Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 83

Він показав на похилену постать товариша.

Жінка недовірливо оглянула незнайомців і підійшла до Гриви. Той повів на неї невидющими каламутними очима. Потім рвучко кинувся до старої:

— Тітко! Тітко Катерино!

— Степане!

Вони обнялися.

— Де ж… мої? — видавив Грива.

Жінка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо неї, і раптом вид її почав втрачати ту задерев’янілість, що так вразила Арсена спочатку. Губи скривилися болісно, в очах заблищали сльози.

— Спалили… Спалили усіх твоїх, Степане, недовірки!..

— Хто спалив?

— Татари… А привів їх проклятий Юрась Хмельниченко.

— Де спалили? Тут? У хаті?

— Ні, канівчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всі чоловіки загинули в бою. А потім…

— А потім?

— Жінки, діти й старі заховалися в соборі. Замкнулися там… Татари обклали стіни соломою і підпалили. Так живцем і згоріли всі… і твої теж…

На Гриву було страшно дивитися. Він тремтів, як у лихоманці. В очах — відчай і лють.

— Ходімо до церкви. — І рушив перший.

На горбі, де стояв Канівський собор, зараз лежала купа сірої золи. Грива обережно, ніби боячись затоптати кого–небудь, підступив до неї, упав на коліна і довго стояв так, схиливши голову. Потім вийняв з кишені спагіївський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срібний дріб’язок, насипав жменю попелу, навпіл перемішаного з людськими кістками, і почепив кисет собі на шию.

— Носитиму вас біля серця, — сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уяві, — до своїх дітей, дружини, до стареньких батьків. — Щоб, поки житиму, не згасла в ньому пекельна ненависть і жадоба помсти!

Він підійшов до коня. Скочив у сідло.

— Арсене, брате, поїдемо! Мені тут більше нічого робити! Горить моя душа! Тільки кров’ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече мені нутрощі… Поїдемо… Прощайте, тітко Катерино?

Він ударив коня і вихором помчав крутою дорогою вниз до Дніпра. Арсен скрушно похитав головою і дав знак їхати слідом за ним.

Частина друга

СЕСТРА

1

Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур’янів і лугових трав повітря не сколихнеться. Сизі димки стрімко піднімаються вгору над коминами біленьких мазанок, що розсипалися в широкій долині понад Сулою. З води встає прозорий вранішній туман.

В одному з дворів, огородженому високим, гарно помереженим плотом, почулися жіночі голоси.

— Стехо, доню! — загукав перший голос. — Пора вставати! День білий надворі!

— Так уже й день, — почувся з клуні невдоволений, але приємний голос молодої дівчини. — Самі, мамо, з дідусем товчетесь від світу до смерку та й іншим не даєте поспати…

Мати підійшла до клуні, розчинила двері.

— Та ти викукни, зозулько, на світ Божий! Глянь — уже сонце купається в Сулі. Пора гусей гнати на луг! Та й снідати час…

— Зараз! Іду!

Мати пішла до хати. Перегодя з клуні вийшла дівчина, потягнулася, тріпнула розкішною русявою косою, глянула на сонце.

— А й справді, Стехо, день уже! А ти, сплюхо, спиш та спиш! І щастя своє проспиш, небого! — докоряла сама собі.

Перебігши двір, порослий моріжком, відчинила дверцята виплетеного з лози, обмазаного рудою глиною сажа.

— Гиля, гиля! — гукнула на гусей.

Перший вийшов горбоносий гусак–герготень. Поважно оглянувся навкруги, потім широко розпростав сірі крила, радісно заґерґотав і пішов по двору вихилясом. За ним випурхнула зграя гусок. Двір враз сповнився гамором, веселим пташиним перегуком.

Стеха довгою хворостиною вигнала гусей на луг, до річки, а сама обережно зайшла по коліна в холодну воду і заглянула в неї, мов у дзеркало.

— Фе, яка заспана! — повела грайливо тонкою бровою і показала своєму відбиткові у воді язика.

Але з усього було видно, що дівчина задоволена собою. Та й чому б ні? З води на неї глянуло ясно–голубими очима молоде, ніжне личко. Коси після ночі ще не заплетені і розсипаються по плечах, як шовк. Біла сорочка вишита вирізуванням, а барвиста плахта обтягує стрункий стан…

Стеха нагнулася, набрала повні жмені води, що пахла, лепехою та водоростями, хлюпнула на обличчя. Потім ще й ще… Озирнувшись, чи ніхто не підглядає, підійшла до жовто–зелених кущів верболозу, підняла білі подолки сорочки і витерлась ними.

Свіжа, рум’яна, відчуваючи силу в усьому тілі, дівчина закинула назад руки і почала пальцями, мов гребінцем, розчісувати коси. Їй хотілося співати, танцювати, нести на люди свою молоду красу, щоб усі милувалися нею. Хотілося звідати того солодкого, як мед, почуття, що у піснях зветься коханням… Та ба! Чорна жура за братом, що зник, щез невідомо де і як, оповивала їй серце невгасимим болем. Хіба тут до кохання, коли серце ниє, мати щодня плаче, а дідусь ходить, мов хмара, важко зітхаючи! А кохати так хочеться! Задумавшись, Стеха тужливо заспівала впівголоса:

Ой що за кінь стоїть,

Що сива гривонька?

Ой, сподобалася,

Ой, сподобалася

Козаку дівонька!

Стеха зітхнула. Співала про кохання, а думала про Арсена. Бідний братику, що з тобою? Де ти? Скільки часу минуло, як від тебе була остання звістка… Ох!

Раптом шелеснули кущі. Стеха здригнулася. В ту ж мить ззаду хтось охопив її руками, а шорстка долоня, що тхнула кінським потом, міцно затулила рот. Стеха заборсалась, як перепілка в сильці, намагаючись вирватись. Смертельний жах залізними лещатами стиснув їй серце. Татари? Вона хотіла крикнути і не змогла: ганчір’яний кляп забив їй рота, на голову накинуто темний ковпак з прорізами для повітря, а руки й ноги зв’язано цупкими вірьовками.

Двоє — це вона ясно відчувала — підняли її і понесли. По тому, як шелестів верболіз, зрозуміла: несуть до лісу. До нього рукою подати. Густий, кучерявий від весняної зелені, він широко розкинувся попід горами і на горах, що високо здіймалися по правому березі Сули.

«Матінко, голубонько, порятуй мене! Дідусю, лебедику, підіймай хуторян — доганяй злодіїв і посічи їх шаблею, триклятих! Визволь мене від каторги агарянської, неволі бусурманської! — благала вона в думці, зрозумівши, яке страшне лихо впало на неї. — Не дайте ж пропасти, людоньки–и!»

Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нічого не могла вдіяти. Її довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий гомін їхніх голосів.

Нарешті її поклали на землю, а перегодя кинули на коня і прив’язали до сідла вірьовками. Хтось гукнув: «Вйо!» — І під копитами кількох коней загула земля.

Куди її везуть?

Спочатку їхали лісом, — це Стеха визначила по хльосканню гілля, а незабаром вискочили в степ: тут припекло сонце. Невідомі їй вершники загомоніли голосніше, ударили ногами коней — і таємничий, хижий загін людоловів шпарко помчав у невідому далину.

2

Тільки опівдні, коли Стеха не з’явилася і на обід, мати й дідусь Онопрій зчинили крик. На ґвалт збіглися люди. Весь хутір піднявся на ноги. Заплакана мати вдесяте розповідала, як збудила дочку і послала вигнати гусей на луг і як з того часу Стеха мов у воду впала.

— А може, вона, знаєш–маєш, того… і справді втопилась? — розмірковував маленький заїкуватий чоловічок, якого на хуторі звали не інакше, як Знаєш–маєш, за його безглузду приповідку, або Іваником за малий зріст. — Треба пошукати в Сулі!