Звірослов - Малярчук Таня - Страница 21

- Я ніколи не била своїх учнів! - спалахує Антоніна Василівна і вже спокійніше додає: - Вони і без того мене боялися.

- Я вважаю, що це неправильно.

- Я теж так вважаю. Але учні все одно боялися. Хоч я ніколи навіть голос не підвищувала. Я була добрим учителем.

- Можу собі уявити.

В Антоніни Василівни горять щоки.

«Якби він міг побачити мене тоді, сорок років тому, чи я сподобалася б йому?»

Антоніна Василівна встає з табуретки і відвертається. Бачить у дзеркалах відображення його відображення. Воно з цікавістю за нею спостерігає.

- Антоніно Василівно, ви так рівно тримаєте спину, що багато хто з бальників вам би позаздрив.

- Моя покійна бабця штурхала мене кулачками в спину, коли я сутулилась. Я досі іноді відчуваю ці її кулачки.

Антоніна Василівна глибоко вдихає.

- Але ось що я вирішила… подумала. Я буду викладати вам літературу.

Віктор здивовано округлює очі.

- Адже ви за своїми танцями все профукали, хіба ні? Сумніваюся, щоб ви прочитали більше ніж десять книжок. Так, я даю вам не більше десяти книжок.

- Антоніно Василівно, але…

- Це не займатиме багато часу. Кілька годин на тиждень. Ви не уявляєте, як багато цікавого я можу розказати. Література - це світогляд. Без літератури ви ніхто. Вош дрожащая.

Віктор мовчить.

- Не думайте, навіть для того, щоб танцювати, треба знати літературу. Ви не зможете без літератури добре танцювати. Танці - це не мова тіла, як ви собі думаєте, це, мова… душі…

О боже, що я виговорюю, думає Антоніна Василівна.

- Але мені не потрібні уроки літератури.

Антоніна Василівна дивиться на нього і впевнюється, що це правда. Він не жартує. Йому не потрібні уроки літератури. Він говорить серйозно і остаточно.

Антоніна Василівна здригається ніби від удару. Чує, як кров стікає в ноги, чує, як крихітні кулачки тереблять спину, і голос бабці звідкись ізсередини: «Ти, вороже кривавий, тобі тільки гульки в голові».

Дурепа, думає Антоніна Василівна, яка ж я дурепа!

Вона мовчки кидається геть з кімнати, а Жучка, вишкіривши зуби, тричі люто гавкає на Віктора і дріботить услід за хазяйкою.

- Ти прийшла! Молодець! Я знала, що ти прийдеш!

Надя обіймає Антоніну Василівну. Від Наді заносить ядучим малиновим запахом за десять гривень.

- Як тобі наша дискотека? Супер, правда?

Антоніна Василівна оглядає з десяток бабів різного стану збереженості, з паличками і без, розмальовані, нарядні, схожі на монструозних ляльок. Діди - їх п’ятеро - ніяково стовбичать поруч, намагаючись сховатися один за одного. Ще двоє - музиканти. Сидять на мініатюрних розкладних стільчиках і грають на потріпаних баянах.

- І музика жива. Усе, як має бути, - говорячи це, Надя цвіте і пахне ще дужче.

Музиканти заводять якийсь ностальгійний віденський вальс. Дві баби, навряд чи знайомі між собою, без жодного слова, без анінайменшої емоції на обличчі, беруть одна одну попід руки і немов дерев’яні тут же, на місці, переставляють ноги, імітуючи танець.

- Я не думала, що дискотека, як ти, Надєжда, це називаєш, відбуватиметься в переході метро, - каже Антоніна Василівна.

Надя наперед заготувала собі контраргументи.

- Дорогуша, - вигукує вона, - цей перехід на «Театральній» - саме підходяще місце для нашої дискотеки! Подивися - ніби справжній бальний зал. Усюди мармур, підлога шо нада, колони. А яка акустика - лишень послухай!

Віденський вальс у розпалі. Інші баби, беручи приклад з найсміливіших, теж попарувалися і танцюють. Діди нервово курять збоку.

- Крім того, - продовжує Надя, - у цьому переході ніколи не буває людно.

- Слава богу, - бурмоче Антоніна Василівна.

Одинокі пасажири, час до часу заходячи і виходячи з метро, на мить зупиняються, зачудовано спостерігаючи за дійством.

- Вони дивляться на нас, як на зоопарк, - кидає Антоніна Василівна.

- Та вони завидують, Антоніна! Подивися, як баби розгулялися. Нічо-нічо. Зараз і мужики підуть в оборот. Кстаті, це ще одна причина, чого я вирішила робити дискотеку тут. Щоб нагадати обществу про нас - старичків. Щоб общество побачило нас. Що ми ще не кончені.

- Але ми вже кончені, Надєжда…

Згорблений дідок з масною усмішкою виринає перед Антоніною Василівною:

- Потанцюємо, гражданочка?

- Я не танцюю, - суворо відрубує Антоніна Василівна.

- Відмовляти дуж-ж-же некультурно, - дідок усміхається ще масніше, усією своєю пожовклою вставною щелепою, і наполегливо тягне Антоніну Василівну за лікоть.

Надя по-змовницьки їй підморгує.

- Ви не розумієте, що вам говорять? - Антоніна Василівна перекрикує вальс. - Я не танцюю.

- Але чому? Я вам не нравлюсь?

- У мене замок на правому чоботі розійшовся!

Кавалер раптово дає Антоніні Василівні спокій і повертається до знудженого чоловічого товариства.

- Ти же вчителька, Антоніна, - шепоче Надя.

Вона почервоніла як рак, готова придушити Антоніну Василівну голими руками.

- Ти позориш мене як організатора.

- Але я сказала правду, Надєжда, подивися, - Антоніна Василівна нахиляється і демонструє Наді заржавілий замок на правому чоботі.

- Не юродствуй! Ти вже зовсім психічна?

- А що я такого сказала?

- Ну знаєш, Антоніна!…

Надя розвертається і йде до відфутболеного Антоніною Василівною дідка.

- Можна вас запросити потанцювати, Констянтін Констянтіновіч?

- Канєшно, гражданочка!

- Ви, Констянтін Констянтіновіч, не звертайте на мою подругу уваги. Вона трохи не в собі. Літераторша, знаєте. А це у них професіональне.

Антоніна Василівна піднімається з переходу на поверхню і йде вулицею Пушкінською в бік парку Шевченка. Падає мокрий сніг. Халява правого чобота теліпається по асфальті. Песець на комірі бордового демісезонного пальта «джерсі» намок і зі стриженого став лисим.

Яка я жалюгідна сьогодні, думає Антоніна Василівна. Аж приємно.

Голі і чорні крони навколишніх дерев чомусь нагадують Антоніні Василівні залізничні колії.

Вона заходить у безлюдний парк і сповільнює крок.

У парку треба ходити так, ніби в тебе пульс двадцять ударів на рік, думає.

Біля пам’ятника Шевченку Антоніна Василівна сідає на мокру, притрушену снігом лавку.

Я подібна на бездомну алкоголічку, думає Антоніна Василівна, але що з того? Чим вона гірша за мене?

Антоніна Василівна згадує ту алкоголічку, яку бачила нещодавно по телевізору. Алкоголічка місяць, як вийшла з в’язниці. Волосся ще не встигло відрости. Така підпухла і чорна. Вона сиділа на лавочці в якомусь парку, можливо, навіть парку Шевченка, і казала журналісту: «У мене нема паспорта. Загубила. І грошей нема, щоб новий паспорт зробити. Ніхто мене не щітає за чєловєка. А в конституції записано, що каждий чєловєк - лічность. Я - лічность. Зробіть щось для мене».

На лавку до Антоніни Василівни підсідає чоловік років сорока, одягнений так, як одягаються рибалки в негоду. Під пахвою в нього коробка з шахами.

- Шахи? - каже Антоніна Василівна. - Пограємо?

Чоловік презирливо оглядає Антоніну Василівну.

- Я граю на дєньгі.

- Я згідна. Ставлю свої чоботи… тобто п’ятдесят гривень.

Чоловік ще раз оглядає Антоніну Василівну, але цього разу з підозрою.

- Ти підіслана?

- Ні, я вчителька.

Чоловік вагається.

- Покажи дєньгі, щоб я бачив, що вони в тебе вообще є.

Антоніна Василівна виймає з кишені п’ятдесят гривень.

- Ідьом під навєс. Тут фігури намокнуть.

Вони йдуть у скверик поруч з громадськими туалетами.

Чоловік блискавично розкладає на дошку фігури.

- Ти хоть грати вмієш? - питає Антоніну Василівну.

Та не відповідає і робить перший хід білими.

Через двадцять хвилин супротивник Антоніни Василівни здивовано вигукує:

- А ти, дамочка, на виїграш граєш!

- Я завжди виграю. Через два ходи мат, - спокійно каже Антоніна Василівна. - Давай п’ятдесят гривень.