24:33:42 - Денисенко Лариса - Страница 7

Все це вони запакували в непрозорий цупкий папiр та передали Олегу з проханням довезти це все до мiсця призначення та передати менi. "Це - подарунки за вiдвертiсть!" - сказали вони. "Що це?" - спитав в мене Олег. "Ну, сувенiрнi календарi з казковими тваринками", - вiдповiла я i майже не збрехала. "Слухай сюди, Саша Квiтко, коли ти нарештi опинишся у своєму Києвi, ото для мене розпочнеться казка", - вигляд в Олега був жалюгiдний - з червоного вiн перетворився на глиноземного, та ще й спiтнiв. Вiн здавався таким вразливим. Втiм, мої сувенiри вiн довiз. Таким щасливим свого кузена я нiколи до того не бачила!

А Олега я потiм побачила в Женевi. Вiн очолював прес-центр Росiйської Федерацiї при ООН i був таким завзятим демократом, за росiйський герб пащi готовий був подрати. А комунiстiв ненавидiв так щиро, що не повiрити в це було неможливо. Завжди вiдзначався рiдкiсною в будь-якi часи принциповiстю.

Вона закiнчила, я хотiв її вбити. Менi теж було про що розповiсти, але хто тут хотiв мене слухати? До речi, в мене iз почуттям гумору все гаразд, можливо, ця розповiдь була кумедною, можливо, припускаю, iншого дня, може, я смiявся б, як навiжений, але не зараз. Менi кортiло побiгти та термiново написати листа невiщому Олегу, щоб вiн приїхав та забрав Кляту Шу до Женеви. Негайно. "Гей, сину, ще вина? Слухай, Шу - професiйна перекладачка. Якщо в тебе раптом виникнуть проблеми з перекладами - звертайся, думаю, що вона тобi залюбки допоможе", - батько. "Так, переклади - моя професiя", - Клята Шу. "Добре - вичавив i з себе я. - Коли менi потрiбно буде щось перекласти з валiзи до шафи, я обов'язково до вас звернуся". I вони знов зареготали дуетом. У Милицi був такий птах - нерозлучник. Поки йому не купили iншого нерозлучника, вiн казився вiд самотностi; єдине, що могло його тимчасово втiшити, було люстерко. Вiн дивився в нього i патякав щось, смiшно крутив своєю головою i тi шився з того, що хтось на нього реагує. Але справдi щасливим вiн став лише тодi, коли йому купили птаха-близнюка. Батько та Клята Шу нагадували менi Милициних птахiв. Треба або посадити їх до койця, або вiдкрити вiкно, може вилетять?

Не можу вiднайти слiв, щоб було зрозумiло, наскiльки вона мене дiставала всiм своїм виглядом. Клята Шу. Але, судячи з усього, вечерю було закiнчено, батько дивився на неї так, наче збирався розпочати нiжнi торкання-цiлування саме зараз, менi хотiлося збiгти. "Що ти робиш?" - я нiчого такого не робив. "Ти тримаєш пальцi в келиху з вином. У мене подiбне робила одна подруга в нервовому диспансерi", - Клята Шу пирскнула. О, то вона ще й лiкувалася, не думаю, що з успiхом, матiр Божа, бiдний тато. Пальцi я витяг. "О, точно, ти бач, дякую. Не помiтив".

Так смiшно, я терпiти не мiг словесних штампiв, не те, щоб нiколи не вживав - вживав, але не навмисно, а зараз подумки не мiг здихатися слiв: "То менi вiдтепер називати вас мамою?" Ще трохи i я це скажу. "Ти на мене так зараз подивився… По-родинному", - раптово почув я. Клятiй Шу було весело. Думаю, що я дивився на неї, як оскарi вськi номiнанти на переможця. З надзвичайною любов'ю, чесними очима. Дивна в неї уява про родину. "Слухай, мамою мене не треба називати, а от на Ви краще не звертатися, краще на Ти, я ж не набагато старша за тебе!" "Ти" ти в мене отримаєш тiльки подумки", - солодкаво посмiхнувся я. "То ви вже йдете?" - спитав. Вона мовчала, теж посмiхалася. Змiя. "Так, ти вiдпочивай, а ми пiдемо до Шу". В Клятої Шу є хата. Ну що ж, це непогана звiстка. "Допомагати прибиратися менi не треба". - "А ми й не збиралися", - сказали вони. Батько луснув мене по плечу, вона пiдморгнула, вдяглися та вшилися. Молодята. Лайно.

iii)

Клоун продовжував менi розповiдати свої iсторiї. Починав одну, повертав на iншу, зупинявся ще на однiй, знову повертався до першої - наче хлопчисько, що стрибає по сходах - весь час нашого випадкового спiвiснування. I коли ми нарештi добiгли до своїх ворiт i нам повiдомили, що вилiт затримується, i коли ми сидiли на незручних крiсельцях та чекали свого лiтака, i протягом всього перельоту. Вiн час вiд часу дивився менi прямо в очi так, що я нiяковiла.

Тому що мало хто за все моє життя перевiряв у такий спосiб, плачу я чи нi, i чи все зi мною гаразд. Я пам'ятаю, коли була маленькою i була чимось засмученою, i такою вкладалася спати, згодом тихенько до кiмнати входив мiй батько, пiднiмав краєчок ковдри, придивлявся та прислухався - рюмсаю я чи нi. А я намагалася дихати рiвно. Вiн тодi торкався подушки, зазвичай вона була волога, бо я рюмсала, цiлував мене в макiвку i говорив, що все минеться, i не такий вже то був страшний дракон, я сама набагато страшнiша. Батько смiшив мене. Незвичним було те, що зi мною зараз дiйсно було все гаразд.

"Слухайте, а чого б нам не залишитися тут, в Парижi, на нiч? Вип'ємо вина, скуштуємо устриць, погуляємо по територiї аеропортiвського готельчику, поспiлкуємося? Навiщо нам так поспiшати до Києва, у Вас версiї є?" - пролунало несподiвано. Я засмiялася, трохи нервово. "Це було б чудово, але ви не знаєте, яка в мене мама". - "Мама?" - вiн був здивований. Я розумiю, що коли йдеться про жiнку мого вiку, про маму думаєш щонайменше, першими на згадку приходять коханцi, чоловiк, дiти, а не матiр. З чоловiками я розлучилася, дiтей в мене не було, мiй коханець паралельно був чиїмось чоловiком, йому ще бракувало за мене нервуватися, а от мама в мене дiйсно була - одна, єдина i дуже нервова. "Я зараз вам дещо розповiм про маму".

Одна iсторiя про мою матiр

Мiй батько - завзятий мисливець та рибалка. Полювати, правда, вiн припинив пiсля одного випадку, коли вiн заблукав лiсовими-сiльськими дорогами та виїхав на поле, яке було не просто полем, а цвинтарем для корiв. Пiсля того як батько тим полем пройшовся, надивився рiзних коров'ячих решток та проблювався так, що от-от i виблював би внутрiшнi органи, вiн вiдмовився вживати м'ясо та припинив полювати. А рибалити продовжує й досi. Цiкаво, iснують десь цвинтарi для риб? Але я трохи вiдволiклася, в той час, коли стався цей випадок, батько з друзями поїхав на зимове полювання. Вiн виїхав традицiйно в п'ятницю, i сказав мамi, що повернеться в недiлю, бо в понедiлок йому слiд було приступати до роботи.

В недiлю батько не повернувся. I в понедiлок також. Тодi нi в кого ще не було мобiльних телефонiв, зупинятися вони мали намiр посеред лiсу, тобто до будь-якого населеного пункту було бiгти далеченько. Я не дуже хвилювалася, тому що за цi днi стало зимнiше, вдарив хижий мороз, батькова машина, якою вони їхали, була доволi стара, тому я припустила, що вона в них не заводиться i зараз вони розмiрковують над тим, як виправити ситуацiю. Дорослi та кмiтливi чоловiки, з рушницями, горiлкою та харчами, що з ними може статися? Мати так не думала. Мати не вмiла думати позитивно. Коли я затримувалася десь у друзiв на годинку, в мамчиних думках мене вже було зґвалтовано, i саме зараз манiяк думав, куди дiти моє розчленоване тiло. Пiд кущ кинути, скласти в лантух та втопити, чи зарити? Тобто подумки мати була з ним. Одного разу ми з моїм першим колишнiм чоловiком застрягли в лiфтi з нарядом мiлiцiї та простирчали там близько години, мати встигла поставити на вуха дiльничного iнспектора. Мiлiцiонери, що застрягли з нами, їй були за це вдячнi, бо вони їхали за викликом на побутову бiйку: "чоловiк, дружина та сокира". Їх керiвництво матюгалося в рацiї, але нiхто допомогу не викликав та з лiфтерами не домовлявся, а мати майже врятувала їхню репутацiю. Мама збурила дiльничного iнспектора, вiн - лiфтерiв, вони вивiльнили мiлiцiонерiв, тi встигли вчасно, i сокиру побутової бiйки було поховано. Коли мати не знала, де я або де батько, її фантазiя слухняно пiдкидала жахливi картинки, що розважили б Чикатило.