»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 57

Шрагін стояв перед афішою, з якої на нього дивилося кирпате, лукаве, дуже знайоме обличчя. «Петер», — прочитав Шрагін і навіть здригнувся. Він же перед самою війною бачив цей кінофільм і потім любив мугикати сам собі безтурботну пісеньку Петера: «Хороше, коли робота є…» Він швидко відійшов од афіші, немов зустрів знайомого, з яким йому не можна тут зустрічатись.

— Хальт! Ані руш! — почув він позад себе.

Перед ним стояли два патрульних. Шрагін помітив, що вони дивляться на нього не дуже рішуче; очевидно, їх збентежив його надто благополучний вигляд — шкіряне пальто, біляча шапка.

— Чого вам треба? — по-німецькому спокійно запитав Шрагін.

— Документи, — відповів солдат.

— Але комендантська година минула, — знову спокійно заперечив Шрагін.

— Ми перевіряємо тепер у будь-який час, прошу вас… — зовсім ввічливо пояснив солдат.

Подивившись посвідчення, солдат вернув його і приклав руку до пілотки.

— Прошу пробачення…

Як і раніше, не поспішаючи Шрагін простував далі і знову думав про своє. От і ця зустріч з патрулем ще раз підтвердила правильність прийнятих рішень — лишатися його товаришам у місті, не маючи надійних документів, не можна.

Радист Кирило Мочалін був тепер мотористом підсобного катера на тому ж заводі, де й Шрагін. Цим катером розпоряджався головний інженер Гриф. Коли Шрагіну треба було зустрітися з радистом, він ішов до Грифа і цілком обгрунтовано просив дозволу скористатися його катером.

Так він зробив і сьогодні. Мочалін взяв його на борт катера біля службового причалу, і вони помчали на відкритий рейд, де стояв, очікуючи ремонту, мінний тральщик. Вони сиділи поряд у штурвальній кабіні. Шрагін передав Мочаліну зашифрований текст повідомлення в Москву.

— Вважайте, що це уже в Москві, — сказав Кирило, ховаючи повідомлення за підкладку форменки.

Шрагін усміхаючись дивився на радиста: юнак працює наче нічого не сталося. Він прекрасно розумів, що мочалінські бадьорість і оптимізм ідуть від нерозуміння всієї складності обстановки. Та все одно, бачивши безжурного радиста, він навіть собі докоряв за надмірну нервозність.

Катер причалив до тральщика, і Шрагін піднявся трапом. Адмірал Бодеккер доручив йому узнати, навіщо сьогодні вранці до тральщика викликали пожежний катер.

Командир тральщика — молоденький худорлявий офіцер — прийняв Шрагіна у своїй тісній каюті. Він розказав, що сьогодні на світанку до тральщика пришвартувалося ремонтне судно, але зразу ж на ньому спалахнула пожежа.

— Персонал судна поводився ганебно, — розказував командир тральщика. — Замість того, щоб відійти од мене, вони спустили шлюпку і залишили судно. Ми з величезними труднощами насилу одірвались од нього, і я по радіо викликав пожежний катер. Пожежу ліквідували, а судно відбуксирували до вас на заводський причал. Мені все це здається підозрілим, — закінчив командир.

— Та що ви, це ж звичайна річ, — переконано заперечив Шрагін. — Просто якийсь Іван кинув недокурок у масляну ганчірку. Це вже не перший випадок. Зараз я вернусь, доповім адміралу, і ми пришлемо до вас нове судно. А розслідування ніколи не зайве…

Останнім часом адмірал став помітно байдужішим до справ заводу. Особливо після того, як усі його спроби врятувати плавучий док закінчилися тим, що док розвалився пополам і потонув. Адмірал відкрито іронізував над своїм, як він казав, дитячим планом будувати тут кораблі. От і тепер, узнавши про пожежу, він беззлобно вилаявся і сказав:

— Хоч би згорів увесь завод, принаймні я зміг би вибратися звідси.

Шрагін, наче не чуючи його слів, повідомив, що він розпорядився направити до тральщика інше судно. Адмірал кивнув і жестом запросив Шрагіна сісти.

— Я пам’ятаю, що вам дуже не хотілось їздити у відрядження, — сказав він. — Я дуже добре це пам’ятаю. Але зараз мені аж надто необхідно послати вас в Одесу. У начальника цивільного порту в Одесі виникли якісь труднощі у взаєминах з місцевим персоналом. Треба поїхати до нього, розібратися й допомогти.

Шрагін зовсім не був готовий до такої пропозиції і попросив у адмірала дозволу дати відповідь завтра.

— Звичайно, звичайно, поговоріть з дружиною, — по-своєму зрозумів його адмірал. — Я дуже не хотів би примушувати вас робити те, що неприємне вашій милій дружині. Та все ж справа, знаєте, насамперед…

Все вирішилося ввечері.

Шрагін не хотів бути цього вечора вдома. Напередодні Емма Густавівна сказала йому, що у неї гостюватимуть тільки лікар Лангман і Любченко. Про те, що буде Лангман, вона могла й не казати. Він приходив майже кожного вечора. Емма Густавівна запевняла всіх, що у Лілі з лікарем дружба — вони обоє так люблять музику. Ліля підтримувала цю версію, і в присутності Лангмана завжди сиділа за роялем. Шрагін з тривогою стежив за цією «музичною» дружбою і давно бачив, що справа там не тільки в музиці. Неприязнь до нього Лангмана стала помітнішою, і якщо сторонні вважали її природною, то для Шрагіна ця неприязнь була небезпекою, бо вона могла стати і неприязню до нього з боку Лілі. Поки що в їхніх взаєминах встановилася безмовна напруженість…

Шрагіна дуже здивувало, що Емма Густавівна запросила Любченко.

— Ви пробачили Любченко за її хамство? — спитав він.

Емма Густавівна зітхнула:

— Вона так просила вибачення… Навіть листа прислала. Кінець кінцем вона — єдина з тих, хто лишився, моя давня знайома. І вона має рацію: у всіх у нас з нервами не гаразд.

Шрагін не збирався ввечері виходити до гостей Емми Густавівни, але несподівано прийшов генерал Штромм, від якого завжди можна почути цікаве, і він вийшов до столу.

Спочатку у вітальні панувала безладна розмова, яка припинялася, коли Ліля грала на роялі. А цього вечора вона грала часто і, як здалося Шрагіну, дуже добре. Коли вона кінчала грати, лікар Лангман беззвучно плескав простягнутими до неї долонями і захоплено кивав головою.

Емма Густавівна вже накрила стіл і, вкрай зворушена, слухала, як грає дочка. Штромма музика явно втомлювала. Тільки-но Ліля закінчувала грати чергову річ, він багатозначно крякав і, потираючи руки, жадібно дивився на стіл з приготовленою закускою.

— Панове, я зовсім забула! — вигукнула Емма Густавівна. — Я одержала листа від Аммельштейна, він адресований не тільки мені, а й усім вам… — Вона взяла листа, який лежав тут же на маленькому столику, і почала читати.

Старик писав, що тужить за милим домом своєї родички, але, на жаль, приїхати до неї ще раз у нього не вистачить сил. Він сподівався, що влітку Емма Густавівна з дочкою приїдуть до нього в гості. У другій половині листа він розказував про справи в маєтку — працювати нікому, в нього забрали в армію останнього працездатного робітника. «Якщо так буде далі, — писав він, — то я сам скоро візьму автомат і стану солдатом дивізії стариків під назвою «Адольф Гітлер».

— У нашого Аммельштейна, я бачу, мозок остаточно висох, а язик теліпається, як ганчірка, — зауважив Штромм.

Емма Густавівна нерозуміюче подивилася на генерала і читала далі:

«А втім, недавно мені дали трьох робітників, — писав Аммельштейн. — Та вони росіяни, і ждати від них чогось путнього не доводиться. Вони ліниві і нічого не вміють. До того ж я їх боюсь. Адже тепер тільки й чуєш, що росіяни там у вас, навіть в тилових містах і серед білого дня, убивають наших співвітчизників. Отож будьте обережні й ви…»

— Я не хочу слухати цей наклеп, — голосно заявив Штромм.

— Чому ви вважаєте це наклепом? — незворушно спитав Лангман. — Аммельштейн пише те, що йому відомо, і він пише про це своїм близьким, а не в «Фелькішер беобахтер».

— І все-таки це наклеп, — рявкнув генерал. — Де ви останній раз бачили в нашому місті червоних, окрім як на шибениці?..

— Так, дійсно, тепер у нас наче порядок, — знизив тон Лангман, але тут же додав: — А от в Одесі, я чув, справи дуже погані.

— Звідкіля ви це взяли? — ще дужче розлютився Штромм.

— Ще місяць тому мені дзвонив колега, він казав, що у них в Одесі госпіталь міської комендатури переповнений пораненими внаслідок терору і диверсій червоних. І я за наказом штабу армії надіслав туди свого хірурга і трьох молодших чинів. Так, тільки сьогодні вранці я говорив по телефону з хірургом, і він знову сказав: справи погані.