Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 70

Коли на столі з’явилася тушкована баранина, а потім — карафка з вином, бай Димитр уперше усміхнувся, наливаючи в чарки.

— Знав би Сафар–бей, що у нього під боком четверо гайдуків п’ють за його здоров’я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б міг подумати, що він — син воєводи Младена!

— Що ви дізналися про нього, бай Димитре? — спитав Драган, ставлячи на стіл чарку.

— Вивідав усе, що потрібно. Сафар–бей розквартирував своїх горлорізів у яничарських бюлюках, а сам зупинився у багатого спагії–онбаші.

— Це добре. В бюлюках його важче було б узяти.

— Будинок онбаші теж добре охороняється. Сафар–бей всюди поставив сторожу.

— Он як!

— Але поряд з онбашею живе мій старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, — усміхнувся бай Димитр. — Правда, було мені роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Він залишить на ніч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, — нею ви скористаєтесь, щоб перелізти через кам’яну стіну, що відокремлює обійстя онбаші від Станкового двору. А на протилежному боці опуститесь вірьовочною драбиною, — я приготував…

— Спасибі, бай Димитре.

— Тепер дивіться сюди. — Бай Димитр узяв з вогнища вуглину і почав швидко малювати на краю стола. — Оце будинок онбаші. З вулиці в нього тільки один хід, — там завжди стоїть яничар… Другий вартовий — на розі, біля ахчийниці. Третій, кінний, весь час проїжджає від одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не відлучилися куди–небудь… Решта яничарів — щось більше десятка — живуть в одній із кімнат у будинку онбаші, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар–бей засиджується допізна.

— Біля його дверей нема вартового?

— Всередині будинку нема. А от у саду, куди виходять вікна з кімнати Сафар–бея, після того як ага лягає спати, обов’язково стає один з яничарів. Тому нам треба не спізнитись.

— Ще раз спасибі, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер висліджуйте другого звіра — Гаміда! Цього буде нелегко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре!

5

Якуб перетнув вулицю і зупинився навпроти великого двоповерхового будинку онбаші. У вікнах блимало мерехтливе світло. Перед дверима стояв вартовий яничар.

— Вургун! Стій! Хто такий? — заступив він Якубові дорогу.

— Карамлик! — зрадів Якуб. — Це ти? От не гадав зустріти знайомого! Сподіваюся, ти не забув Якуба?

— А–а, старий! Звідки ти взявся? — витягнув довгу шию яничар і покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою.

— Почув, що бюлюк–баша з загоном повернувся з війни, і вирішив провідати. Дізнатися про здоров’я. Та й справа є в мене до нього…

— Гм, ти не міг, старий, вибрати кращого часу? Вже ніч надворі.

— Тільки вечір. А вдень Сафар–беєві не до мене: служба, поїздки, друзі. Хіба він тоді знайде часину для старого знахаря, коли у нього нічого не болить? Про нас згадують, як припече!

— Ну, тобі він зрадіє! Чим ти зумів прихилити його серце?

Якуб не відповів на запитання.

— То можна пройти?

— Та йди вже… Спочатку прямо, а потім — останні двері ліворуч. Уявляю, як здивується ага!

— Я теж уявляю, — сказав Якуб і вступив у напівтемні довгі сіни.

Знайшов останні двері, постукав. Почувши голос Сафар–бея рвучко відчинив їх і зайшов до кімнати. Вона освітлювалася скупо, тільки однією свічкою, і тому в кутках стояли густі сутінки. Під протилежною стіною, за низеньким столиком на кривих ніжках, сидів Сафар–бей. Він зразу ж схопився:

— Якуб? От не чекав! Заходь, сідай — гостем будеш! Салям!

— Салям! Правда, у гяурів–урусів є приказка: непроханий гість — гірше татарина!

— Ну що ти кажеш, Якубе! Я тобі завжди радий, сам знаєш! Сідай.

Якуб сів на низьку м’яку тахту, що стояла між вікнами. Сафар–бей — на дзиґлику насупроти. Він був стомлений і блідий. Очі глибоко запали, між бровами з’явилася зморшка.

— Як воювалося, Ненко?

— Не називай мене так, Якубе, — скривився чорбаджія і з гіркотою в голосі додав: — Воювалося? Дуже погано… Гяури не відступили ані на крок! і хоча під Чигирином наших було більше, ми не змогли взяти тієї фортеці! А скільки вірних захисників ісламу наклали головами в напівдиких сарматських степах! Скількох відважних лицарів недорахувався падишах після місячної облоги того проклятого міста!

— Чим же це пояснити?

— Аллах відступився від охоронців слави падишаха!

— Ні, Ненко, не обвинувачуй Аллаха. Мабуть, уся причина в тому, що козаки й уруси захищали свою землю, свою волю, і це подвоювало їхні сили.

— Гадаю, Якубе, ти не повчати мене прийшов такого пізнього часу?

— Звичайно, ні, Ненко. У мене важливіше діло. Нас тут ніхто не почує?

— Ніхто. Говори сміливо.

Якуб нахилився вперед і поклав руку Сафар–беєві на передпліччя.

— Ненко, помирає твоя мати.

— Що? — Видно, Сафар–бей сподівався будь–чого, тільки не такої звістки. По його обличчю промайнула важка тінь, яку ага даремно намагався приховати від співрозмовника. — Моя мати?

— Так, мій дорогий Ненко. Твоя мати!

— Чим же я можу їй допомогти? Я навіть не знаю, де вона.

— Вона хоче тебе бачити.

— Але ж це неможливо! — вигукнув вражений Сафар–бей.

— Чому неможливо? Яка б стіна не стояла між вами до цього, перед смертю тієї, що дала тобі життя, вона мусить упасти!

Сафар–бей похилив голову. Мовчав. Рухливі пальці мимовільно м’яли складки широких шароварів.

— Куди їхати? Далеко? — спитав глухо.

— Я проведу тебе… Післязавтра ти будеш знову в Сливені.

— І гайдуки не побояться ввести мене в свій табір?

— Ми зав’яжемо тобі очі. Гайдуки змушені будуть зробити це.

— Ти говориш так, Якубе, ніби й сам гайдук…

— Не про це зараз мова. Яке ж твоє рішення?

— Мені жаль розчарувати тебе, Якубе, але я не поїду. Згодом про це стане відомо бейлер–беєві. Я не можу ризикувати своїм майбутнім.

— На війні ти кожного дня ризикував життям, Ненку, і, сподіваюсь, не боявся!

— То зовсім інше. Там ішла війна.

— Це твоє останнє слово?

— Так.

Якуб встав, узяв зі столу підсвічник зі свічкою і підійшов до вікна. Постояв там деякий час у глибокій задумі, важко зітхаючи і з жалем хитаючи головою. Та коли б Сафар–бей був не такий схвильований, він би міг помітити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вікном і двічі підняв і опустив перед собою свічку. Однак чорбаджія нічого цього не помітив, заклопотаний своїми думками. Якуб повернувся назад і поставив підсвічник на місце.

— Я думав, у тебе м’якше серце, Ненко.

— Коли б у мене було м’яке серце, я не був би воїном, Якубе.

За вікном почувся глухий шурхіт і стук. Сафар–бей схопився на ноги. Підозріло глянув на Якуба:

— Що там?

— Не хвилюйся, Ненко. Тобі ніщо не загрожує.

Двері розчинилися — в кімнату безшумно прослизнув Арсен, а за ним — Драган. Сафар–бей кинувся до стіни, де висіла зброя. Та Звенигора блискавично перетнув йому шлях і направив у груди чорне дуло пістоля.

— Спокійно, Сафар–бею! Салям! Хіба так приймають гостей?

— Що вам потрібно? — зблід ага.

— Шановний Якуб–ага все тобі пояснив. Але ти виявився безсердечною людиною. Тому доведеться розмовляти з тобою трохи інакше. Дозволь твої руки! Драгане, давай вірьовку.

— Урусе, ти мстиш мені за те, що в Чернаводі я забрав тебе в полон? Але повір, я потім передумав і хотів віддати наказ відпустити…

— Я знаю про це, — відповів Арсен. — Якуб мені розповідав. і хоча завдяки тобі я майже рік провів на каторзі, мститися я не збираюся. Та про це докладніше поговоримо в дорозі. Там у нас буде вдосталь часу. В’яжи, Драгане.

В одну мить руки Сафар–бея було зв’язано за спиною, і він став, похнюплений, біля стіни.

Вони вийшли в сіни і повернули до дверей, що вели в сад. Надворі зразу ж шуснули в темряву глибокого зимового вечора.

— Сюди! — почувся тихий голос Димитра.