Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 103

— А Сміт?

— Він почав костричитись і залякувати старика, що поставить це питання в якомусь міжнародному суді, а старик спокійнісінько йому сказав: «Не дозволяю гавкати на мене собаці, яку я годую!»

— Отже, вони посварилися не жартома?

— О, далеко не жартома! — підтвердив балакучий нащадок креолів. — Третій день містер Сміт не розмовляє з стариком, а той проходить повз нього, як повз телеграфний стовп.

— А як тримається капітан Стерн?

— Капітан — чудова людина! — вигукнув ад'ютант. Наші хлопці полюбили його, а старик запропонував йому стати до нас на службу, але він відмовився. Хоче якомога швидше потрапити в Александрію. У нього там маленька дочка…

Я спитав його, чи взагалі дозволять нам залишити острів і виїхати якимось американським кораблем. Ад'ютант сказав, що це можливо. Старик зажадав, щоб йому вислали з Америки корабель із будівельними матеріалами. Після того як корабель розвантажиться на Тамбукту, ми зможемо виїхати на ньому.

– І скоро прибуде корабель? — спитав я.

— Через два тижні.

— А чи правда, що контр-адмірал дозволить нам виїхати на ньому?

— Так, старик казав, що дасть розпорядження про наш від'їзд.

— Куди? Може, звідси корабель піде прямо в Америку?

— Не знаю. Це буде відомо після його прибуття.

Моторний човен зупинився біля берега, і ми пішли до погорілого селища. Гахар і Боамбо вже чекали на нас. Вони зустріли мене дуже сердечно, стискали ліву руку над ліктем і поплескували по спині, а ад'ютантові ледь кивнули головою, хоч він і перший віддав їм честь. Лейтенант удав, що не помітив цього, — він не був уразливий.

Цього разу переговори проходили гладенько, бо ад'ютант погоджувався на всі умови Боамбо. Мабуть, така була дана вказівка від контр-адмірала. Тубільці самі побудують хатини. Американські солдати не ходитимуть в селище. Я буду посередником між вождем і контр-адміралом. Як син племені і його друг, я можу ходити до тубільців, коли забажаю, і, якщо хочу, можу жити в самому селищі. В такому разі мої друзі побудують окрему хатину — так сказав Боамбо.

Переговори закінчилися благополучно. Ми з ад'ютантом повернулися на корабель. Погрози контр-адмірала повисли в повітрі — принаймні я так думав, але пізніше збагнув, як жорстоко я помилився.

Останнім часом контр-адмірал нічим не турбував мене. Переговори були закінчені, тубільці будували собі хатини, і я йому був непотрібний. Тим краще! Я служив у армії і знав солдатську мудрість: чим рідше потрапляєш на очі начальству, тим спокійніше тобі. І тому я почував себе далеко краще серед матросів, ніж у кают-компанії для офіцерів.

Хоч ми й жили нарізно, проте щодня бачились із Смітом і Стерном, а іноді навіть і двічі на день — вранці і ввечері, коли виходили на палубу подихати свіжим повітрям. Сміт, відколи потрапив під захист американського прапора, охолов до мене. Але це не дивувало мене. Стерн залишився таким же сердечним і щирим, як і раніше. Він сумував за своєю маленькою дочкою і хотів якомога швидше поїхати до неї в Александрію.

І ось настав цей час. Якось, коли моряки обідали в їдальні, хтось повідомив, що прибув товарний корабель. Всі покидали ложки й кинулися на палубу.

Корабель зайшов у затоку. На носовій частині ясно було видно напис: «Лінкольн». Корабель носив ім'я великого американця, який любив свободу і хоробро бився за неї. Будучи президентом Сполучених Штатів Америки, Лінкольн п'ять років воював із плантаторами Південних Штатів за звільнення негрів від рабства. Він переміг тому, що з ним був увесь американський народ, але переможені рабовласники жорстоко помстилися: вони підкупили одного негідника, і його куля обірвала життя президента.

«Лінкольн» дав довгий гудок і зупинився. Загриміли ланцюги, заторохтіла лебідка, і важкий якір потонув у воді. Трохи згодом од корабля відчалив невеликий човен і попрямував до нашого крейсера. (Забув сказати, що обидва бойові американські кораблі були крейсерами. Про це я дізнався від ад'ютанта). На човні прибув капітан «Лінкольна». Ад'ютант зустрів його на палубі і повів до каюти контр-адмірала. Трохи згодом ад'ютант прибіг до нас і сказав, що звідси «Лінкольн» піде в Бразілію, візьме там каучук і одвезе його в Англію.

— В Англію! — крикнув Сміт, і очі його засвітилися радістю. — Це правда?

— Так, — підтвердив ад'ютант. — Через чотири дні «Лінкольн» вирушає. Капітан пообіцяв старику взяти вас.

Плантатор був настільки збуджений новиною, що не знав, що робити, і тільки повторював:

— Англія! О, ви не знаєте Англії! Велика країна, сер! Лондон! О, ви не уявляєте, що таке Лондон!

Він говорив до ад'ютанта, а Стерн мовчки дивився на прибулий корабель. Він був сумний, бо знав, що йому не скоро вдасться побачити свою дочку.

Сміт помітив його настрій і запитав:

— Чому ви сумні, Стерн? Хіба ви не чули, що сказав цей молодий джентльмен? Ми поїдемо додому, Стерн. Додому, в Лондон!

— Додому? — повторив Стерн. — У мене немає дому ні в Лондоні, ні де б то не було в Англії.

— Немає дому? Не маєте свого дому, Стерн?

Стерн не відповів. Сміт зніяковів і почав жувати сигару, що диміла в його зубах. Потім сказав:

— Нічого, Стерн, це невелика біда. І без дому Англія — така ж ваша батьківщина, як і моя, і ви повинні радіти не менше, ніж я, швидкому поверненню.

— Я радію, — тихо сказав Стерн. — Може, дужче, ніж ви…

— Не видно, Стерн, не видно…

— А ви що хочете? Щоб я бив себе в груди і кричав, що люблю Англію? Кому це потрібно?

Після цих слів капітан Сміт замовк: чи то засоромився, чи охололо захоплення. Трохи згодом він сказав, ніби вибачаючись:

— Темперамент, сер… Не можу стримувати своїх почуттів. А ви? — обернувся він до мене. — Сподіваюсь, що й ви радієте?

— Так, — підтвердив я. — Англія набагато ближче до Болгарії, ніж острів Тамбукту. Але я думаю і про своїх друзів, які залишаються тут. Що буде з ними?

Плантатор оглянувся і, переконавшись, що ад'ютант пішов, сказав:

— Те, що сталося з американськими індійцями.

Я здригнувся від жаху, коли згадав, як жорстоко й немилосердно американські колонізатори розправилися з індійцями. Білі хазяї пролили ріки крові й пройшли через сотні тисяч трупів, доки заволоділи американським континентом.

— Ви серйозно говорите? — обернувся я до плантатора. — Контр-адмірал якось заявив, що його прапор несе свободу і демократію.

– І ви повірили йому? О, санкта сімпліцітас![28] Контр-адмірал одверто заявив, що перетворить острів Тамбукту на військово-морську базу. А звичайною мовою це означає, що Сполучені Штати Америки загарбають острів. Контр-адмірал навіть сказав мені, без будь-якого сорому, що він розширить мою плантацію, тобто привласнить її. З цього ви можете зробити висновок, що пишеться на його прапорі.

— А чому ви не покликали мене за свідка! — посміхнувся я, згадавши колишні запевнення Сміта, що острів Тамбукту належатиме Англії, бо англійські підданці першими відкрили його і першими ступили на нього.

— Облиште жарти, — махнув рукою Сміт.

— Ні, я не жартую. Кажу вам цілком серйозно. Я був і завжди буду на боці пригноблених і скривджених. Зараз ви скривджені, і я готовий бути вашим свідком.

— Свідком! — процідив Сміт. — Перед ким? Перед вовком, який хоче з'їсти ягня… Але я цього так не залишу! О, він мене не знає! Я ніколи не зупиняюся на півдорозі, ніколи! Ми ще зустрінемося з ним, тільки за інших обставин…

Японські полонені працювали по шістнадцять годин на добу і розвантажили «Лінкольн» за три дні. Човнів, які були на американських кораблях, було не досить, довелося використовувати човни тубільців, хоч які малі вони були. Четвертого дня вранці Сміт, Стерн і я сіли в моторний човен контр-адмірале, і ад'ютант одвіз нас на товарний корабель. Ми попрощалися з веселим нащадком креолів, він сердечно потис нам руки, побажав «щасливої дороги» і повернувся на крейсер, а ми піднялися на палубу «Лінкольна». Зустрів нас широкоплечий мічман І чорними обвислими вусами і одвів до капітана. Капітан був міцний п'ятдесятилітній чоловік, його смагляве довгасте обличчя було порізане глибокими зморшками, а високого лоба перетинав шрам від старої зарубцьованої рани, одержаної, мабуть, ще замолоду, коли капітан був простим матросом. Він підтвердив те, що казав ад'ютант: корабель піде в Манаус, пристань на річці Амазонці. В Манаусі «Лінкольн» забере каучук і відвезе його в Англію. Рейс триватиме довго. Корабель пройде понад двадцять тисяч кілометрів — половину шляху навколо земної кулі. По дорозі тільки раз зупинимося на три-чотири дні в Кейптауні, поблизу мису Доброї Надії в Південній Африці.

28

Санкта сімпліцітас — свята простота (лат.).