Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 100

Як тяжко проростати людині у сфери єдності та гармонії. Ноша титана для земних людей, спадкоємців легковажних лісових приматів, надто непомірна. Все повстає супроти наміру мислячої істоти — вийти за межі земного лона: воно кожною кровинкою своєю плекало прамавпу, а вона тепер топче під ноги весь материнський спадок і прагне у безвість, кидаючи напризволяще молодших братів. Може, це обов’язок перед титанами штовхає, вимучує, кличе нас? Бо на човнику Землі далеко не попливеш, тут можна лише перебути короткий час, доки розум встигне віднайти шлях до надійного плацдарму.

Свідомість знемагала в коловерті асоціацій, роздумів, надій. Вона ніби затулялася крилами химеричних думок від загрозливої реальності, а потім поступово завмирала в безсиллі.

Давалася взнаки спрага. Хлопець вирішив розкрити пакет з їжею та водою. Він розкривався дуже просто — досить було смикнути за кільце. Поряд з тубами бульйонів та вершків Гриць знайшов маленький бурдючок з водою. Відкрутивши кришку, жадібно ковтнув живлючої вологи. Насилу стримав себе, щоб не поглинути половину вмісту посудини, знову зав’язав зашморг і прилаштував запас у заглибині човника.

Буря відкочувалася за обрій. Розходився туман. Хвилі ставали пологішими, спокійнішими. Човник плавно ковзався по їхніх спинах, і Гриць відчув, що надмірна напруга залишає його. Поміж хмарами заблищали зірки, над світом пливла тропічна ніч. Дрімота склеплювала повіки.

…Він прокинувся під чистим небом, всуціль засіяним яскравими зірками. Візерунок сузір’їв був невідомий. Знову свідомість випірнула з мережі сновидіння у пустельну реальність. Море заспокоїлося, човник ледь-ледь похитувався. Гриць відчув жорстокий голод. Розшнурувавши пакет, добув дві туби: одну з бульйоном і одну — з соком манго. Відділив від запасу два сухарі. Все це миттю поглинув, ніби пожежа суху траву. Хотів ще раз довідатися до запасу, та стримав себе.

У зеніті з’явилася зірочка, промалювала лінію зі сходу на захід. «Напевне, супутник», — подумалося Грицеві. Стрепенувся: може, станція «Мир»? І дивиться старший брат Юрій з далекого піднебесся на планету, не відаючи, що десь там, під запоною темряви в чужинецькому морі, очікує вироку долі легковажний бродяга. Ех, оволодіти б телепатією, все б стало просто й легко: послати думку Юркові, той — у Космоцентр, звідти — повідомлення в Індонезію або на Папуа. Так і так, мовляв, радянський громадянин такий-то у біді. Координати його такі-то…

Засміявся: дурень думкою багатіє. Ми навіки залишаємося дітлахами, котрі на дев’яносто дев’ять відсотків живуть мріями та уявою.

Зірочка розтанула поміж мерехтливою гущею. Небосхил заколисував, гіпнотизував.

Наставав ранок. Простір манив прозорістю й спокоєм. Море було чисте, лагідне. Незабаром викотилося рожеве Сонце. Хлопець оглянув обрій, проте не побачив жодного знаку землі чи корабля. У високості почулося гудіння, біла смуга реактивного літака одбатувала шмат неба. Поступово розпливлася.

Сонце припікало. Гриць натягнув капюшон штормівки на голову. Десь під обід переполовинив запас води і їжі. Напружено думав, стараючись намацати якусь ниточку для рятунку. Якби знаття, в якому напрямку земля, можна було б потроху підгрібати. Тільки чим? Руками в морі далеко не догребеш.

У марних гадках минув день. Пекельно боліла голова, можливо, від незвичної тропічної спеки. Вечір трохи втишив спрагу й біль. Знову зоряне колесо закрутилося вгорі, байдуже відлічуючи вселенський ритм. Гриць подумав про те, що найбільше випробування для людини — самотність і відірваність від світу. Мисляча істота ще не готова для мандрів у самоту. Та й ніхто не готує її для такого подвигу. А треба було б… Бо скільки душ, занесених у царство самотини випадком чи злою волею, пропали у пащі відчаю й приреченості! Може, не така біда голод, як відсутність поруч людської істоти, з котрою можна розділити тугу самотини…

На світанку сьомого дня Гриця розбудив гуркіт моторів. Він судорожно підхопився на ноги, та не втримався і шугнув у воду. Від несподіванки наковтався води і закашлявся, розриваючи легені на шмаття. Над ним завис маленький вертоліт, видно було прозоре коло гвинтів, потужний вихор колошматив воду. Свідомість затьмарилася, і він знепритомнів.

…Хвилі, хвилі. Прозоро-золотавий дніпровський плин. І зграйки пічкурів у ньому. Гриць пірнає у воду, розплющує очі, роздивляючись химерний світ риб і водоростів, жабуриння і чистого-пречистого піску. Тіло хлопця легке, майже невагоме. Достатньо поворушити легенько ногою або рукою — і ти вже пливеш у потрібний бік. Раптово у Гриця щезли руки й ноги, замість них виникли плавники, тіло покрилося блискучою лускою, і він відчув себе великою поважною рибиною. Там, де була, шия, забулькали, заходили, завібрували зябра, всі рухи стали якісь природні, узгоджені з стихією води, хоч свідомість людини ще зберігалася. Довкола виникли тіні затоплених кораблів, пристроїв, машин, колонади велетенських храмів та палаців. Гриць спокійно дивився на те все риб’ячим оком, міркував: «Результати людського божевілля. Риби, у всякому разі, не розпочнуть ядерної війни». Трохи згодом пропливла думка: «Але ж це ми породили звіро-людину в повітряній сфері. А вона викрала тайни вогню і зруйнувала свій дім. Більше не варто виходити па сушу…».

Що за химери? Адже він пам’ятає своє ім’я, згадує, хто він. Невже це перехід за межу смерті, де розпочинаються всякі фантасмагорії? Може, глибинна ембріональна сутність звільнилася від деспотизму людського інтелекту і визволила свого далекого риб’ячого предка з генетичної павутини? І тепер він справді тунець або макрель? Така думка розвеселила, хотілося засміятися, та замість цього лише зграйка бульбашок полинула вгору, і це було зовсім комічно.

Зненацька почувся глухий голос: «Чудова бестія. Античний тип».

Про кого це? І хто вони? Хіба у воді передаються звуки мови?

У роті запекло. Він зробив судорожний ковток. Гаряча хвиля прокотилася в грудях. Гриць отямився від марення, розплющив очі. Він лежав горілиць, над ним схилялося незнайоме обличчя монголоїдного типу: уважні чорні очі, високе, гладеньке, мов у дитини, чоло, елегантні вусики. Зауваживши, що Гриць опритомнів, незнайомий підбадьорливо усміхнувся, промовивши англійською мовою з дивним акцентом:

— Прекрасно. Вітаю вас з порятунком…

— Де я? — прошепотів Хлопець.

— У друзів. Заспокойтеся. Ми підібрали вас у відкритому морі. Гриць обвів поглядом довкола, побачив невеликий пульт управління, відзначив ніжно-зелену обшивку стін. За прозорими віконечками, втиснутими в ажурні рами, гойдалися кучеряві хмаринки. У кріслі біля пульта сидів ще один чоловік, могутні плечі котрого обтягувала шкіряна куртка. Гриць знову зупинив погляд на обличчі свого рятівника.

— Я на вертольоті?

— Ви вгадали, — люб’язно кивнув незнайомець.

— Ви індонезійці?

— Хіба це так важливо? Ви врятовані, смерть відступила, це — основне…

— Я хочу знати, де я? Куди потрапив? Я — радянський громадянин, летів до Папуа… в Порт-Морсбі…

— Он як? — На обличчі незнайомця відбився подив. — Ви з Москви? Росіянин?

— Українець. З Києва…

— Чудово. Я був у Києві, навчався там в університеті. Трохи знаю вашу мову, — додав він українською мовою, смішно вимовляючи слова. І раптом процитував: — «Реве та стогне Дніпр широкий… сердитий вітер завива…». — Задоволено зареготав, підняв угору невелику фляжку: — Хочете ще коньячку? Я влив у вашу горлянку пару ковтків, не питаючи дозволу. Ха-ха-ха! В таких випадках, здається, дозволу не питають. Чи не так?

Грицеві здавалися зайвими такі штучні веселощі, голова в нього паморочилася, і він знесилено прошепотів:

— Я сподіваюся, що ви повідомите… в радянське консульство. Мені треба дістатися до місця призначення… Терміново…

— Дивні ви люди, — похитав головою рятівник. — Тільки що стояти біля пекельної брами… справа випадку — врятують його чи ні? Не встиг спекатися смерті, вже готовий мчатися світ за очі. Страшна динаміка життя.