Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 113

Він висмикнув стрілу, подумав: «Живий залишуся — збережу на пам’ять. Привезу додому — хай усі знають, що я тут не тільки пиво варив!» Хотів устромити її за пояс, але під пальцями захрускотів папір.

Це його здивувало. Обмотана папером стріла? Цікаво… Він спустився в караульне приміщення, де при світлі лойової свічки спали його товариші. Підійшов до столу.

Стріла була звичайна, з гострим залізним наконечником і білими лебединими перами. Незвичайним був тільки додаток до неї — цупкий аркуш паперу, прив’язаний до древка ниткою.

Кульчек розірвав нитку, розгорнув папір. Це був лист.

На першому рядку написано латинню: «Генералові Штаренбергу».

А нижче по–польськи:

«Пане генерал!

Я ваш надійний друг — вірте мені. Звати мене — Кульчицький, і я хотів би допомогти обложеному гарнізонові й жителям Відня вистояти у страшному єдиноборстві з ворогом…

Повідомляю: сьогодні на світанку турки почнуть штурм Левиного і Замкового бастіонів, а перед тим обстрілюватимуть з гармат равеліни, що стоять за ними. Приготуйтеся!

Як ви розумієте, пане генерал, це повідомлення не далі як сьогодні вранці буде підтверджене самим противником. Отже, ви матимете змогу переконатися, що я пишу правду.

Я допомагатиму вам і надалі, але для цього нам треба зустрітися і про все докладно домовитися.

Як це зробити?

Хай ваші довірені люди кілька ночей підряд ждуть мене на Швехатських воротях з вірьовочною драбиною і на мій свист кинуть її вниз. Я обов’язково прийду!

Як бачите, ви нічим не ризикуєте, а виграти можете багато.

Кульчицький».

Ян Кульчек ляснув себе долонею по лобі. Хоч він був ще зовсім молодий і не міг похвалитися освітою, як ось ці студенти університету, що сплять тут впереміж із цеховими учнями і підмайстрами, але читати вмів і по–польськи достатньо розумів, щоб уторопати, що написано.

Мати Божа! Але ж цьому клаптеві паперу ціни нема! Його треба негайно доставити губернаторові!

Він розбудив свого товариша, теж підмайстра–броварника, Якоба Шмідта.

— Якобе, друже! Вставай!

Той продер очі. Пальцями розчесав довге лляне волосся. Незадоволено спитав:

— Чого тобі?

— Постій замість мене на чатах!

— Що сталося?

— Живіт болить, — збрехав Ян, щоб уникнути дальших розпитувань. — Хоча б не різачка…Сам знаєш, ця хвороба уже починає косити людей у місті.

Якоб неохоче підвівся, натягнув чоботи, взяв мушкет.

— Гаразд, біжи… Та молися всім святим, щоб то справді була не різачка!

Ян Кульчек стрімголов вискочив у двері, викликавши у друга співчутливе похитування головою, і темними вулицями помчав до центру міста…

Генерал Штаренберг вийшов у шлафроці і пантофлях, запитально глянув на ад’ютанта, потім — на незнайомця.

— Що стряслося, юначе? Турки пішли на приступ?

— Мій генерале, мене звати Ян Кульчек… Я підмайстер, — зніяковів хлопець.

— І ти мене для того розбудив, щоб сповістити це?

— Ні, я приніс листа… Вистрілили з лука з того боку…

— Ось як! — В очах генерала блимнула зацікавленість. Він повертів аркуш перед очима. — Це що — по–польськи?

— Так.

— Про що ж там пишеться?

Кульчек слово в слово переказав листа по–німецьки.

— Майн гот! — вигукнув вражений генерал. — Цей доброзичливець, якщо тільки не бреше, попереджає нас про страшну небезпеку, яка загрожує нам!

— Так, мій генерале, — скромно вставив Кульчек. — Я теж так думаю, тому й насмілився розбудити вас…

Штаренберг пильно оглянув молодого підмайстра в звичайному одязі робітника, на якого в інший час зовсім не звернув би уваги. Він йому сподобався. Кремезний, дужий, в очах — розумна лукавинка. І тримається сміливо, не знічується перед генералом.

— Ти чех?

— Так.

— Умгу… Ти ось що, Кульчек… — Генерал раптом підозріло глянув на юнака. — Чекай, чекай… Це що — випадковий збіг: Кульчек і Кульчицький? Чи ви не родичі?

Кульчек здивовано закліпав повіками.

— Я того Кульчицького у вічі ніколи не бачив! Який же він мені родич? Я й не подумав про це. Схоже, але не те…

— Отже, випадковість. Тоді ось що: підбери ще одного надійного хлопця і щоночі ждіть цього Кульчицького. Коли з’явиться — негайно до мене! Зрозумів?

— Так, мій генерале!

— За листа і службу — спасибі. А тепер — іди. — І, не чекаючи, поки Кульчек вийде, гукнув ад’ютантові, що весь час навитяжку стояв біля дверей: — Франце, мій одяг і шпагу! Піднімай штаб! Командирів — до мене! У нас зовсім мало часу для того, щоб посилити залоги Левиного і Замкового бастіонів…

3

Цілий тиждень Ян Кульчек з Якобом Шмідтом ждали гостя з того боку. З вечора і до світанку вдивлялися в темряву, вслухалися — чи не пролунає свист.

Робота ця була не обтяжлива. Стій і жди. І від нічого робити Ян вдесяте пригадував той день, коли турки пішли в атаку на Левиний і Замковий бастіони.

Зі сходом сонця вдарила турецька артилерія. Бомби і кам’яні ядра падали мов град. Дзьобали земляні стіни, трощили цегляні парапети, підпалювали дахи найближчих будівель.

Але людям шкоди майже не завдавали, бо, попереджені незнайомим другом, всі поховалися в погреби і кам’яниці.

Потім обстріл припинився — на штурм пішли яничари.

З якою люттю атакували вони! Здавалося, ніяка сила не стримає того першого навального натиску. Бюлюк за бюлюком, орту за ортою посилали паші на приступ — і все даремно! Напівзруйновані бастіони вистояли до самого вечора.

Яничари запрудили тілами убитих рів, та прорватися в місто не змогли. В наступні дні панувало незвичайне, дивне затишшя.

Віденці тріумфували. Ще б пак! Це була справжня перемога!

І ніхто, крім Штаренберга, Яна Кульчека та ще кількох осіб у місті, не знав, хто був справжнім героєм цієї перемоги.

Кожного ранку генерал знаходив хвилину, щоб спитати Яна:

— Ну, що?

Кульчек винувато розводив руками.

— Немає, пане генерал.

— Ждіть! Пильнуйте! Якщо живий — обов’язково прибуде!

Нарешті одної ночі почувся довгожданий свист. Ян Кульчек стрепенувся, перехилився через стіну і глянув униз. Але нічого в темряві не побачив.

Свист пролунав удруге.

— Опускай драбину! — шепнув Кульчек.

Якоб Шмідт був напоготові. Драбина шурхнула по стіні і враз натяглася. Хтось швидко ступив на її нижній щабель, подерся нагору.

Незабаром з темряви виринула яничарська шапка. Незнайомець спритно перемахнув через парапет. Сказав коротко:

— До генерала!

Штаренберг прийняв їх негайно.

— Так ось ти який, мій друже! — простягнув він руки назустріч молодому незнайомцеві в яничарському одязі. — В тобі нема нічого турецького, крім одягу, пане Кульчицький! Спасибі за поміч!

Кульчицький усміхнувся і зняв шапку. Легко вклонився.

Чуб у нього був темно–русявий, густий, непокірний. Обличчя мав мужнє, загоріле, привабливе. На верхній губі темніли невеликі стрижені вуса. Виразні сірі очі дивилися пильно, допитливо.

Штаренберг запросив сісти.

— По–німецьки говориш? Якщо ні — нам допоможе порозумітися Ян Кульчек…

— Зовсім погано… Добре навчився тільки лаятись від німецьких рейтарів, що служили у кварцяному війську польського короля.

— Отже, ти поляк. Ми ждемо з дня на день Яна Собеського з твоїми земляками… Як ти потрапив до турків?

— Був у них у полоні. Тепер маю змогу відомстити своїм недругам!

— Ти дуже допоміг нам, Кульчицький. Якщо ми відіб’ємо ворожу навалу, імператор нагородить тебе. Я подбаю про це!

— Дякую. Але до нагороди ще дуже далеко, пане генерал. Спочатку треба перемогти!

Штаренберг з цікавістю глянув на молодика, відзначивши в думці, що він зовсім не простак.

— Безперечно. За це воюємо… І твоя допомога, сподіваюся, збереже не одне життя моїм солдатам і стане вагомою часткою нашої майбутньої перемоги!

— Я теж сподіваюся на це, — відповів Кульчицький. — І прибув я до вас саме зараз неспроста: на завтра Кара–Мустафа призначив генеральний штурм Відня!