Звірослов - Малярчук Таня - Страница 15

- Гарний мундир, - каже Григорівна.

- Григоровна, що ви тут робите?

- Я? Прогулююсь собі.

- Бреше, - кажуть військові.

- Ну добре, - Григорівна червоніє. - Я йшла до вас, Артьом Миколайович. Адже ви чекали на мене, правда?

Артьом Миколайович ховає руки в кишені.

- Чекав, але не так, щоб сильно, - тихо відповідає він.

- Ну, головне, що чекали. Тепер усе буде по-інакшому.

Військові штуркають Артьома Миколайовича в спину, мовляв, скажи їй, не тягни.

- Григоровна, - починає Артьом Миколайович, - це все, знаєте, було несерйозно.

- Несерйозно? Не бачу в тому нічого страшного. Я люблю жарти і люблю, коли жартують. Я взагалі думаю, що людям треба більше сміятися.

Артьом Миколайович мовчить.

- Я, Артьом Миколайович, знаєте, як думаю? Думаю, що між людьми головне - взаємний інтерес. Щоб люди цікавилися іншими людьми. От візьмімо нас із вами. Ви цікаві мені. Мене інтересує, що ви за людина. Як і про що ви думаєте. Як ведете себе в різних ситуаціях. Я ще зовсім вас не знаю, але при цьому дуже радію. Бо я у передчутті пізнання, розумієте мене?

- Я не зовсім вас розумію, Григоровна.

- Усе дуже просто, Артьом Миколайович! От я вам цікава? Скажіть. Вам цікаво, що я за одна?

- Я ніби знаю.

- Нічого ви не знаєте! - Григорівна відчуває, як гаряча крапелька поту стікає чолом. - Артьом Миколайович, скажіть, що ви хотіли від мене, коли так часто запрошували до себе в кабінет, коли торкались до мене, цілували мені вухо і шию? Скажіть, що ви хотіли від мене?

- Нічого, - відповідає Артьом Миколайович.

Він жестом дає своєму війську якусь команду. Григорівна її не розуміє. Вона стоїть посеред дороги, розхристана, розпатлана, на кривих ногах і високих підборах, і в грудях їй щось страшенно гучно гупає.

Артьом Миколайович зникає за шеренгою солдат. Ті прицілюються і всі одночасно, залпом, стріляють Григорівні в груди. У саме серце.

«Панфілов пагіб!»

Григорівна падає на коліна і краєм ока помічає велику багряну пляму на своїй улюбленій салатовій сукенці. Пляма чимраз більшає.

- Моє серце, - шепоче Григорівна, - воно так болить. Так болить.

Сонце затягується чорним туманом.

Кому ж я тоді цікава? - думає Григорівна.

«Хто буде мене любити?»

Прислухається до свого серця.

«Ще мить, і я вмру».

Але серце, прострелене, калатає все одно.

- Григорівна, куди ми прийшли?

Белла несміливо заходить усередину невідомої їй будівлі. Григорівна радісно плескає в долоні.

- Як куди, Белла? Ми прийшли плавати!

- Плавати?

Григорівна впевнено веде Беллу за собою. Вони минають хол, минають темні коридори і роздягалки і опиняються перед гігантським басейном з голубою-голубою водою. Басейн розділений чотирма смугами. Теплий хлорований пар лоскоче Беллі ніздрі.

- Але, Григорівна, я… в мене… в мене немає купальника.

- Я про все потурбувалася! На! - Григорівна виймає з сумки куплений для Белли купальник. - Він не ахті, але на перші рази вистачить. Ми будемо тут плавати кожної суботи. Ходімо перевдягатися.

Белла розгублено стовбичить на місці.

- Але я не можу. Я не вмію плавати.

- Не вмієш? Белла, ми з тобою знаємо, що це неправда. І зараз ми покажемо, на що ми здатні!

- Я ніколи не питала у вас, що це за море, в якому ми зараз є?

- Море? Ви думаєте, це море?

- Ну так. Я не бачу протилежного берега.

- А зараз? - він робить один крок у бік Белли.

- Не бачу.

- А зараз? - він уже на відстані простягнутої руки.

- Щось ледь помітне видніється над лінією горизонту. Але я не знаю, чи то земля. Можливо, то тінь моря.

- А зараз? - він стає зовсім упритул до Белли. Його губи торкаються Беллиного чола.

- Навіщо ви мене мучите? - шепоче Белла.

- Бо ви досі не навчились плавати.

- Я вже навчилась. Я вже вмію плавати.

Белла лягає спиною на воду, відштовхується, і так, на спині, пливе в глиб моря. Бачить крізь здійняті бризки його - здивованого і спантеличеного. Пливе все швидше, аж поки його фігура не зникає в сьомих хвилях. Вода стає холодною і тяжкою.

Тепер я сама, думає Белла.

Колишеться на морській поверхні. Без руху. Без болю. Без сліз.

І мільйони медуз, великих і маленьких, рожевих і фіолетових, так само колишуться поруч. Без руху. Без болю. Без сліз.

Rattus norvegicus (щур)

Це неможливо, переконує себе Тамара Павлівна, це неможливо. Я живу на сьомому поверсі нового цегляного будинку, а сьомий поверх - це для нього зависоко. Він не зміг би. Йому не вистачило б сміливості і нахабства. Для таких, як він, і другий - зависоко. Як він примудрився? Як йому це вдалося? Однак усе вказує на те, що він таки є.

Тамара Павлівна прискіпливо оглядає свою кухню. Виймає з шафок кухонне приладдя, обнюхує кожну тарілку і каструльку, порпається в пакетах з крупами і макаронами.

І найгірше, думає Тамара Павлівна, я навіть не знаю, що робити. Переставляти каструлі і макарони - це не вихід. Тамара Павлівна ніколи раніше не потрапляла в подібну ситуацію. Не була в такій безпосередній близькості з ним. З ворогом.

Він може бути і не один, думає Тамара Павлівна. Якщо так - то я пропала. Мені треба тікати звідси.

Зберу мінімальні пожитки, якийсь там паспорт, гроші і фотографії Софії Ротару - і піду собі геть. Бо жити в одному помешканні з ворогом я не буду. У мене є гордість. Я люблю гігієну і чистоту. Я просто помішана на чистоті. Подивіться на мою квартиру: усе сіяє і пахне. Ніякої пилюки. Речі на своїх місцях. Вискладені рівненько і акуратно, у гармонії з величиною і кольором. А він (чи вони) все зіпсував. Увірвався в моє ідеально вичищене життя й упослідив його. Тепер я смерджу. Так, я вже відчуваю, як засмерджуюсь. Ніяка дезінфекція не врятує мене від цього жахливого запаху гнилизни.

Тамара Павлівна пробує відсунути холодильник, а потім раптом дає холодильнику спокій і сідає на стілець біля вікна.

А що я зроблю, думає вона, коли він вискочить звідти, з-поза холодильника? Я ж безборонна супроти нього. Він вискочить і першим ділом кинеться на мене. Роздере пазурами обличчя. Виїсть очі. Відкусить ніс своїми тоненькими і гострими як леза зубками. Може, він тільки того й чекає, щоб я відсунула холодильник і випустила його на свободу. Може, він не може пролізти попід ним, бо має таке товсте-товстелезне черево. Ні, це помилка - відсувати холодильник. Нехай там сидить, як у тюрмі, а я тим часом подумаю.

Тамара Павлівна помічає, як уся трясеться від страху й огиди. Їй так шкода себе. Ну чого так мусило статися? Хіба вона чимось це заслужила? І чого взагалі так буває, що хтось ні сіло не впало влізає без дозволу в чиєсь житло і руйнує його затишок, руйнує все, над чим людина працювала довгі роки, ціною великих зусиль і старань.

Ненавиджу, думає Тамара Павлівна. Як я сильно ненавиджу.

Вона одягається, складає в сумочку паспорт, гроші і фотографії Софії Ротару, щільно зачиняє кухню, а потім - на ключ - квартиру, і виходить надвір. Біля під’їзду на лавці, як завжди, сидить бабця Алевтина. Відпочиває.

- Йдете кудись, Тамарочко Павлівно? - питає бабця Алевтина. - Якщо в магазин, то купіть мені, будь ласка, цукру. А я гроші віддам.

Тамара Павлівна не витримує. Їй так тяжко. Вона мусить поділитися з кимсь своїм горем. Плачучи, вона обіймає бабцю Алевтину і приречено каже:

- Щур вигнав мене з моєї хати.

Бабця Алевтина і не таке чула за своє життя. Її неможливо чимось налякати чи збентежити. Безстрашна бабця Алевтина просиділа на лавочці під під’їздом тридцять з лишком років і допомогла силі-силенній людей. Люди підсідають до неї, ніби просто щоб хвильку перепочити, а насправді щоб розповісти свою біду і почути у відповідь мудру пораду.