Звірослов - Малярчук Таня - Страница 16

Але справа Тамари Павлівни не буде легкою, - так думає бабця Алевтина. Ти повернувся, думає вона, ти прийшов, щоб відімстити мені.

- Звідки ви, Тамарочко Павлівно, знаєте, що то таки щур? - солоденьким голоском, так, щоб не зчинити ще більшого переполоху, запитує Тамару Павлівну бабця Алевтина. - Ви його бачили? У високі цегляні будинки щури рідко забігають. Миші можуть, а щури навряд чи.

- Це щур, - відповідає Тамара Павлівна і заходиться ридати ще дужче. - Я знаю, що це щур. Я чую його. Я чую його запах! Чую, як він підриває паркет за холодильником і як задоволено посопує!

- Ну-ну, Тамарочко Павлівно, я вірю вам, - каже бабця Алевтина і погладжує сусідку по спині. - Щура неможливо сплутати з мишами, я вірю вам. Як ви кажете, що це щур, значить щур. Тільки він може посопувати за холодильником.

- І посопує! - плаче Тамара Павлівна. - І шкребеться так, що мурашки по тілу бігають! І хропе деколи! Якби ви чули, як він хропе! Як… як…

- Як чоловік, - підказує бабця Алевтина.

- Як чоловік! Як мужик!

Бабця Алевтина скрушно похитує головою, і її руки непомітно для Тамари Павлівни починають нервово посіпуватися.

Ти прийшов, думає бабця Алевтина, через так багато років. Не полінувався. Хоч був такий страшенно лінивий. Але я тебе не боюся, твердить про себе бабця Алевтина, бо я не маю чого тебе боятися. Я нічим перед тобою не завинила, а навпаки - зробила те, що мусила.

- Як мені тепер бути?! - Тамара Павлівна заламує в істериці руки. - Я не можу туди повернутися! Я не зможу переступити поріг власної квартири. Він там сидить! Причаївся! Торжествує!

- Найперше, - починає бабця Алевтина, - треба заспокоїтися і перестати його боятися. Він цього хоче. Щоб його боялися. Але насправді це всього лишень щур. Брудний, гидкий, облізлий і смердючий, але не небезпечний.

- Я знаю, що зробити, - каже Тамара Павлівна, - купити щурячої отрути! Він з’їсть і вмре.

Яка вона ще молода і недосвідчена, думає бабця Алевтина, дивлячись на сорокарічну Тамару Павлівну. Наївна. Хоче так легко з ним упоратися.

- Так то воно так, - провадить бабця Алевтина, - але щур отруту не зачепить. Він не буде її їсти.

- Чому? - дивується Тамара Павлівна. - Отрута спеціально щуряча. Він нічого не запідозрить. З’їсть і здохне. Чого щур має не їсти спеціальну щурячу отруту?

- Бо він хитрий.

Хитрий. Ти був хитрий, думає бабця Алевтина, а я була ще хитріша. Я тебе обдурила. З тобою інакше не можна було. Тільки ще більшою хитрістю.

- Колись, - каже бабця Алевтина, - до моєї хати теж був забіг щур. Я боролася з ним чотири роки.

- Чотири роки?! - Тамарі Павлівні йде обертом голова.

- Так, чотири роки. У нас була така гра. Хто кого обдурить. Хто виявиться хитрішим. І він програв.

Бабця Алевтина гордо випростується на лавці, ніби ще досі з кимсь воює.

- Ось що я вам скажу, Тамарочко Павлівно, повертайтеся до себе додому. Врешті-решт це ваш дім, тож поборіться за нього. Не бійтеся щура. Живіть з ним. Вивчіть його характер. Втріться до нього в довіру. А потім, коли він вже перестане від вас ховатися, коли довіриться вам і втратить пильність - тоді завдайте смертельного удару. У найнесподіваніший момент. Спідтишка. У спину. Як і годиться справжній жінці.

Уявіть собі, що бабця Алевтина не завжди була бабцею. Колись, і це було дуже давно, вона була просто Алевтиною. Не красунею, але й не потворою. Не мудрою, але й не дурною. Не багатою, але й не бідною. І вона мала чоловіка, з яким прожила чотири роки.

Вони познайомилися в технічному училищі. Алевтина працювала там прибиральницею, а він - сторожем. Називався Омелян. Був товстий і незграбний, любив голосно реготати і кидати масними жартами.

Омелян дивився на Алевтину як на повну миску салату олів’є, який треба з’їсти, щоб не зіпсувався до завтра. Алевтина сплутала цей його голодний погляд з пристрастю. Одружилася з ним і привела до себе додому, у тісну квартирку на дві кімнати.

Омелян відразу тут прижився. Обклав квартиру своїми речами, які ні до чого не пасували. Заполонив кімнати своїм неприємним запахом, який дуже нагадував запах гнилої картоплі. Безперервно в чомусь порпався, тягав з вулиці на балкон усілякий непотріб і казав при цьому: ніколи не знаєш, що тобі може пригодитися.

Він не чистив уранці зуби і взагалі їх ніколи не чистив. Ніколи не мив свою густу руду шевелюру, не підстригав волосся, що росло з вух і носа, а на мізинному пальці правої руки відрощував довгий жіночий ніготь, який використовував як відкривачку для бляшаних консервів.

Омелян безперервно в хаті курив і збивав сигаретний попіл в улюблені вазони Алевтини. Постільна білизна під ним завжди була чорною, а шкарпетки, коли б не одягалися, завжди смерділи каналізацією.

Але найгірше відбувалося вночі. Омелян мав звичку вночі їсти. Алевтина засинала, а він брів на кухню і жер усе підряд. Солодке, солоне, кисле, гірке, холодне, сире, смажене, тушковане, мариноване, неїстівне. Сало з мандаринами, м’ясо з морозивом, вермішель з карамельками, сосиски зі сливовим повидлом, кільку разом із алюмінієвими ложками.

- Яка різниця, що з чим їсти, - казав він, - якщо в животі все одно все змішається.

Після себе Омелян залишав гори брудного посуду, купи пір’я, кісток і крихт, спорожнілі банки, бутлі, склянки і горнята, яєчну шкаралупу на підлозі і плями олії на підвіконнику. Його очі після нічних трапез ставали маленькі і червоні, ситі і задоволені. Очі щура, якому добре живеться. Алевтина впізнала їх. Вона зрозуміла, що пропала і пропаде ще більше, якщо не буде боротися. Привела додому щура, то тепер мусить з ним боротися. Або він, або вона.

- Навіть не думай, - попередив Омелян Алевтину. - Я не такий дурний. Ти не зможеш мене позбутися. Я хитрий.

Тамара Павлівна повертається до себе додому і швидко вмикає всюди світло. На перший погляд - нічого не змінилося. Усе як було, так і є. Але це тільки на перший погляд. Він ходив тут, думає Тамара Павлівна. Уже всюди побував. І на моєму ліжку, напевно, полежав. І у ванній. І на столі все обнюхав. Усюди залишив свій огидний гнилий запах.

Але дійсно, чому я маю віддавати йому свою хату? Хата моя, і я в ній залишуся, не він.

Тамара Павлівна вмикає телевізор, щоб не так сильно боятися. Але вона знає, що там - у кухні за холодильником - причаївся її ворог. Сопе. Чекає зручного моменту, щоб напасти.

- Щурику! - раптом заводить Тамара Павлівна. - Не бійся мене. Я нічого поганого тобі не зроблю. Навпаки, нагодую тебе. Що ти любиш? Хліб? Чи ковбаску? Чи, може, і те, і те?

По той бік холодильника тиша. Сопіти також перестало.

Тамара Павлівна відрізає шматок білого батона і кидає його за холодильник.

- Чи, може, помастити батон маслом? - Тамара Павлівна ніколи не здогадувалася, що здатна на такі ніжні інтонації. - А води? Тебе напевно мучить спрага.

Хочеш питоньки? Воду? Молоко? Пиво? У мене є для тебе пиво. Ти любиш пиво, правда?

Гра виглядала так:

- Коханий, - щебетала Алевтина, - я навіть і не думала про таке!

Омелян недовірливо мружив свої маленькі червоні оченята.

- Я не хочу тебе позбуватися! Я хочу зістарітися з тобою і вмерти на одній подушці! Ось чого я хочу.

Омелян казав:

- Так-так, я тобі взяв і повірив.

Але йому було приємно. Омелян бачив, що Алевтина боїться, а більшого від своєї дружини він і не вимагав. Страх і любов - це одне і те ж. Принаймні, так думав Омелян, і в дечому він мав рацію.

Він став дуже обережним. Їжу купував і готував собі сам. Ніколи не обертався до Алевтини спиною. Ніколи не залишав її саму надовго, очевидно, для того, щоб не дати часу детально спланувати напад. Алевтина всміхалася і незмінно називала Омеляна «коханим». Розпитувала, як ідуть справи на роботі і чи його раптом не болить сьогодні живіт.

- Не болить, моя люба, зовсім не болить, - переможно відповідав Омелян, гладячи себе по столітровому череві, - і знаєш, Алюсю, мене ніколи не болить живіт. Він у мене залізний.