Карафуто - Донченко Олесь - Страница 12

— Чи там є хтось живий? — вихопилось у геолога. — Схоже на те, що мешканців отих присадкуватих будиночків виморила чума. Нас ніхто не бачить. Це дуже ймовірно. Коли б у нас були сірники або збільшувальне скло, ми б запалили вогнище…

— І коли б ще була вода!

Сонце почало схилятися на захід. Треба було знову думати про їжу. Ловити крабів тепер пішли вдвох: батько й син.

— Коли це місце зветься Бухтою крабів, — сказав Іван Іванович, — то я залишаю за собою право дати назву цьому острівцю.

— Ну, звичайно, це має бути…

— Острів Порятунку, сину.

Обидва довго бродили по воді, але не знайшли жодного краба. Володя був схвильований. Що, коли доведеться чекати на цьому острівці ще кілька днів? Чи не загрожує їм обом голодна смерть?

І, наче відповідаючи на думки свого сина, Дорошук вигукнув:

— Ні, це ж буде безглуздя — сконати з голоду, маючи перед очима людські житла! Вони хоч і далеко, але…

Він не докінчив і почав пильно дивитися на хвилі. Незабаром і Володя побачив те, що зацікавило батька. На воді гойдався зелений м'яч.

За хвилину іграшка була у Володиних руках.

— Треба гадати, що це з «Сибіряка», — задумливо вимовив Іван Іванович.

Геолог сховав м'яч у кишеню, і незабаром обоє про нього забули.

Намагаючись не думати про нудного голодного черв'ячка в шлунку, ковтаючи слину, батько й син повернулися до Хотти. Треба було поховати мерця. Про те, щоб копати могилу в землі, не можна було й думати — під рукою не було не те що лопати, а навіть якоїсь залізячки. Вирішили поховати Хотту під камінням. Але Володя випадково глянув на море і хутко потяг батька за рукав: — Тату, дивись!

До острова підпливав невеличкий човен. У зеленому присмерку човен майже зливався з морем, але можна було легко помітити, що в ньому сидить людина. Дорошук схопив сина за руку і потяг за скелю.

— Краще поки що не виказувати своєї присутності, — тихо сказав він. — Не думаю, щоб ця людина приїхала на наші сигнали.

І справді, невідомий поводив себе досить підозріло. Він часто і, як здавалося, злякано озирався, пригинав голову і квапливо працював єдиним веслом. Придивившись, можна було помітити, що це навіть не весло, а уламок дошки. Людина була простоволоса, і, коли вона вийшла на берег, Володя з батьком побачили, що це японець.

Не виходячи з-за скелі, обидва уважно стежили за кожним рухом невідомого. Його першою турботою було добре заховати човен. Він витяг його на сухе і поволік за каміння. І тут ледве не спіткнувся об тіло Хотти. Мабуть, японець побачив і сліди людей на піску біля мертвого, бо враз зупинився і злякано подивився навкруги. Його очі швидко нишпорили по скелях і камінні, він наче нюхав носом повітря. Покинувши човник, принишк за камінням і вже звідти почав уважно й сторожко озирати кожний кущик і кожну скелю.

— Вийдімо, тату, — прошепотів Володя. — Він боїться нас, а ми його.

— Його вигляд, м'яко висловлюючись, не загрозливий. Ти маєш рацію, ми даремно граємося в піжмурки.

З цими словами Іван Іванович вийшов з-за скелі. Побачивши незнайомих людей, японець сховав голову за великий камінь, але Володя, випередивши батька, вигукнув японською мовою привітання.

Переконавшися, що його схованку викрито, незнайомий встав. Був він низенький і худорлявий, з синцем під оком і кривавою раною на лобі. Босий, у солдатській подертій куртці й штанях захисного кольору з підозрілими плямами, він справляв враження людини, яка тільки що вирвалася з смертельної бійки або ледве врятувалася від страшного лиха.

Іван Іванович і Володя вжили чимало зусиль, щоб заспокоїти невідомого. Він увесь час із страхом поглядав на море й далеку смугу землі, звідки, певна річ, утік. Тільки згодом з його уривчастих слів Володя зрозумів, що це японський солдат, який дійсно утік з-під варти.

Довідавшись, що перед ним люди з Радянського Союзу, втікач страшенно зрадів:

— Больсевік? Совєто урусі? — лопотів він, схвильований зустріччю.

Як умів Володя розповів йому про загибель радянського пароплава. Втікач сумно хитав головою і враз, наче щось згадавши, кинувся до свого човна. Він дістав гумовий мішок з водою, рис і рибу, поклав усе це на камінь і запросив до «столу» нових своїх знайомих.

Іван Іванович і Володя по черзі припали до води. Хоч вона тхнула гумою і була дуже тепла, але в ту мить обом здалося, що кращого напою вони ніколи не куштували.

Солдат відчував цілковиту довіру і почав швидко розповідати, допомагаючи собі рухами. Володя зрозумів, що солдата звуть Хагімура, що він кинувся з багнетом на офіцера і чекав суду. Один з товаришів допоміг Хагімурі втекти, приготувавши для нього човен.

Не встиг утікач закінчити, як глянув на море й пополотнів. Вдалині до острівця поспішав білий катер. Незабаром стало чути, як тараторить на ньому мотор. Хоч уже смеркало, але можна було роздивитись, що на катері повно людей.

Хагімура швидко нахилився і почав збирати каменюки. Він зрозумів, що їдуть за ним, і вирішив живим не здаватись. Іншої зброї, крім каміння, у нього не було.

Тут Володя раптом згадав про свою печеру. Кращої схованки не можна було знайти. Він коротко пояснив це Хагімурі й звелів йому бігти слідом. Незабаром юнак повернувся до батька вже один.

— Вони його не знайдуть, — сказав схвильований, важко дихаючи. — Але він не хоче випускати з рук каміння. Коли знайдуть, буде боронитися…

— Правильно, — відповів батько. — За напад на офіцера його однаково присудять до страти. Краще ж померти, змагаючись до останнього зітхання.

Тим часом, вправно обминаючи прибережні скелі, катер причалив до острівця. На берег зійшло з десяток озброєних людей. Вони, певно, були переконані, що втікач сховався саме тут, на цьому острові, бо відразу ж, розсипавшись цепом, пішли вперед.

— Нам нічого не загрожує, Володю, — сказав Іван Іванович. — Японці довідаються, хто ми, і, мабуть, через декілька днів відправлять нас у Владивосток. Отже, ми придбаємо нових знайомих в особі самураїв, і тобі, сину, трапляється чудова нагода перевірити свої знання з японської мови…

Володя не відповідав. Поліцаї натрапили на труп Хотти. Вони швидко впевнились, що це не Хагімура. Офіцер поліції в чорному мундирі віддав короткий наказ, і солдати з гвинтівками та поліцаї з револьверами в руках знову рушили вперед. Вони хутко оглянули човен Хагімури і тут побачили Дорошука з Володею, які вийшли назустріч.

Зметнулись угору гвинтівки. Солдати оточили геолога з його сином і, виконуючи наказ офіцера, швидко обох, обшукали. Знайшли вони тільки паспорт та ще зелений м'яч у кишені Івана Івановича…

Геолог намагався пояснити, що він — радянський учений з загиблого пароплава «Сибіряк».

Офіцер зрозумів.

— «Сибіряк», «Сибіряк», — повторив він і ламаною російською мовою почав питати про босу людину, яка втекла з тюрми на човні і тепер знаходиться на цьому острівці.

— Ви повинні були бачити цього злочинця, — наполягав офіцер.

Володя і Дорошук похитали заперечливо головами.

— Ніякого злочинця ми не бачили, — сказав Володя.

Офіцер з підозрінням подивився на юнака і щось пробурмотів крізь зуби. Володя зрозумів, що це було щось схоже на речення:

— Я не дуже вам вірю і ще взагалі невідомо, що ви за люди…

Солдати ретельно обшукали кожну скелю. Раптом в далечині пролунав постріл. І незабаром Володя побачив Хагімуру, оточеного поліцаями. Руки в нього були скручені на спині і зв'язані ременем. Маленький і метушливий поліцай подав офіцерові білу хусточку. Володя ледве не заплакав — це була та самісінька хусточка, яку він повісив біля входу в печеру і забув зняти. Вона й показала поліцаям місце, де заховався втікач.

Хагімура глянув сумними очима на Володю, на Івана Івановича і проказав:

— Прощавайте… Тепер я загубив свою голову…