Звірослов - Малярчук Таня - Страница 20

- Вам не подобається?

Антоніна Василівна запинається.

- Ну, не знаю. Просто це виглядає непристойно.

- Танець - це завжди непристойно.

- Я колись танцювала в народному ансамблі. Там було все пристойно. Я маю на увазі - ми не вертіли задницями.

Віктор нічого не відповідає. Антоніна Василівна ніяково перебирає пальцями.

- Але я не довго танцювала. Керівничка ансамблю сказала, що я не підходжу. Сказала, що затовста. Хоча сама вона важила не менше ста кілограмів.

Жучка сонно підводить голову і скавулить.

- Ви їй вибачте, - виправдовує Жучку Антоніна Василівна. - Жучка рідко слухає музику. Вона більше любить читати.

Надя - закадична подруга Антоніни Василівни - приходить раз-два на місяць, щоб випити чаю і перевірити, чи все в порядку. Антоніна Василівна відчуває, коли Надя має прийти, фізично. Антоніна Василівна реагує на Надю так, як деякі гіпертоніки на зміну погоди.

- Надєжда! Яка несподіванка! - вигукує з порога Антоніна Василівна.

Надя стала Надєждою дуже давно. У часи своєї молодості вона безперервно наспівувала пісню «Надєжда - мой компас зємной».

- Як поживаєш? - Надя швидким кроком заходить у вітальню, вмощується в крісло біля вікна і протяжно зітхає. - Ну, розказуй, - каже.

Антоніна Василівна знає сценарій бездоганно. Вона присідає на канапу поруч з Надею.

- А що розказувати? Усе по-старому.

Надя тільки цього й чекає.

- Помер Артьомов і Болеславський. Артьомов від інфаркту, Болеславський від цукрового діабету.

Антоніна Василівна смутно пригадує Артьомова і Болеславського.

- Заміть, - продовжує Надя, - умирають самі мужчини. Самі мужчини.

- За статистикою, вони менше живуть, - підтримує розмову Антоніна Василівна.

- При чому тут статистика, Антоніно! Мужчини вмирають з двох причин. Перша - їх заїдають жони, як, наприклад, Артьомова. Подумати тільки - здоровий був чоловік! Спортом займався! Друга причина - алкоголь і неправильний образ жизні.

Надин погляд нишпорить по кімнаті в пошуках компроматів. Надя все знає і всюди встигає. Надя - секретар Бога на землі.

- Може, чаю, Надєжда?

- Давай. Тільки не забудь дві ложки цукру. Не розумію, як можна пити чай без цукру.

Вони переходять на кухню. Надя безцеремонно зазирає в холодильник і в сміттєвий кошик, а Антоніна Василівна вдає, ніби цього не помітила. Усе йде за сценарієм.

- А в тебе що нового? - питає Антоніна Василівна, заливаючи чайник із заваркою окропом.

- Да так, організовую помаленьку соціальну жизнь.

- Соціальну жизнь?

- Уяви собі. Дискотека для старичків. У п’ятницю. Ти обязатєльно маєш бути.

Антоніна Василівна сміється.

- Надєжда! Що ти придумала?! Яка дискотека?!

- Да ти мені ще дякувати будеш! - Надя ображено надуває крихітні вицвілі губки. - Три місяці місце вибивала! Всьо таке, жива музика, мужчин і женщин порівну, мужчин даже більше…

- Мужчини ж повмирали всі…

- Антоніна, не єхіднічай! Всі знакомі просто в захваті. Даша Мєчнікова собі новий наряд спеціально купила. Готуються баби по повній програмі. Завивки, омолодітєльні маски для лиця…

- Ти здуріла, Надєжда.

- А чого здуріла?! Я тебе, Антоніна, не понімаю. Якщо шістдесят лєт, то що - скласти на грудях руки і смерті дожидатися?! А тут - реальна возможность знайти собі на старість мужика.

Антоніна Василівна аж підскакує від хвилювання.

- Та на який чорт він мені здався?! Усе життя без мужика обходилася, так щоб тепер мені криша поїхала?!

- Не кричи, Антоніна, - Надя складає руки докупи, немов у молитві. - Я тобі от що скажу. В старості мужик навіть більше потрібен, ніж в молодості. В молодості чих-пих, сама собі туда-сюда - і добре. А на старість хочеться, щоб хтось поруч був. Не мені це тобі говорити. Сама знаєш. Тільки в позу не понятно для кого стала.

- Пий чай, Надєжда, а то вистигне.

Вони деякий час мовчки п’ють чай. Дві чорні ворони сидять на електричних дротах за вікном. Антоніні Василівні добре видно їхні мордочки і дзьоби.

Надя раптом, як гуска, витягує шию, прислухаючись до чогось.

- Антоніна, - вигукує вона, - як ти це терпиш?! Музика так гримить, що аж люстра труситься!

Антоніна Василівна обережно ставить чашку з чаєм на блюдце.

- Я би на твоєму місці міліцію викликала!

- Я й викликала, - спокійно каже Антоніна Василівна. - Не допомагає.

- Боже, яка молодьож пішла! Слухай, хочеш, я піду туди і таке їм влаштую, що більше ніколи музики не захочеться!

- Не треба, Надєжда, я сама з цим розберуся.

- Ти завжди була така, - Надя знову складає в молитві руки. - Надто інтелігентна, щоб себе захистити.

Надя востаннє пробігається квартирою, щось фіксує собі у своїй маленькій голові, прицмокуючи, і вирушає далі в пошуках нових пліток і смертей.

- Гляди мені, Антоніна, як не прийдеш на мою дискотеку - обіжуся по гроб віку. В цю п’ятницю. Я тобі ще нагадаю по телефону. Не хочеш мужиків, то хоч старих знакомих побачиш. А то сидиш тут, як тхір у норі.

- Слава богу, - бурмоче собі під ніс Антоніна Василівна, коли за Надею зачиняються двері.

Але на спокій сподіватися ще зарано. До вечора Антоніна Василівна співатиме «Надєжда - мой компас зємной».

Антоніна Василівна спершу навіть не зрозуміла, що відбувається.

Вона добре поспала, її нічого не боліло, нічого не снилося. Вона встала з ліжка і за звичкою підійшла до вікна. Упевнитися в тому, що світ ще на місці. І він був на місці, але білий.

- Жучка, сніг випав, - тихо каже Антоніна Василівна.

Жучка з радісним гавчанням вистрибує на підвіконник.

- Тепер буде легше, - продовжує Антоніна Василівна. - Я люблю сніг. Люблю зиму. Узимку всі люди стають дітьми.

Антоніні Василівні страшенно хочеться різдвяної їжі. Куті і вареників з оселедцем. Разом. Однією ложкою кутю, іншою - вареник з оселедцем. Антоніна Василівна ковтає слинку. Вона вже сто років не їла цих вареників.

- Жучка, вдягайся! Ми йдемо!

Антоніна Василівна навстіж відчиняє шафу з одягом. Шафа забита блузами, сукенками і светрами різних років і фасонів.

Так, думає Антоніна Василівна, сьогодні я одягнуся по-святковому. Сьогодні свято.

- Вікторе, я вас вітаю, - урочисто щебече Антоніна Василівна.

- З чим? - ліниво питає Віктор.

- З першим снігом.

Антоніна Василівна подобається собі. Вона стає посеред дзеркальної кімнати, розглядаючи свій наряд з усіх сторін.

- Я вас не впізнаю, Антоніно Василівно, ви одяглися як справжній клоун! Що за сорочка?! Що за спідниця?! Ви зібралися в бордель?

Віктор насолоджується кожним своїм словом. Око за око, думає він.

- А босоніжки? На вулиці зима, а ви в босоніжках. Антоніно Василівно, з вами все гаразд?

- Хлопче, сьогодні в мене дуже хороший настрій, і вам не вдасться його зіпсувати. Швидше навпаки.

- Тобто ви МЕНІ зіпсуєте настрій?

Антоніна Василівна пропускає його репліку повз вуха.

- Мені прийшла в голову геніальна ідея, Вікторе.

- Я вже її боюся!

- Ну чого так відразу, - Антоніна Василівна присідає на табуретку. - Ви мені подобаєтеся саме за сміливість.

Віктор вимикає магнітофон.

- Розумієте, - починає Антоніна Василівна, - мене завжди всі боялися. Ви не питали, а я вам не казала… Я майже сорок років пропрацювала у школі…

- Я мав би здогадатися, - Віктор корчить театральну гримасу. - Ви абсолютно неадекватні. Кажуть, учителів зі стажем не допускають свідчити в суді. Надто мінливий психічний стан…

- Молодий чоловіче! Слідкуйте за своїм язиком!

Антоніна Василівна нервово йорзає на табуретці.

- Не стовбичте. Присядьте, - каже.

Віктор спирається ліктями на підвіконник.

- У цій кімнаті одна табуретка, і ви зайняли її.

Він глузливо всміхається, і Антоніна Василівна зауважує, що їй це подобається.

- Я викладала літературу.

- Ого! Я думав математику. Як правило, математички найнестерпніші. Та, що вчила мене, її звали Мирослава Миколаївна, так ось - вона любила бити дітей указкою по пальцях.