Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович - Страница 77

Тим часом меч глуму й розправи впав також на видатного поета й мислителя Миколу Руденка. Ми з ним заприязнилися, вирішивши спільно повстати на захист правди й закону. Тиск органів безпеки посилився. Ми створили Групу сприяння виконанню Гельсінкських угод, оприлюднили Декларацію, меморандуми. До нас прилучилися ще цікаві люди та діячі. Розпочалися обшуки, допити.

Потім заарештували Руденка та учителя Тихого. Я писав протести, але все було марно.

Серце знало, що новий цикл муки й глуму наближається. Агенти й провокатори супроводжували кожен крок. І навіть прогулянку в лісі неможливо було здійснити без цих роботоподібних монстрів. Свідомість знемагала від пошуку відповіді: може, я щось не те роблю? Лізучи в пащу дракона, чи зможу здійснити ту справу, на яку мене націлює Дух?

А Голос Мовчання тихо шепотів: «Хто має крила, не питає — чи можна летіти».

Я відчув, що розв’язка наближається. Груба, цинічна, болісна, як у всі віки. Як завжди.

Дух клекотів, запитував у Неба, у серця, у простору, в душі України: що діяти, як зупинити повільне вмирання етносу, його традицій, всього того, що складає втаємничену суть тисяч і тисяч родів?

І згадалися мені віщі слова Григорія Сковороди про Республіку Духу, про Горню Державу, що утверджується в серцях людей, котрі не полонилися примарами земного шляху.

Серце мовило: ось воно!

Я написав публіцистичний твір-есе «Свята Україна», де йшлося про необхідність створення Української Духовної Республіки, Зоряної Держави, що її не зуміють повалити жодні ворожі сили, бо терен Святої України сягатиме у Безмежність, її вартою стануть Воїни Серця, а запорукою її вічності буде Сам Христос, бо це Він приніс на Планету Вість про Духовне Братерство всіх Народів та Племен Землі й Всесвіту…

Рукопис передали на Захід — у Канаду, в США. Кілька примірників вилучили спецслужби при обшуках. На процесі Руденка й Тихого «Святу Україну» кваліфікували як антирадянський твір, націлений на повалення існуючого ладу.

Це було смішно й гірко. Проте я знав, що юридичні ярлики дарма не вішають.

Під тисячолітнім дубом в густому лісі я проголосив утворення Української Духовної Республіки — вічної Небесної Держави всіх наших Родів, котрі несли крізь муки і злигодні віків красу й мудрість міріадів духів та сердець. Я бачив перед собою лише незримих Воїв Юрія-Переможця на білих конях, проте знав, що віднині вже жодна сила в світі не зруйнує Святої України.

Вона житиме вічно…

*

Доленько, де ти? Стиха озвися.

— Я — твоя тінь…

Ось під ногами лежу, подивися,

У пилюзі, на постелі терпінь…

Доленько люба, хто ти, яка ти?

— Я — твоя сила!

В ямах темниць, під сокирою ката

Міць нагнітила…

Доленько тайна, як тебе звати?

— Я — твоя мрія…

Вийшла колись із Правічної Хати

У буревії…

Доленько рідна! Тебе я приймаю —

Любу, убогу…

Підем пустелею до Небокраю,

В гості до Бога…

Сонце палюче, гади лукаві —

Все промайне…

Ти — моя радість, ти — моя слава,

Лише не кидай мене!..

…Жадібно чавкнули двері камери. Брязнули ключі. Гойднулася заслінка «вічка». Чуже, холодне око глянуло на мене. Кліпнуло. Більмо заслінки лягло на місце. Почулися кроки наглядача. Затихли.

Знову темниця. Проклята тисячолітня темниця. За що, чому? Хіба в цьому річ?

Скільки пам’ятаю себе в цьому житті, майже щоночі мені снилися в’язниці і церкви. Моторошні споруди людського божевілля. Інколи вже й тяжко було розібратися в болісні хвилини пробудження — чи я прокидаюся у тюрмі чи це мені сниться?

Так було й 6 березня 1979 року, коли мене ковтнула камера внутрішньої в’язниці КДБ УРСР. Хвиля космічної люті заливала груди, термосила серце. Я заплющив очі, намагаючись зрівноважити свій психічний стан, але якийсь вселенський прибій атакував дух, гупав у груди, штовхав тяму до прірви відчайдушного вчинку.

З глибини єства рвалося гарчання астрального тигра, хотілося кинутися на металеві двері і бити в них кулаками. Проте судорожним зусиллям дух стримав те борсання нижчої сутності, і долоня спокою лягла на палаюче чоло.

— Що це з тобою? — почулося тихе запитання. — Хіба вперще ти відвідуєш притулок ганьби і муки? Згадай минулі віки… Те, що маєш тепер — лише дитячі іграшки супроти колишніх лихоліть. Пройди ще раз тими шляхами, видіннями давніх мук, і нинішній тягар здаватиметься щаблем до звільнення…

Я горілиць ліг на вузьке ліжко. Заплющив очі. І одразу ж буйна хвиля метнула свідомість понад прірвами віків. Здавалося, ніби невидимий кінооператор ввімкнув утаємничену плівку, і мою увагу захопив потік прадавніх подій. І так життєво, так реалістично розкручувалися спіралі жорстоких життів минулого, що від колишніх болів та жахів завмирало серце, містичним холодом паралізувало мозок…

А якась моя частка — спокійна і навіть гумористична — діловито реєструвала послідовність тих катувань та мук, співставляла, порівнювала, ніби готуючись використати криваве лахміття власної уяви для формування садистичного твору…

…Це була справжня темниця. Жодного віконця, жодної шпарки. Висота цього узилища не сягала навіть до пояса середнього росту людини, тому вповзати в ту нору треба було на чотирьох, по-звірячому. Власне в темницю не вповзали, в неї впихали — брутально й грубо.

Мене припнули ланцюгом до гранітної стіни два ковалі. При світлі смолоскипа у прочинених дверях я ще побачив зловтішне лице інквізитора. Він ошкірився в їдучій посмішці і хрипко сказав:

— Ти запевняв, що думка людини вільна. Гадаю, що цей затишний притулок не завадить крилам твого мислення. Ширяй на здоров’я в зоряних сферах, будуй свою променисту утопію!..

*

Видіння в’язниць хаотично чергувалося. То середньовічні замки з похмурими підземеллями, де мене припинали товстелезними іржавими ланцюгами до стін, то якісь вузесенькі карцери, де можна було тільки стояти, то ями з смердючою стоячою водою, то навіть літаючі в просторі поміж зорями капсули — особисті темниці, де єдиною приємністю був стан невагомості…

…Минали віки, тисячоліття. Я знемагав на дибах, конав на вогнищах, падав під ударами катівської сокири на ешафоті, повільно вмирав, розіп’ятий на хресті. Відчувалося, що якась жорстока сила жадає викликати в моєму серці злобу й ненависть, жадобу відомсти. Проте чим більшої ганьби зазнавало моє тіло, тим глибший жаль охоплював мене при думці про мучителів. Дух мій знав достеменно, що у цілій безмежності вони не загладять своїх злочинів, не розвіють на вітрах вічності, не викреслять з книги абсурдних, безглуздих життів.

Як їм допомогти, як розкрити засліплені очі, як підняти у сфери Вічної Радості, де так легко бути щасливим, де неможливо, немислимо творити підлість і наругу, убивство і сваволю — така думка не покидала мене і вдень і вночі…

*

Наглядач звелів мені йти до слідчого. Я навіть не встав з ліжка, не розплющив очей. Мені боляче було дивитися на людей, па світ, на сірі стіни і заґратовані вікна. Хотілося вмерти, згаснути, полетіти в світи своїх мрій. Так просто, так легко…

І я перестав приймати їжу.

Мене попередили, що годуватимуть силою. Я не слухав їх.

На третій день мене забрали до медичного пункту. Там чекала товста, баньката лікарка, схожа на жабу і четверо здоровенних наглядачів. Вона ласкаво запитала:

— Ви будете приймати їжу? Я відмовився.

Наглядачі схопили мене і почали виламувати руки. Я змагався, як звір. Несамовита лють потрясала тіло. Проте переважаюча сила робила своє. Жорстокі пальці роздирали мої вуста, щоб вставити до рота так звану «грушу», через отвір у якій всовується в стравохід шланг для штучної годівлі.

Я задихався. Відчув, що вони мене розтерзають. А лікарка, тримаючи мене за руку, рахувала пульс, і садистично посміхалася.