Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 82

— Стійте! — гукнув Арсен. — Ви однак не наздоженете мене! Ось нате останнє!..

Він широко сійнув по крутому схилові жменю золотих монет, мов кинув пшеницю в ріллю.

Спагії знову зупинилися. Даремно Гамід кричав, погрожував страшними карами, лаявся — ніщо не помагало. Люди мов ошаліли — кублилися серед каміння і піску, видираючи один в одного шматочки холодного жовтого металу.

Тоді Арсен надів на себе черес, що значно полегшав, і кинувся навздогін за товаришами.

Незабаром зовсім стемніло. Коли він вибіг на протилежну гору й оглянувся, позаду все покрила густа пітьма.

Опівночі втікачі прибули до кладенця Студена Вода.

В гайдуцькому стані зробили короткий перепочинок. Старий пастух–балканджій пригостив їх вечерею, осідлав для всіх свіжих коней, вніс із комірчини спагіївський одяг. За вечерею відбулася коротка нарада.

— Гадаю, нам не завадить переодягнутися, — сказав Младен. — По Старій Планині тепер гасають, крім Гаміда, інші загони спагіїв і яничарів. Тож надінемо на деякий час і ми їхню шкуру, щоб ввести їх в оману. А султанський фірман стане для нас надійним пропуском…

— Гарна думка, — знову погодився Арсен, і в його голові вмить народився інший задум. Не знаючи, як поставиться до цього воєвода, козак понизив голос і почав здалеку: — Але, друзі, ми повинні зараз обміркувати, як доставити фірман на Україну. Час іде. Вже наступила весна. Через місяць–другий турки розпочнуть похід…

Він замовк, пильно вдивляючись в кожного.

— Що ж ти пропонуєш? — нарешті порушив мовчанку воєвода.

— Я пропоную всім: рушаймо на Україну! Вам, бай Младене, однак потрібно довго лікуватися. А з нами буде Якуб. Він і в дорозі знайде для вас ліки… Під виглядом спагіїв, що везуть султанський фірман, ми легко подолаємо цей шлях!

— Младенові важко буде їхати так далеко верхи, — промовив Якуб.

— Нам би тільки дістатися до Дунаю. А там купимо у волохів добру каруцу [106]…

Він запитливо глянув на воєводу. Той довго мовчав. Усі чекали, що він скаже. Порушила тишу Златка.

— Поїдемо, тату, — промовила тихо. — Однак ти не скоро повернешся в загін… А Драган — надійний байрактар…

Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослоні, застеленому ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов’язку, і гострий біль у ранах почав поволі затухати. Воєвода думав. Довго думав. Потім замислено промовив:

— Я згоден, другарі. Врешті, наша поїздка до руснацьких воєначальників завдасть великої шкоди османам, а тому — на користь Болгарії!

Арсен полегшено зітхнув. Ось він — шлях на батьківщину!

В голові роєм завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине якийсь місяць–другий — і він ступить на рідну землю? Невже вдихне її солонувато–гіркий полинний запах, змішаний з пахощами половіючого жита і кучерявого любистку? Принесе в Січ кошовому здання про свою мандрівку в чужі краї та вип’є з товариством ківш палючої горілки чи пінистого меду? Невже, врешті, відчинить скрипучі двері невисокої хатини над Сулою, міцно пригорне до грудей посивілу неньку, заніміє від щастя, вдивляючись у дорогі серцю обличчя сестри та дідуся?

Солодко–болючі видіння з’являлись одно за одним, пливли, мов марево, перед очима і, мов марево, миттю щезали.

Арсен часто і глибоко задихав. Примружив очі, щоб надовше затримати в уяві картини рідної землі, що зринали перед ним.

О рідна земле! Ти, як мати, — єдина і неповторна! Ти не обов’язково найкраща, найгарніша. У світі є, можливо, інші краї, сповнені чарівної краси, краї, де ласкавий шум морського прибою поєднується з ніжним співом барвистих птахів, а пахощі лавру чи магнолії — зі свіжістю грозових південних вітрів.

Та що з того?

Хай ти скромніше вбрана, хай твоя краса не така показна і не кожному впадає в вічі, але від того ти не менш рідна і люба синівському серцю, рідна земле! Ти ввійшла в нього разом з молоком матері і шумом старої верби у воротях, з квилінням чайки біля степового озерця і золотим дзвоном пшеничної ниви за селом, із звуками рідної мови та пісень вечорових дівочих. Усім цим і багато чим іншим, часто не помітним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, і нема в світі такої сили, яка вирвала б із нього одну вітчизну і вклала натомість іншу.

В годину радощів і в годину горя всі чуття і помисли наші ми віддаємо тобі, рідна земле, вітчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи спливаєш кров’ю і на пожарищах здіймаєш до неба в прокльонах і благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. І поки б’ється в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рідна земле!

10

Минув місяць. Одної весняної днини, подолавши чимало труднощів і перешкод на путі, невеличкий загін вершників під’їжджав до Канева. Те, що Арсен і його товариші побачили на Правобережжі, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Міста розорені, села спалені. Тисячі чоловіків, жінок і дітей людолови потягли в неволю. Більшість населення втекла на Лівобережжя. Лише ближче до Дніпра, серед канівських гір, куди не ступала нога завойовника, подекуди позоставалися несплюндровані хутори. Але люди були пригнічені і з дня на день чекали біди.

Більше всіх нетерпеливилося Гриві. Він рвався до Канева. Там у нього жили старі батьки, дружина, п’ятеро дрібних діток. Радість і тривога навпереміну бентежили його душу.

— Ех, і почастую вас, браття! — вигукував він, коли був у доброму настрої. — Тільки б швидше дістатися мені додому! Весь Канів скличу! Столів наставлю на п’ятсот душ! Десять бочок горілки закуплю у шинкаря! Жебраком піду по світу, а пригощу всіх на радощах, що повернувся з неволі бусурменської!

Але минали спалене село чи містечко — він замовкав і гнівно стискував величезні, мов корчі, кулаки. І потім довго від нього не чути було й слова.

Коли перебралися через Рось, він весь час їхав попереду. А за дві версти від Канева залишив товаришів і погнав коня чвалом. Тільки на горі, звідки видно було все місто, раптом зупинився і спішився. Тут і наздогнали його друзі.

Він стояв, мов кам’яний стовп. Не поворухнувся, ні слова не промовив. Почорнів на лиці і потухлими очима дивився на ті горби, де колись стояв Канів. Тепер там чорніли згарища. Тягнуло смородом. А в небі кружляло гайвороння…

Всі надовго заніміли, вражені, пригнічені.

Нарешті Арсен торкнув Гриву за плече:

— Поїдемо, Степане!..

Грива мовчки рушив і не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке міжгір’я, що вело до Дніпра. Там він завернув у бічну вуличку і незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко зліз з коня.

— Тут була моя хата, — промовив глухо, ніби сам до себе.

Від хати зосталася тільки закіптюжена піч та обгорілі чорні шули. Посеред дворища здіймала в небо обвуглені віти стара дуплиста груша. Грива підійшов до неї, обхопив руками, притулився лобом до твердої порепаної кори — і застиг так у німому горі.

У Златчиних очах заіскрилися сльози. Всі стояли похнюплені. Чим же розважиш товариша?

Раптом позаду пролунав різкий жіночий сміх:

— Ха–ха–ха! Приїхали, бусурмани? Хочете ще чимось поживитися? Іроди!

Арсен аж здригнувся. Він уже чув подібний божевільний сміх… Тоді, коли їхав за наказом Сірка з Січі в Туреччину. І теж на сплюндрованому дворищі, після татарського нападу.

Так ось як зустрічає його рідна земля!

Він швидко оглянувся. До них підходила стара жінка з палаючими очима на худому темному обличчі. Коси розпущені, в них сухі реп’яхи. Видно, стара ночувала в бур’янищах.

— Прокляті! Все знищили! Всіх забрали, убили! А тепер ще й милуєтесь нашим лихом, неприкаяні! — Жінка підняла вгору скоцюрблені руки і йшла прямо на них. — Убийте і мене, іроди, щоб мої очі не бачили цього горя!

Тільки тепер Арсен зрозумів, що вона вважає їх за турків. Її ввів в оману їхній спагіївський одяг.

— Ми не турки, матінко! — кинувся він до неї. — Ми свої! З Туреччини тікаємо… Ось і земляк ваш… Грива… повернувся.