Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович - Страница 78

— Можна, можна, — співала вона. — Серце витримає… І тут пролунав Голос Мовчання:

— Треба дочекатися зоряної ситуації… Я простогнав:

— Годі, фашисти! Я прийму їжу.

Вони відпустили мене. Я проковтнув чашку манної каші і був відведений до камери. Одразу ж ліг на ліжко і вражаюче видіння полонило свідомість…

Я стояв під скелею, а в зоряному небі палахкотів багряними вогнями страхітливий монстр: титанічний череп з шоломом Марса. В очницях небесного черепа, між вишкіреними зубами, в щілинах іскрилося, мерехтіло криваве полум’я. Я відчував, що потвора уособлює сваволю, глум, війну, муку, наругу, жорстокість, нещадність, її жахаючі очі шукали мою постать на Землі і голос черепа відлунював у просторі:

— На палю! На палю! На палю! — І додавалося моє прізвище. А потім знову:

— На плаю! На плаю! На плаю! — І я знав, що плая, плай, полонина — це велелюддя, це майдан для глуму, це привселюдна розправа. Було відчуття, що не можна допустити, аби очі потвори глянули в мої очі, бо тоді буде біда. І я разом з якимись друзями звивався поміж скелями та переходами, уникаючи дивитися на небесного деспота.

Зненацька в небі щось сталося. Яскраво спалахнули сузір’я. І були вони не такі, як на астрономічному атласі, а ніби намальовані давніми зореглядами — у вигляді живих істот: Риби, Скорпіона, Стрільця, Діви, Овна, Тура, Близнюків, Рака, Лева, Козерога, богині справедливості з Терезами в руках…

Сузір’я несподівано атакували багряного монстра. Він зіщулився і заричав.

Ще одна атака. Потвора стала дрібненькою і смішною. Ще один удар. І небо стало чисте, величне, тихе. І сузір’я опустилися на Землю і почали об’єднуватися з людьми, рослинами, тваринами, птахами. Над Планетою полинула мелодія вражаючої зладованості й радості…

Я отямився від того видіння. Заґратоване вікно було на своєму місці, але Голос Мовчання сказав:

— Це буде. Дістань Щит Терпіння. Вилікуй серце мандрами у давні пригоди. Пройди ще раз стежками Зоряної Дитини. Там ти знайдеш відповідь на все, що вимучує тебе нині…

*

У подальші роки було всього — знущань, сумнівів, лукавства ворогів та «друзів», зради, пошуків у царстві Духу й Розуму, — але оте апокаліптичне видіння нагадувало мені, що особисту долю неможливо відокремити від грандіозного потоку вселюдської долі, що велична хода Зоряного Зодіаку неухильно наближає ВСЕ і ВСІХ до вирішального Герцю Теосу й Хаосу, Творення й Руйнування, Любові й Злоби, і єдине, чого не слід губити — це певності в Перемозі Духу Життя…

*

Чарівні створіння — птахи,

Вам не треба мети,

Понад планетним прахом

У небо лети, лети!

І в цьому польоті — щастя,

І в ньому уся мета!

А треба на землю впасти —

То стане і смерть свята.

Бо в прах той дарує пташина

Зоряне серце своє, —

Хай з мороку, з мертвої глини

Прагнення нове встає,

Щоб знову серед блакиті

Летіли Крилаті Дива,

Ніби у плоть відлиті

Таємничі Слова!..

Покотилися над непомітною землянкою місяці, роки. Хлопчик під наглядом Марусі та баби Вітослави виростав, мов у казці. Не минуло й року, як він уже розмовляв, прудко бігав, був допитливий і кмітливий. Сини бабині часто брали Івася на рибалку, і він лежав горілиць у човні на пахучому сіні, дивлячись у зоряну глибину Дивокола.

— Що то? — пошепки запитував хлопчик у рибалок.

— Де? — дивувалися вони.

— Вгорі. Таке гарне. Що то?

— Зорі, Івасику.

— Що таке — зорі?

— Божі очі. То Бог дивиться на землю, щоб вона щаслива була.

— Хто такий Бог? — допитувався Івась.

— Наш Небесний Батенько.

— І мій?

— Аякже. Твоя мама казала, що ти прилетів з Неба. Отож тебе й послав Небесний Батенько…

Замовкає хлопчик, радіє. А вдома запитує маму:

— Хлопці бабині казали, що я прилетів з Неба. Так було, мамусько?

— Правда, синочку, — ласкаво каже Маруся. — Спочатку майнула зоря у небі, а потім я знайшла тебе поміж квітками…

— То Батенько з Неба послав мене до Тебе?

— Еге ж. Куди ж іще? Він знав, куди тебе послати.

— А навіщо?

— Про те будеш знати, як виростеш…

— А чом Батенько не приходить до мене?

— Він усюди з тобою, синку, — обережно промовляє Маруся, хвилюючись від несподіваних запитань сина. — Сонечко сходить — то його око. Зорі сяють в Дивоколі — то він дивиться, щоб лихо не підкралося до любої дитини. Квіти розквітають, то він дарує тобі та іншим діткам красу свого серця… Птахи в небі — його вісники, козаки — його воїни. Славута котить хвилі до моря — то його щедрість… Прислухайся, Івасику, і ти почуєш його тихий Голос.

— Добре, мамо, — щасливо шепоче син. — Я слухатиму… Я почую голос Тата…

Помовчавши трохи, хлопчик знову смикає маму за рукав.

— А я повернуся додому?

— Повернешся, синочку. Як тільки покличе Тато з Неба, так і повернешся…

— Я й тебе заберу, — радіє Івасик. — Без тебе не полечу.

— Добре, мій любий. Як же я без тебе? Будемо вкупі…

— Розкажи мені казку. Таку, в якій вертаються додому. Маруся замислюється, а потім гладить хлопчика по голівці.

— Добре, Івасику. Я оповім тобі про Івасика-Телесика. Про хлопчика з таким іменем, як у тебе… Слухай уважно…

Жили-були дідо й баба. Його звали Родом, а її Ладою. І не було у них діток. Та одного разу вони збирали гриби у лісі, і знайшли на галявині дерев’яну колисочку, а в ній гарненького хлопчика. Зраділи, взяли до себе. І став їм той хлопчик за сина. Назвали найду Івасиком-Телесиком.

Ось виріс Івасик, змайстрував собі човника і виплив на течію ріки ловити рибу. А мама Лада наварить хлопчику їстоньки, вийде в полудень на берег і приспівує: «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до берега, я тобі їстоньки принесла». Він чує голос матінки, припливе, поїсть, віддасть спійману рибку і знову ловить…

Побачила теє зла зміюка, вирішила заманити хлопчика до себе. Вийшла на берег, гукає хрипким голосом: «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до берега, я тобі їстоньки принесла».

Івасик прислухався, та й каже: «Це не моя мама. Не попливу».

Бачить зміюка, що не обманить хлопчика, біжить до коваля, просить викувати такий голос, як у Івасикової матері. Коваль і викував…

— Ой, — дивується синок, — а навіщо ж він теє зробив?

— Обман, — пояснює Маруся. — Він же не відає, нащо те потрібно. Хочеш гарний голос — я тобі зроблю. Іноді зло уміє так чинити, що й не розбереш, що воно таке. А схаменешся — потім пізно. Слухай же далі… Викував коваль голос, а зміюка й заспівала солодко та тонесенько, викликаючи Івасика. Він і поплив та й попав у лапи зміюки. Звеліла вона розпалити піч, залишила хлопчика молодій зміївні, щоб та засмажила його, а сама пішла кликати гостей — інших зміїв та ящурів. Піч палає, гоготить, а зміївна підставила дерев’яну лопату та й каже: «Сідай». Телесик поклав руку на лопату і мовить: «Ось так?» «Не так». «А як? Покажи». Зміївна й сіла на лопату, а Івасик схопив за держак та й укинув потвору до печі. Та й закрив заслінкою… А сам вискочив з хати і поліз на дерево вікове. Тим часом вернулася змія з гостями, витягла печеню. Побенкетували вони, радіють. Змія качається по траві, співає: «Покочуся, повалюся, Івасикового м’ясця наївшись». А він з дерева каже: «Покотися, повалися, зміїного м’ясця наївшись». Змія глип, — а хлопчик на дереві. Вона кинулася, від злості почала гризти стовбур. А гості й собі помагають гризти. Хитається дерево. Злякався Івасик, що знову попаде в лапи зміюки.

Коли бачить — летять понад деревом лебеді, гарні, білі. Він і благає їх: «Гуси-лебедята, візьміть мене на свої крилята, та понесіть до матінки й батенька». Лебеді мовлять з неба: «Хай тебе задні візьмуть». Летять ще одні лебеді. І ті кажуть: «Хай тебе заднє лебедятко візьме». Летить біле лебедятко, саме-самісіньке, втомлене, змучене. Він благає його: «Рідне лебедятко, візьми мене на крилятко, бо зла зміюка скоро схопить мене!» Лебедятко й послухалося, взяло хлопчика на крила, та й однесло до Рода й Лади. А тепер живуть вони разом — щасливо й мирно…