Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 99

ДРУГА

Космоандр

Із суєтного терзання увійди в тисячоліття,

Обніми душею вічність і пливи у всебуття,

Хай летить усе мізерне за вітрами, ніби сміття.

Все лукаве і обманне щезне хай без вороття,

Хай на попелі руїни голубіє нове віття

І на обрії чарівне розгортається життя.

…Лагідного весняного вечора Гриць прогулювався біля пам’ятника князю Володимиру. Було тихо, елегійно. Дніпровське плесо виблискувало рожевими барвами заходу, на ньому біліли трикутники вітрил. Хлопець здивувався: звідки так багато яхт? Ціла флотилія казкових корабликів прямувала вгору, супроти течії. І жодного моторного човна, навіть пароплавів і крилатих теплоходів не видно. Певно, була якась постанова про повернення Дніпру предковічного спокою і чистоти, а він пропустив мимо вух цю новину. Раптом Гриць побачив недалеко від пам’ятника дівчину-художницю, котра колись малювала його шаржоване зображення на засіданні в редакції журналу «Хрін». Він підійшов до неї, привітався. Дівчина недбало кивнула і щось малювала в товстому альбомі, саркастично й зловісно при цьому посміхаючись. Гриць зацікавився і зазирнув понад її плечем. Вона працювала блискавично і дуже вміло. Щосекунди з-під її олівця виникали шаржі й карикатури знайомих і незнайомих людей. Навіть прекрасні лиця художниця спотворювала до жаху, до невпізнанності. Потім вона перейшла до предметів, будівель, храмів, квіток, рослин, і все це деформувала, показувала в гротескному вигляді, змінюючи співрозмірності та пропорції, щоб все стало гидким і виродженим. Гриць жахнувся і смикнув її за руку.

— Що ти дієш, божевільна? Так же можна спаскудити весь світ, нічого святого не залишиться. Ти ж обіцяла, що станеш малювати все прекрасне.

Дівчина метнула на хлопця злісний погляд і ліктем відштовхнула його, крикнувши:

— Не втручайся у творчий процес. Митець має бути незалежний і суверенний. Ти ж згодився з Русалією та її прадідом, що самосміх — цілющий? Я сміюся над собою, бо я і світ — то одне ціле! Хіба не так?

Він не знайшовся, що їй відказати, задумавшись над загадкою, звідки дівчина знає про Русалію та її прадіда. А художниця тим часом працювала далі, і зображення з альбома почали переливатися на асфальт, на газони, попливли, ніби тісто з діжі, по дніпровських схилах, нагромаджувались, набирали висоти, і незабаром гора потворного сміття, деформованих постатей, споруд, пристроїв, речей сягала хмар, навіть прорвалася крізь них до зірок.

«Який жах! — подумалося Грицеві. — Як зупинити цей деформуючий процес? Слово на неї не впливає. А купа росте дуже швидко і може впасти вниз, завдавши великої шкоди людям. До того ж це смертельно, довкола бігає багато дітей…».

Доки він міркував, почулася сувора, гнівна музика. Здавалося, вона випромінювалася просто з надрів землі, народжувалася у просторі, в стовбурах дерев, у пелюстках квіток. І в ритмі тієї музики купа сміття почала розхитуватися, загрожуючи обвалом. Загриміло в небі, вдарила блискавиця, і уламки бридкої гори посипалися вниз…

…Гриць прокинувся. Він лежав у рятівному надувному човнику, котрий круто падав у заглибину поміж хвилями. Легені розривало від вогкого теплого повітря, і хлопець судорожно закашлявся. Тяма поверталася важко, неохоче. Прийшло розуміння приреченості, а потім — відчай. Ось результат його божевільного рішення — летіти вслід ва Русалією на край світу. Ганебна смерть у морській пустелі, під зловісне завивання бурі. Він покладався на інтуїцію та захисну силу любові, а безжалісна природа дала йому урок: людина з її замірами та мріями — ніщо перед оком Всесвіту, мізерія у царстві стихій.

Десь в глибині душі почувся протестуючий голос, присоромив боягузливого звіра. Ти живий, ти свідомий себе, — звідки ж ганебний страх? Віками відпливали у невідомі краї моряки та шукачі, вони добре знали про урагани, рифи й можливість смерті у далеких морях, де тяжко сподіватися на допомогу. Їх вело щось сильніше від інстинкту самозбереження. Подумай про тих безіменних — і не скигли!

Гриць згадав останні хвилини перед падінням у море. Крики й прокльони пасажирів, рев двигунів, гуркіт громовиць, назустріч яким він стрибнув із тонучого лайнера. Він встиг ще скористатися інструкцією стюардеси: пірнувши в потужну хвилю, смикнув стрічку, яка включала рятівний пристрій. Човник, що блискавично надувся, виніс його на поверхню. За кількома гребенями хвиль видно було верхівку щезаючого літака у хмарі пари й диму. Довкола жодної живої душі. Він скулився в заглибині човника, тримаючись за брезентові паси, і свідомість його затьмарилася.

Скільки часу минуло відтоді? Хвилина чи доба? Чи живий ще хто-небудь із пасажирів? А екіпаж? Де вони впали у море? Літак проходив десь над повітряним простором Індонезії. Може, пілоти встигли повідомити про катастрофу і незабаром підійдуть рятівні кораблі або вертольоти?

Човник знову вихопився на гребінь хвилі, хлопець підвів голову, оглянувся довкола. Видно було лише нескінченні водяні гори, що поступово танули в імлі.

Він помацав у човнику, знайшов пакет з їжею та водою — цілий і неушкоджений. Зрадів: цього вистачить на кілька днів, тим часом буря стихне і його можуть розшукати — адже це внутрішнє море, тут багато повітряних і морських ліній. Та й про катастрофу вже, безумовно, знають, якісь рятівні акції будуть здійснюватися. Напружив уяву й згадав географічну карту. Лайнер упав десь над Целебеським морем, а може, над Яванським? Біс його знає, як диспетчери прокладають повітряний маршрут — по прямій чи є спеціальні повітряні коридори. У всякому разі, земля десь недалеко і можна з години на годину чекати зустрічі з людьми.

Подумавши про можливу зустріч з офіційними особами чужої держави, Гриць лапнув кишеню куртки-штормівки, яку одягнув у дорогу. Паспорт був на місці. Згадав, що документ загорнуто в пластмасовий пакет, здивувався власній передбачливості. Майнула думка: чи не знає наша втаємничена глибінь про все, що має відбутися? Для буденної свідомості досить повсякденної інформації, бо якби вона знала всі перипетії прийдешнього, то хто зна, чи згодилася б іти назустріч небезпекам і катастрофам.

Засміявся: інтелект знову в своєму амплуа. Досить трохи уникнути прямої загрози, як він починає розкручувати спіраль логіки та розумування.

Грозові хмари відходили вдалеч, але сонце не виглядало, хвилі, як і раніше, безжалісно гралися маленьким гумовим човником. Вгору — вниз. Вгору — вниз. Невпинно, ритмічно, одноманітно, байдуже.

Спалахнула іскорка думки: наївно гадати, що людина — пан природи, її улюблене дитя, як вважають деякі мислителі з антропоцентричним спрямуванням. Ми — чужаки, ми якісь приблуди в цьому світі. Навіть риби, птахи й комахи відчувають себе затишніше на цій планеті, а вони ж не вигадують концепцій про свою вищість та особливість. Може, правду писав Юрій у своїх роздумах, висловлюючи гіпотезу про катастрофу первісного материнського світу, де виникло першожиття. А тепер, ми вчепилися в чужу планету, котра нас приютила, вчепилися ось так, як я в цього човника, подарованого мені чорноокою стюардесою перед падінням у море. Чи жива вона? Чи вже навіки попрощалася з життям, достойно виконавши свій обов’язок?

Обов’язок… Що таке обов’язок? Перед ким? Чи залишився в нас обов’язок перед космічними пращурами-титанами, з котрими ми поєднані таємничим генетичним шнуром? Втративши гармонійну вітчизну, вони перенесли залишки життя на нову планету, дали поштовх новій, земній, людській еволюції, подарували розум і надію. Надію на повернення до епохи Едему. А самі — щезли. Бо хіба можливо океанському кораблеві плавати в мілких річках і болотах? Висидіти орленя можна і в тісному гнізді, але для польоту орлові вже треба бездонну глибину дивокола. Чи не передали титани нашим пращурам дивний генетичний дарунок — зерно розуму, котре здатне ще раз прорости у надмірні світи?