Корабель приречених - Крупкат Гюнтер - Страница 39

Люди підвели голови і глибоко запалими, обведеними тінню очима дивилися на горизонт, куди показував матрос. Справді, до них наближалося судно. Чорна цятка швидко росла, і незабаром стало ясно видно смугу білосніжної піни на хвилі, яку розрізав ніс корабля.

Судно підходило все ближче. Це була «Карпатія». З шипінням, з свистом, що йшли від розжарених котлів, вона лягла в дрейф на місці загибелі «Титаніка». Біля поручнів, з'юрмившись мовчки стояли вражені пасажири й команда. Капітан Рострон і офіцери піднесли руки до кашкетів, віддаючи останню шану загиблому кораблю. Прапори поповзли вниз.

Побачивши рятівників, люди відчули ще більший біль. Вони ридали, затуляючи руками скорботні лиця. Занадто пізно, хоробра «Карпатіє»! Занадто пізно! Лишилося підібрати тільки те, що не загинуло в цю жахливу ніч: кілька шлюпок, на яких було шістсот сімдесят п'ять охоплених відчаєм, зломлених фізично й морально людей, і небагатьох покійників.

Сонце піднялося високо над блакитним сяючим морем, коли «Карпатія» взяла на борт останніх живих і з своїм сумним вантажем рушила на захід. «Каліфорнія», де, нарешті, довідалися про трагедію, що сталася поблизу них, теж відвідала місце нещастя. На борту «Карпатії» склали список урятованих. Не вистачало багатьох, дуже багатьох! Бідних і багатих, юнаків і старих, чоловіків, жінок і дітей.

Накинувши матроський бушлат, старий Домерж стояв на кормі і дивився в світле весняне небо.

— Ви бачили лорда Хакслі? — запитав він інспектора Томпсона, що був поряд і дивився на пінисті буруни.

Ні, його немає тут.

Значить, він теж…

— Так, він теж.

— Цікава була людина.

— Приречений.

Домерж скоса глянув на інспектора.

— Ви гадаєте?

— Я думав про нашу розмову на палубі. Пам'ятаєте? Це корабель приречених, сказали ви. Поживемо — побачимо! Ми живемо, і ми пережили це.

Що сказали б ці два чоловіки, коли б почули дивну розмову, яка велася в ефірі між Європою і Америкою? На обох континентах в цей час біля «Останніх телеграм», обведених червоними рамками, зібралися юрби народу.

Нью-Йорк. «О другій годині тридцять хвилин усі пасажири «Титаніка» залишили судно».

Лондон. «Вайт-Стар-Лайн повідомляє: життю пасажирів ніщо не загрожує…»

Монреаль. «Титанік» тримається на воді і підходить до Галіфакса…»

Ліверпуль. «Жодна людина не загинула. Блискучий доказ найсучаснішого обладнання по безпеці на кораблях Вайт-Стар…»

Галіфакс. «Титанік» на краю загибелі. Спроба висадитись на мисі Рейс…»

Лондон. «Бюро Вайт-Стар-Лайн з'ясувало: всі пасажири першого класу живі».

Затонув «Титанік» чи іде самостійно в Галіфакс? Чи врятовані всі пасажири? Чи оплакувати загиблих?

Телеграми нічого не говорили про мертвих на дні океану, а живі ще перебували у відкритому морі. Одне тільки було ясно: золоті лаври, які мало принести компанії Вайт-Стар-Лайн найшвидше в світі судно, залишилися мрією.

Перед лондонською біржею зустрілися два буржуа.

— Хелло, як справи?

— Дякую. А ваші?

— Не ремствую. Ви вже були на біржі?

— Ні.

— Ну й курс, скажу вам! Такого підвищення цін давно вже не було.

— Вугілля чи сталь?

— Звичайно. Знаєте, говорять про воєнні замовлення…

— Непогане діло.

— Ну, звичайно. Вірна справа, шановний!

— Гм… вірніша, ніж акції судноплавної компанії.

— Ви маєте на увазі Вайт-Стар?

— Зрозуміло. Ви ж бачите… «Титанік»… Я повертаю акції Вайт-Стар.

— Дякую, друже, тільки не мені. І все-таки я порадив би вам притримати їх! Точно ще нічого невідомо. Можливо, втрати не такі вже й великі.

— Ви гадаєте, що «Титанік» зможе повторити свій рейс на рекорд?

— Я маю на увазі падіння курсу Вайт-Стар.

— Ага! Значить, ви вважаєте, що не слід занадто поспішати з продажем?

— Думаю, не слід! Але мені час. Завжди поспішаєш! Що подієш, таке життя! Бувайте здорові.

Тільки через два дні після катастрофи в північній Атлантиці земну кулю облетіло перше офіціальне повідомлення: «Титанік» затонув. Загинуло понад тисячу п'ятсот пасажирів, офіцерів і матросів». Понад півтори тисячі!

Минуло три тижні.

Лакей вказав на відчинені двері кабінету з гіпсовими ангелами на стелі і розкішними золотими рамами на стінах між книжковими шафами.

— Екселенц запрошує!

Елегантно одягнений чоловік втомлено і невпевнено ступав по паркету. Волосся в нього було біле, наче сніг.

Екселенц сидів біля письмового столу і читав. Він підвів очі, пильно глянув на відвідувача і вказав на стілець.

— Історія з «Титаніком» не принесла мені нічого, крім неприємностей, сер Брюс. Не кажу вже про матеріальні збитки. Я дуже невдоволений, надзвичайно невдоволений.

— Я хотів тільки добра для нас усіх.

— Ви хотіли, не маю сумніву. Але як невміло була поставлена справа! Все було зроблено похапцем, необдумано, починаючи з занадто крикливої, багато обіцяючої реклами про пароплав і кінчаючи заходами безпеки, про які ми говорили з вами перед виходом «Титаніка» в море. Ви вважали їх чистісінькою формальністю, хоча я застерігав вас проти цього! — екселенц вставив монокль і відкрив справу «Титаніка».

Президент Вайт-Стар-Лайн втупив очі в свій манікюр.

— Якби можна було передбачити…

— Передбачати треба завжди, любий Ісмей. Розгляд справ слідчою комісією пошкодив нам більше, ніж провал з рекордом. Як ви могли бути таким легковажним, щоб примушувати командора Сміта та інших офіцерів після того, як…

— Я ніколи не примушував капітана. Я був тільки пасажиром. На капітанові лежала цілковита відповідальність, — захищався сер Брюс.

Екселенц насупився.

— Офіцер Лайтолдер і старший інженер Белл показали проти вас. — Він ляснув рукою, по папці. — Ваші виправдання перед комісією викликали осуд і хвилю незадоволення. В очах громадськості справжній винуватець — ви. Не капітан Сміт, а ви — представник судноплавної компанії! Такого ще не бувало. Цю помилку вибачити не можна. Крім того, згадали, як ви врятувалися…

— Що ж, я повинен був потонути? Монокль екселенца блиснув.

— Кажуть, що на борту лишалися ще діти й жінки, коли ви сіли в шлюпку.

— Вам доводилося коли-небудь переживати аварію на морі, екселенц?

— Ні. Подробиці мене абсолютно не цікавлять.

— Але я теж тільки людина!

Екселенц одвернувся і глянув у відчинене вікно. В Лондоні була весна. На деревах і кущах уже розпукувалися бруньки. На вітах весело співали пташки.

— Ви теж тільки людина? Це не виправдання для сера Брюса Ісмея перед світом. Ви високо літали… та низько сіли. В цьому ваше лихо, шановний! — Він похлопав рукою по справі «Титаніка».

Обличчя сера Ісмея посіріло.

— Я розраховував на вас, екселенц. Кінець кінцем, у нас спільні інтереси.

— З тими, хто програв, нема бажання вести справи.

Запала важка мовчанка. Сер Брюс дивився на чоловіка за письмовим столом, який, не звертаючи на нього ніякої уваги, знову поринув у роботу. Президент промовив:

— Я розумію.

Прощаючись, екселенц хитнув головою і взяв нову справу.

Ісмей підвівся, зачекав трохи, але екселенц не поворухнувся. Сер Брюс злегка вклонився і, спотикаючись, вийшов.

Він одіслав екіпаж, що чекав його, і повільно пішов уздовж вулиці, його постать розпливлася в сутінках, стала безформною тінню, такою, як і постаті тих, ща лишилися на дні океану. Освітлені фосфоресціючими морськими потворами, вони тихо погойдувалися в залах і коридорах величезного корабля, прекрасного, найшвидкохіднішого корабля світу. На його капітанському містку все ще стояв старий чоловік з нерухомими очима і, здавалося, вів судно до нової далекої мети. Це Джон Едвард Сміт, командор Вайт-Стар-Лайн, капітан «Титаніка». За законом його визнали винним у загибелі корабля і в смерті півтори тисячі чоловік…