Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 112

— Гаразд, пане генерале, — відповів Лібенберг і раптом вигукнув: — Дивіться! Дивіться! Над шатром Кара–Мустафи викинули знамено!

Всі звернули погляди на парк Ла–Фаворит.

Над червоним шатром майорів зелений стяг. Навіть звідси було видно велику групу людей на лужку, що, ставши на коліна і повернувшись обличчями до Кібли [72], творили намаз. І якраз перед ними, у напрямку на Кіблу, лопотів під вітром той прапор.

— Знамено Пророка! — прошепотів Штаренберг. — Кара–Мустафа оголошує газават, священну війну проти невірних, і молиться Аллахові, щоб дарував йому перемогу! Сьогодні він розпочне атаку… Двісті тисяч ворогів рушать на приступ, щоб знищити нас!

Він ще раз глянув на зелене знамено над червоним шатром, на людей перед ним — вищих воєначальників турецького війська, на страшний своєю багаточисельністю ворожий табір, що залізною підковою охопив Відень, і надовго замислився.

Думав про все: і про наступний штурм, і про те, що на кожного захисника міста припадає десять ворожих воїнів, і про багатьох своїх співвітчизників, які, може, сьогодні складуть на міських валах голови, і про те, як відбити наступ Кара–Мустафи. Знав, якою важкою, кривавою буде ця оборона.

Не знав одного старий генерал, що десь там, серед тисяч і тисяч завойовників, котрі прийшли під його рідне місто, є чимало таких, хто таємно бажає загибелі не Відневі, а Кара–Мустафі і його прибічникам, хто чекає слушної години, щоб позбутися нестерпного гніту османів, — це були невільники, яких силою змусили йти в похід, а також вихідці з Болгарії, Сербії, Греції, Волощини, арабських країн. Вони й зараз ладні були кинути зброю і повернутися додому… Не знав старий генерал, що десь там, серед цієї людської круговерті, стоять два воїни в яничарському одязі, дивляться на залите сонячним промінням прекрасне місто і, як і він, міркують про те ж саме — як йому допомогти, як урятувати його від загибелі…

Частина друга

ВІДЕНЬ

1

У ніч на 17 липня 1683 року, після жорстокого гарматного обстрілу, яничари вдерлися в Пратер і Леопольдштадт. Відень опинився в суцільному кільці. Зв’язок обложених з лівим берегом, що підтримувався кораблями дунайської флотилії, обірвався.

Вранці Кара–Мустафа на чорному коні, покритому дорогим чепраком, в’їхав у Пратер. Всюди — зруйновані бомбами будинки, трупи захисників, тліючі головешки пожарищ. Стомлені, сп’янілі від крові яничари никали по задимлених вулицях, вишукували поранених і тут же добивали їх боздуганами та шаблями, з уцілілих помешкань виносили здобич — дорогий посуд, одяг, взуття, вино.

Кара–Мустафа зупинився на високому крутому березі Дунаю. Паші оточили його, ловлячи кожне слово сердара.

— Завтра — штурм! — говорив він. — На світанку атакуйте бастіони Левиний і Замковий! Перед тим обстріляйте артилерією равеліни [73], що прикривають їх. Це, здається, найслабші місця в обороні австрійців… Гляньте, як обсипалися вали! Як позаростали бур’яном і замулилися рови. І ближні підступи прикриті садами й руїнами будинків. Ваші загони потаємно підійдуть впритул до бастіонів. Звідси ми ввірвемося у Відень, прекрасну столицю нікчемного боягуза Леопольда, який, кажуть, спочатку втік у Лінц, а звідти чкурнув аж у Пассау, володіння курфюрста баварського. Ха–ха!.. Але прошу вас — не руйнуйте міста. Жодна бомба не повинна впасти на його прекрасні палаци й собори! Шкода втрачати таке багатство. Незрівнянної краси собор Святого Стефана ми перетворимо на мечеть, і вона стане опорою ісламу в країнах Золотого Яблука. А сам Відень зробимо столицею намісництва, що по обширу земель і багатству дорівнюватиме цілій імперії! Відень буде ключем до всієї Європи. Не руйнуйте його! Обстрілюйте вали, бастіони, равеліни! Знищуйте людей — вони непотрібні нам! Чим більше знищите, тим краще. А саме місто збережіть!

Окрилені успіхом, паші на знак згоди кивали головами, весело перемовлялися. Ніхто не сумнівався, що завтра їхні загони вступлять у Відень.

Арсен із Сафар–беєм на правах особистих чаушів сердара входили до його почту. Вони стояли осторонь, але чули кожне слово. І ті слова падали на їхні серця як розжарене каміння.

— Я уб’ю Кара–Мустафу! — прошепотів Арсен.

— Ти що? — глянув на нього вражено Сафар–бей.

— Якщо завтра він візьме Відень, то відразу накаже доставити сюди Златку, — і тоді вже ніщо не врятує її від розбещеного старигана. Я не допущу цього!

— І сам загинеш!.. Ти подумав, як це зробити? Він ніколи не буває на самоті. Охоронці стережуть його, мов пси.

— Я виберу хвилину… Або пожертвую собою!

— І чого досягнеш? Златка і весь його гарем перейдуть до спадкоємців — у нього є сини. Вони продадуть наложниць у рабство. Султан призначить іншого сердара, якому ми станемо непотрібні, і він відправить нас в окопи, де швидко накладемо головами. Чим і як тоді допоможемо Златці? А нашим вітчизнам? Нашим рідним і близьким?

Арсен нахмурився і довго мовчав. Безперечно, Сафар–бей правий. Кара–Мустафу знищити можна, але тільки ціною власного життя. Це — без сумніву. Та що з того? Ні, треба шукати якийсь інший шлях. Зітхнувши, він сказав:

— Я розумію, Ненку, що нищити треба не самого Кара–Мустафу, а його сарану… Однак коли згадаю про Златку, серце розривається від болю і я стаю сам не свій. Лють каламутить розум.

— Молодість часто буває безрозсудна. По собі знаю. Як чауш–паша я забороняю тобі щось подібне чинити. Думай над тим, як знищити не Кара–Мустафу, а передусім як перешкодити здійсненню його кривавих намірів!

— Легко сказати — думай! А що придумаєш?

Вони замовкли і зажурено дивилися на сизі дими згарищ, на старі, подекуди зруйновані часом вали австрійської столиці. Справді, тут нелегко щось путнє придумати.

В цю мить великий візир торкнув коня. Пишна кавалькада рушила в зворотну путь. Арсен з Сафар–беєм зайняли в ній своє місце і їхали мовчки.

2

Ніч тиха, зоряна, але безмісячна і тому темна.

Молодий підмайстер із цеху броварників Ян Кульчек стоїть на міській стіні на чатах і пильно вдивляється в мерехтливі вогні, що пригасають у турецькому таборі. На душі у нього моторошно, бо це перша в його житті війна, в якій йому доводиться брати участь. Та ще яка війна! Тут — або життя, або смерть. Швидше — смерть…

Правда, ворога зараз не видно, однак гірлянди вогнів, що оперезали місто, свідчать, що він тут, поблизу і, може, зараз готує підкопи, закладає в них порох, щоб зробити проломи в стінах і зі сходом сонця ринути в них страшним невтримним потоком.

Ян Кульчек намагається порахувати ті вогні, але швидко збивається з ліку, бо їх тут не десятки, не сотні, а тисячі. Йому стає ще сумніше. Яка ж то страшна сила оточила місто! Чи втримається воно? Чи загине разом зі своїми оборонцями? А він, Ян, накладе головою або, скручений сирицею, поплентається рабом у далеку Туреччину…

Ох, Яне, Яне! Пропадеш ти, як муха восени. І ніколи більше не побачиш своєї милої Чехії і рідного міста Табора, найкращого куточка на землі! Не зустрінеш ні батьків, ні сестричок, ні русокосої красуні сусідки, яка заприсягнулася чекати на тебе, коли повернешся додому справжнім броварником.

Нічого цього не буде, бо вже, мабуть, забито у ворожу гармату ядро, що знесе тобі голову, або проспіває в голубому небі пісню смерті нещадна татарська стріла.

Він здригнувся. Біля самого вуха й справді просвистіла стріла, тупо дзьобнула в дерев’яний дашок вежі і застряла в ньому.

«Мій Боже! — жахнувся Ян Кульчек і перехрестився. — Стояв би я на крок лівіше — захлинався б зараз власною кров’ю!»