24:33:42 - Денисенко Лариса - Страница 8

Ще понедiлок вона якось трималася, хоча дiставала дзвiнками дружин батькових друзiв. Її чомусь втiшало, що й вони не повернулися з полювання. Не знаю, в чому вона вже пiдозрювала батька… У вiвторок в її уявi вже все склалося. Це було помiтно: вона була мрiйлива, запивала "Персен" "Лiдiєю" i навiть читала росiйськi детективи. В середу, коли я повернулася з роботи, то почула, що мати з кимось говорить по телефону. Вслухавшись в цю бесiду, я зрозумiла, з ким. Мати спокiйним голосом замовляла вiнки. Вона погоджувала тканину, довжину стрiчок, сорт квiтiв, тексти написiв, i яким кольором їх виконувати - срiбним чи золотим. Щодо труни вона обiцяла зателефонувати трохи пiзнiше, їй було необхiдно порадитися з донькою. З вiвторка мати була вдовицею. Я видрала телефонну слухавку та повiдомила панi з вiдповiдної контори, що замовлення я скасовую. "А ви, власне, хто?" - запитала вона. "Донька трупа". - "Маєте право". В четвер приїхав брудний батько, галасливий та веселий, який втяг до хати вепра. Вполювали. Звiсно, що машина не заводилася, i всi вони шукали мiсцевих i з вантажiвкою, щоб зрушити її з мiсця, на це пiшло багато часу, бо мiсцевi не великi прихильники вештатися гаями по таких погодах. Про вiнки я йому не розповiдала, але вразило мене це на все життя.

***

"Мене б таке теж вразило - сказав Клоун. - То коли б ми пили вино та дiлилися спогадами про Париж (Ви ж вже були в Парижi? Я знав.), або уявляли, як ми прогулюємося його вулицями, привiтно посмiхаючись парижанам похилого вiку, бо молодi посмiхатися небезпечно, то ваша мати обирала би музику на ваш похорон?" - "Нi, - втiшила я Клоуна. - Музику вона б не обирала. Бо я ще кiлька рокiв тому попередила її, щоб нiякої музики - менi вiд неї зле". - "Амен" - сказав вiн, i ми зареготали.

Важко сказати, коли це сталося. Я не знаю. Спочатку я усвiдомила, що менi приємно на нього дивитися. Просто дивитися i все. Поки ми очiкували лiтак у вiдведеному закапелку, вiн домовився зi спiвробiтниками авiакомпанiї, i вони купили нам в Дютi-фрi двi пляшки якiсного червоного вина. "Хоча б в такий спосiб, наче ми в Парижi…" - "В небi над Парижем" - вiдгукнулася я. В небi над Парижем iз ним було добре. Можливо, це сталося, коли вiн наливав менi вино в пластикову склянку. Можливо, це сталося, коли вiн оповiдав про специфiку своєї роботи. Вiн мрiяв удосконалити зв'язок, щоб Iнтернет та мобiльний зв'язок були доступнiшими, досконалiшими й працювали швидше. А я не знудилася вiд цього! Можливо, коли я усвiдомила, що я вiд цього не знудилася…

Бiльш ймовiрно, це сталося, коли вiн розповiдав, як органiзував святкування свого дня народження. Вiн тодi працював iз французами. I вони платили йому надзвичайно багато за радянськими мiрками, до того ж - валютою! Вiн мiркував, як дати раду цим грошам з урахуванням того, що незабаром буде його день народження, аж один його знайомець запропонував поїхати до Китаю. I вiн подумав, що це - чудова iдея. Тiльки не подумав, що тодi до Китаю люди їхали щось продати та щось купити, а не щось роздивлятися, вбирати в себе схiдну культуру та святкувати свої днi народження. Вiн опинився в колi "човникiв". Це були цiкавi люди, якi вдягалися в три вовняних пальта, а на голову примудрялися натягти по чотири капелюха. Його тричi трусили митники, дивувалися, що в нього нiчого немає, а тодi вимагали грошi. Кiлька разiв - вже в Китаї - вони забували назву свого готелю та бiльш нiж добу намагалися його розшукати, тиняючись смердючими кварталами, аж поки хтось не згадав, що поклав у гаманець невеличку рекламку з його назвою. Мешкав вiн в одному номерi з генералом у вiдставцi та балериною на пенсiї, в яких було активне приватне життя, вони стогнали та рипiли ночами, а зранку йшли торгувати разом. З iншими вони не спiлкувалися. Як сказала, посмiхнувшись до нього осяйно, балерина: "Ми з Iванком люди iншого соцiального зрiзу, нiж весь цей непотрiб, то ж тримаємося одне одного". А вiн все думав, про який соцiальний зрiз вона верзе, якщо всi вони тут, окрiм нього, торгашi?

А можливо й тодi, коли вiн змальовував, як побачив схибнутого комп'ютерника, який голим намотував кола довкруж будинку в капцях та у розiпнутому халатi, що волочився за ним, наче павичiв хвiст, i дiвочим голосом проверескував матюки на мотив пiснi з кiнострiчки про червоний капелюх. Так вiн знiмав стрес. Вiн тодi саме приїхав до США на запрошення однiєї компанiї, аж виявилося, що компанiєю був один хитродупий американський чолов'яга, який за безцiнь найняв генiальних радянських комп'ютерникiв, годував їх за свiй рахунок, платив двадцять доларiв на тиждень i не випускав з хати, де всi вони працювали та мешкали. В напакованому комп'ютерами будинку, що стояв на вiдлюддi, оселили десятеро комп'ютерникiв з Москви, Пiтера та Києва. З цього й почалася його американська iсторiя. Першi американськi враження.

Нi, це, мабуть, сталося, коли вiн дiлився iсторiєю про те, як з'їздив на екскурсiю до Одеси. Iснувала тодi така штука, як екскурсiйна пiдписка. Я пам'ятаю тiльки газетну та журнальну, у дев'яностi познайомилася з бандитською, а виявляється, було ще й таке. От вiн пiдписався на екскурсiю до Одеси. Вiн сподiвався, що добряче там колобродитиме, тому що всiм було вiдомо: в Одесi мешкають дiвчата з найдовшими на весь Радянський Союз ногами. Таких ще можна було зустрiти в Таллiннi, Харковi та Новгородi. Для пiдкорення довгоногих красунь вiн вдягнув файний костюм, краватку та взяв кiлька змiнних сорочок. Ще кинув у сумку шкарпетки, щоб змiнювати щодня, але не прати, та презервативи.

Справа в тому, що ця екскурсiя виявилася не зовсiм екскурсiєю, а туристичним походом. Складно собi уявити, що подумав чоловiк, який вiдповiдав за туристичний похiд, коли побачив цiлий автобус iдiотiв у випрасуваних костюмах, шовкових шкарпетках та модельному взуттi, та високопiдборних дуреп у парадних сукнях. Але нiчого з усiм цим вдiяти вiн не мiг, тому розселив усю цю пихату столичну публiку в наметах на Чорноморському березi.

Народ призвичаївся до тимчасового мiсця проживання доволi швидко. Затарилися дешевим одеським вином. Але просто тишком-нишком пити було якось не по-столичному, тому всi почали шукати, з ким би оце з'ясувати стосунки. I, звiсно, знайшли. Серед мiсцевих. Хто i що першим сказав мiсцевим - нiхто не пам'ятає. Бiльш пам'ятним було iнше. Якось вночi до наметiв припхалася десь так сотня морських пiхотинцiв напiдпитку, з одеськими напiводягненими красунями i шампурами. Розпочалася одеська корида. Бажання грати в бикiв з п'яними одеськими морпiхами нi в кого не виникало. Раптом схотiлося спокiйного життя з тихим вживанням вина. Деяким надерли пики, але загалом все закiнчилося мирно, як завжди буває, коли алкоголю вдосталь, але не слiд забувати, що його може випити хтось iнший. Тому врештi-решт всi колобродили, браталися та пиячили.

А скорiш за все, зi мною це трапилося, коли вiн посмiхнувся та сказав, що одеську iсторiю майже всю вигадав. Ми саме стояли в черзi до вiтчизняних прикордонникiв. "Але навiщо?" - "Щоб було цiкавiше, ти б посмiялася". "А насправдi як було?" "Насправдi я зовсiм не їхав до Одеси трахатися. А їздив туди з колишньою дружиною, тодi вона була не колишня. Культури хотiлося, завiтати до Оперного театру. Тому були костюм та краватка. А опинився я в наметовому таборi в компанiї з електриками та прибиральницями Будинку Профспiлок завдяки своєму куму-маляру, котрий займався тим, що творив стильнi таблички: "тягнути до себе". Вiн нас там з дружиною фактично споїв". Я з цього реготала як навiжена. I менi дуже не хотiлося, щоб Клоун зникав. Напевне тому, що Клоун давно зник, а я опинилася в товариствi з чоловiком, який мене дуже приваблював, - Євгеном Вiтовським. Що це? Звiсно - кохання.

"Вас пiдвезти?" - запитала я, бо мене зустрiчав водiй. "Нi, дякую. За мною має пiд'їхати Макс. Це мiй син. Така в нас традицiя". Вiн мовчав та дивився на мене. Я теж не знала, що говорити. "О'кей, електронку вашу, Євгене, я записала, завтра спробую написати позов до Ейр Франс, щоб вони повернули вашi грошi, та й взагалi не треба шити нас у дурнi, правильно? Менi приятель допоможе, в нього великий досвiд гризтися iз буржуями. Я вам тодi надiшлю текст для погодження, добре? Українською та французькою". Менi було бридко, що доводилося говорити з ним так офiцiйно, але як про таке можна iнакше говорити? "О'кей. Я буду чекати. Я вам завтра зателефоную, може, поснiдаємо разом?" - "Точно. Я завинила вам вечерю!" "Нi, це я зiпсував вам обiд, ви тiльки згадайте, яку гидоту нам пропонували у лiтаку! То давайте обiдати?" - "Добре", - розгублено сказала я. Ми одночасно потягнулися одне до одного, поцiлувалися, притиснувшись, та розiйшлися. Я не знала тодi, що вiдчував вiн, але я була щасливою.