелинах Синіх Каменів, сіялася надокучлива мжичка. Пронизливо–колючі бризки холодили обличчя. Гайдуки куталися в грубошерсті опанчиці, глибше натягали на голови шапки. Здригалися і форкали мокрі коні.

Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спішилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив’язали до низькорослих дерев. Біля них залишився Стоян. Він обняв усіх:

— Щасливо, другарі!

Коли стемніло, Драган, Якуб і Арсен увійшли в місто. Вузьким провулком, залитим рідкою грязюкою, що чавкала під ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся і, пересвідчившись, що навколо нікого не видно, постукав у віконницю чималого будинку. Двері швидко відчинилися, показався господар.

— Хто тут? — спитав, приглядаючись до темних постатей.

— Бай Димитре, поклін вам від воєводи, — прошепотів Драган, заходячи до сіней.

— Прошу до хати, другарі, — також тихо сказав господар і, причинивши за собою двері, загукав: — Майко, майко, дай нам чого–небудь підкріпитися!

Господареві було років п’ятдесят. Рухи його були поважні, статечні, але в глибоко посаджених очах світилася молодеча сила і тверда суворість. Це був ятак Димитр Ганчев.