»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 56

Розділ 36

У генерала Штромма появилися регулярні обов’язки. Головне командування СС запропонувало йому щодня інформувати Берлін про роботу місцевої СД. Він був неабияк стурбований. Незадовго до цього номінального начальника місцевої СД доктора Шпана перевели в Київ, і на його місце нікого не призначили. Тепер СД очолював Релінк, який, між іншим, і за Шпана був там фігурою номер один.

Штромм думав, чи не закінчиться все тим, що начальником місцевої СД призначать його самого? Він цього не хотів. Працювати Штромм взагалі не любив. Крім того, він зовсім не був певен, що зможе працювати краще за Релінка, на якого тепер часто і гостро нападали з Берліна. Підставляти для ударів свою спину Штромм не збирався. Справді, безглуздо було зіпсувати кар’єру через те, що в цьому злощасному місті влаштувалася зграя диверсантів.

Обдумавши все це, генерал Штромм зайняв, як він вважав, хитру позицію. Кожного ранку він приходив в СД, слухав повідомлення Релінка про справи минулого дня, не дуже строго докоряв йому за все ще недостатню рішучість, коли треба, підхвалював, а потім посилав у Берлін свої секретні реляції, в яких всіляко давав зрозуміти, що Релінк цілком на місці і що тепер, коли він, генерал Штромм, щоденно контролює його, робота СД стає дедалі ефективнішою.

Тим часом і Релінк теж думав, що генерал Штромм може зайняти місце начальника СД. Та, знаючи його лінощі і пристрасть до спокійного життя й комфорту, він у своїх щоденних повідомленнях генералу підкреслював труднощі своєї роботи, не забуваючи кожного разу сказати, що він не має можливості виспатись, що змушений вдаватися до допінгу, аби не звалитися з ніг під час якого-небудь нічного допиту. Релінк бачив, що ця його тактика досягає мети, і був уже певен, що сам генерал на посаду начальника місцевої СД не пориватиметься. А все, що він робив тепер, виконуючи вказівки Олендорфа, давало йому підстави сподіватися, що Берлін щодо нього перемінить гнів на ласку.

Цього сонячного, веселого ранку генерал Штромм приїхав до СД у прекрасному настрої. Минулої ночі він розмовляв по телефону з Берліном, і сам Кальтенбруннер сказав, що робота в місцевій СД значно покращала, і подякував йому. Треба було негайно повідомити про це Релінку. Генерал чудово розумів, що будь-яку людину не можна тільки лаяти, треба й похвалити коли-небудь. У вестибюлі гестапо перед ним виструнчився начальник поліції СД Цах.

— Здрастуйте, Цах, здрастуйте, — благодушно привітав його генерал і навіть подав йому руку. — Які новини?

— Хорошого мало, — уривисто відповів Цах.

— Що-небудь трапилось?

— Та так, нічого особливого, — трохи підняв плечі Цах. — Я б сказав, звичайні неприємності.

Генерал зрозумів, що більше Цах нічого не скаже, і почав сходити на другий поверх.

У кабінеті Релінка пахло тютюновою кислятиною. Підлога посеред кімнати була забризкана кров’ю і посилана піском.

— Я бачу, що ніч була веселенька? — безтурботно сказав Штромм, здоровкаючись і сідаючи в крісло.

Релінк мовчки подав йому надірваний аркуш паперу. Це була листівка, яку писав Шрагін. Вона була вже надрукована.

— Дурниця! Тепер це в них єдиний спосіб запевнити населення, що вони існують! Дурниця! Агонія! — голосно, як завжди, промовив генерал, прочитавши перші рядки.

— Читайте далі, генерале, — тихо сказав Релінк.

Коли генерал прочитав до кінця, він витріщився на Релінка, випнув уперед губи і спитав:

— Ну, знаєте, це вже занадто. Звідкіля вони мене знають?

— З ночі сушу над цим голову, — відповів Релінк.

Генерал ще раз заглянув у листівку, наче він раптом усумнився, що бачив там своє прізвище.

— Так, генерал Штромм, навіть два «ем», — здивовано промовив він і раптом вибухнув: —Ви розумієте, Релінк, що я повинен припустити? Що червоні пролізли в ваш апарат! Так! Так! А як же інакше? Моє прізвище відоме тільки тут, з естради я не виступаю, і афіші про це не розклеюють. В кращому разі в вашому апараті працюють люди, в яких язик довший від розуму. Ви повідомлятимете Берліну про цю прокламацію?

— Мені нічого повідомляти, поки я не знайду тих, хто цю листівку випустив, — холодно відповів Релінк. — І мій обов’язок зараз не розводити навколо цього паніки, а діяти і що б то не стало знайти мерзотників. Кінець кінцем мене радує, що тут стоїть моє прізвище. Якщо ворог у наших з вами прізвищах бачить силу Німеччини, то цим треба пишатися.

Генерал Штромм подумав, що Релінк має рацію. Так, так, має рацію. Ще сьогодні вночі він, Штромм, сам повідомить у Берлін про листівку. Нехай там знають, у якому пеклі він тут працює і як він своєю активною діяльністю розлютував панів комуністів.

— Які нитки у ваших руках уже є? — діловито спитав Штромм.

— Була одна, але сьогодні вночі обірвалась. Допитував одне дівчисько. Під час арешту в неї в сумці знайшли два примірники цієї листівки. То вона таке тут влаштувала! Ленц не залишився без ока тільки випадково. А мене от… — Релінк показав забинтовану руку. — Зубами, скажена сучка! Ленц її пристрілив.

— Це помилка! — обурено вигукнув Штромм.

— Знаю, — зразу погодився Релінк. — І я вже сказав Ленцу, що відміняю подання про його чергове нагородження. Однак ви повинні реально дивитися на факти: такі типи готові на все, але вони не хочуть давати нам показання. Учора ввечері вбито співробітника поліції СД. Його заколов на вулиці кухонним ножем шістнадцятилітній хлопець. І теж живим його взяти не пощастило. Самому начальнику поліції Цаху вони винесли смертний вирок, і він регулярно одержує про це листівні повідомлення.

— Все-таки рано чи пізно ми доберемося до них, — всупереч звичаєві тихо промовив генерал і вирішив, що пішки містом більше не ходитиме.

— Так, ми доберемося, — мляво погодився Релінк. — Але це шлях важкий і довгий. Візьміть історію з аеродромом. За наказом Берліна ми арештували там механіка, німця Вальтера Шніцлера, і відправили його в головне управління. Вчора мені подзвонив Олендорф. Цей механік — прямий агент червоних, причому з великим стажем.

— Вибух за ним? — спитав Штромм.

— Він не признався, але ясно, що Шніцлер був зв’язаний з диверсією. Бачите, яка глибока і складна червона пухлина. Вчора застрілився полковник із штабу повітряної армії — якийсь Пінер. Під час обшуку в його кабінеті знайшли щоденник. Це документ страшної ганьби. В ньому ненависть до фюрера, пророкування катастрофи рейха, співчуття росіянам, захоплення їхньою боротьбою. Загалом яма, повна помий. Судячи з щоденника, він написав якогось листа фюреру і після цього заподіяв собі смерть. Та найцікавіше знаєте що? У нього в столі знайшли листа від того механіка з аеродрому. Шніцлер просив влаштувати його на роботу тут у нас, на аеродромі.

— Може, він психопат? — припустив генерал Штромм.

— На жаль! У штабі полковник мав авторитет і дуже широке коло друзів, серед яких був навіть заступник командуючого армією. Я всіх їх викликаю на допит.

— Може, краще цією справою зайнятися добродіям з абверу? — запропонував Штромм. — Навіщо нам брати на себе цю муть?

— Абвер займається цією справою паралельно, — відповів Релінк. — Річ у тім, що тиждень тому мій співробітник повідомив про настрої цього полковника. Можливо, полковник відчув, що ми зацікавилися ним. В одному з його останніх записів у щоденнику — прокляття гестапо.

— І ви уже вжили якихось заходів?

— Безумовно, — відповів Релінк, хоч насправді він нічого не робив.

— Тоді ви маєте рацію, — погодився Штромм. — Ця справа може викликати сприятливий для нас резонанс, і ми ще раз обійдемо абвер.

— Я підготую повідомлення в Берлін, і, якщо хочете, ми разом його підпишемо, — запропонував Релінк.

— З приємністю.

Після цього Релінк розповів генералу, що він збирається розчистити тюрму, бо після облав вона знову повним-повнісінька. Нова облава планується на наступну неділю…

Ранкові обов’язки генерала Штромма цього разу явно затягнулись…

Розділ 37

Місто починало визволятися з-під сірої каламуті пізнього світанку. Тільки що минула комендантська година, але на вулицях ще не було нікого. В тиші завмерлого міста Шрагін чув свою ходу, лунку й тривожну. Йшов він повільно, зупинявся біля об’яв і афіш, водночас ретельно продивлявся вулицю. І думав про свої справи. Вирішено остаточно: в місті залишаються тільки він, радист Мочалін, «священик» Величко і Федорчук. Всі інші найближчими днями підуть з міста до партизанів і перебуватимуть там доти, поки він не дасть їм сигнал повертатись. Харченко післязавтра вирушає в далеку дорогу. Він повинен пробитися через лінію фронту і потім вернутися з літаком, який скине все необхідне для групи. Так, усе продумано, твердо вирішено, і не такої він вдачі, щоб відміняти свої рішення. Проте сумніви не давали йому спокою. Похід товаришів до партизанів буде дуже важкий — з міста вони виходитимуть по одному; чи пощастить їм потім зібратися всім разом? Єдиною ланкою зв’язку з партизанами є сільський учитель. А раптом з ним щось трапиться за ці дні?.. А похід Харченка майже через половину країни? Треба дивитися правді в очі — на успіх у юнака шансів значно менше, ніж на загибель.