Карафуто - Донченко Олесь - Страница 13

СНІДАНОК У САМУРАЯ

Геолог знав тепер напевно, що він з сином потрапив на Карафуто. Була вже ніч, коли катер причалив до пристані. Над морем тремтів білий тонкий серп молодика. З недалекої тайги війнуло міцним духом сосни.

Івана Івановича й Володю вели широкою вулицею великого селища. До соснового запаху домішувався важкий дух нафти. Певно, десь недалеко був нафтовий промисел. Іноді кричав маленький паровоз і чмихав, здавалося, зовсім близько, ось за цими темними, із соснових колод будиночками.

Поліцаї чітко карбували кроки, і Дорошук уперше відчув себе полоненим.

— Яке ж завдання цих вартових? — звернувся він до офіцера. — Невже охороняти нас від диких звірів і лютих бандитів?

Офіцер не зрозумів іронії і відповів:

— Дикі звірі далеко, а бандитів стріляємо.

Івана Івановича з Володею привели в досить охайну кімнату без жодних ознак меблів. Від стін тхнуло сосновою живицею, підлога була вкрита жовтими циновками. Поліцай приніс велику чашку чорної китайської сої, води в синьому скляному глечику і кинув у куток оберемок пахучих стружок.

— Ну, от, синку, — примружив короткозорі очі Дорошук, — ми маємо чудову вегетаріанську вечерю і м'яке ліжко. Ти не пам'ятаєш, до якої родини належить соя? — намагався він пожартувати.

— До бобових, тату.

— Цілком вірно.

Іван Іванович усміхненими очима глянув на сина, який з великим апетитом жував «бобові».

— Треба віддати сої належне, що ти вже й почав робити…

— Мене, тату, непокоїть це поводження…

— Ти хотів би омарів чи шпротів?

— Та ні, я кажу про інше.

— Розумію. Ти хочеш швидше покуштувати більш екзотичні страви, наприклад, морську капусту чи морського черв'яка — трепанга, якого китайці звуть «хай-шен»? Але цього добра можна покуштувати і в нашому Владивостоці.

— Ні, ні, тату, зовсім не те! Ти ж чудово розумієш. Я цілком серйозно. Оті вартові, поліцаї… Ми наче арештовані. І до того ж нас, здається, замкнули.

— Це можна перевірити.

Іван Іванович підійшов до дверей і штовхнув їх. Раз, удруге. Щось клацнуло, наче повернувся ключ у замку чи стукнув залізний гак, двері відчинились, і солдат з багнетом став на порозі, заступаючи шлях.

— Все в порядку, — сказав геолог, відступаючи крок назад. — Я тільки хотів побажати вам на добраніч.

Вартовий, нічого не відповівши, притулив долоню собі до рота в знак того, що розмовляти заборонено.

— Ну, звичайно, — сів поруч із сином на купу стружок Іван Іванович. — Розмовляти не вільно, слухати — теж. Але тут виникає тяжка дилема для поліцейської влади. Щоб вартовий не слухав більшовицької агітації ув'язнених, йому необхідно заліпити вуха воском. Але з заліпленими вухами він не почує, як ці ув'язнені втечуть.

— Тату, ти все жартуєш?

— Невже ти хочеш, щоб я плакав?

У цю мить погасла електрична лампочка.

— Нам сигналізують, — сказав Дорошук, — що час спати. Шкода, що я при світлі не встиг собі перев'язати ногу. А втім… І так присохне. Солона морська вода — чудова дезінфекція.

Вночі Володя прокинувся, йому зробилося страшно, як малій дитині, якій приснився химерний сон.

— Тату, — покликав тихо юнак. — Тату! А що зараз роблять удома? Що — мати?..

Батько не відповів, його тихе, спокійне дихання сонної стомленої людини заспокоїло Володю. Він ліг і знову заснув уже міцним юнацьким сном.

Вранці хтось обережно постукав у двері. Ввійшов учорашній офіцер у повній поліцейській формі — чорний мундир, такий же кашкет з ременем, застебнутим під підборіддям, на боці чорна кобура револьвера та шабля. Виблискуючи чорними крагами, він пройшов на середину кімнати і став струнко, вітаючи Івана Івановича, який ніяк не міг зрозуміти, звідки ця пошана від японського поліцая.

Дійсно, офіцера не можна було впізнати. Перед геологом стояла зовсім інша людина — шаноблива, чемна, ладна, здавалося, попередити кожний рух ученого.

Дорошук глянув на сина примруженими хитруватими очима, в яких можна було прочитати: «Я ще не знаю, яким вітром повіяло, але що за разюча зміна!»

— Нацуакі Хірата! — назвав себе офіцер. — Гомень кудасай — пробачте, але я маю честь розмовляти з паном Дорошуком, відомим ученим?

Страшенно плутаючи російську мову, він пояснив, що про пана вченого вже знає губернатор, який звелів, мовляв, вважати пана Дорошука і його сина гостями на Карафуто.

— А зараз, — офіцер у посмішці розсунув до ушей сомовий рот, — зараз начальник поліцейської управи пан Інаба Куронума чекає в себе вдома шановних гостей…

Поліцай приніс води для вмивання і білий рушник. Іван Іванович і Володя вмились, а на порозі вже стояв шанобливо зігнутий утроє цирульник, улесливо причмокуючи губами. Він швидко поголив геолога і сприснув хорошими, тонкими духами.

Офіцер чемно показав на двері.

— Ну, що ж, ходімо, сину, — весело сказав Дорошук. — Нічого не поробиш, запрошують!

Будинок начальника поліцейської управи був недалеко, майже поряд. Дерев'яна будівля пана Інаби Куронуми була обгороджена колючим дротом, і біля входу ходив поліцай.

— Начальника поліції самураї тримають під суворим наглядом, щоб не кидався на людей, — прошепотів синові Дорошук.

Володя посміхнувся і з цією усмішкою зайшов з батьком у велику кімнату, яка, здавалося, була повнісінька шовкових ширм, блакитних і зелених, жовтих і червоних. Начальник поліцейської управи, певно, любив барвисті кольори.

Володя озирнувся і побачив, що офіцер зник. З-за ширми вийшов господар, як виявилося, сам пан Інаба Куронума. Він був у темно-сірому кімоно з чорним поясом, у табі — японських панчохах з окремим великим пальцем.

Обличчям пан Інаба Куронума скидався на самураїв, яких Володя бачив на карикатурах. У начальника поліцейської управи був голий череп з пучком волосся спереду, короткі наїжені вуса, брови зламувалися на лобі двома гострими кутами. На товстому носі сиділи величезні рогові окуляри.

Пан Інаба Куронума мимохіть глянув на ноги своїх гостей, і геолог відразу догадався, в чому річ.

— Треба скинути черевики, — торкнув він Володю за плече.

— Та в мене, тату, драні шкарпетки.

— Нічого, роззувайся. Ми — мандрівники, пан поліцай простить.

Володя скинув черевики слідом за батьком і поставив їх біля порога.

— Пробачте, такий звичай у нас, японців, — уклонився Інаба Куронума. — І ще, пробачте, я не знаю російської мови.

Все це переклав високий довгов'язий суб'єкт. Закручені вгору руді вусики, олов'яні очі й червоний кирпатий ніс — це обличчя дуже нагадувало Івану Івановичу лихої пам'яті царських козачих офіцерів. Перекладач нечутно вийшов з-за ширми, був він, як і господар, у табі.

— Прошу пана геолога Дорошука і його сина до столу, — проказав пан Інаба Куронума.

Усі посідали на шовкові подушки з золотистою бахромою.

Низенький столик, заввишки в чверть метра, покритий чорним блискучим лаком, був заставлений тарілками й чашками всіх кольорів. Увійшов старий зморшкуватий слуга і поклав на стіл дерев'яні палички, з допомогою яких японці їдять. А біля тарілок Володі й Дорошука залишив, крім того, ложки й пару виделок.

Страв було багато, починаючи від дрібно наструганої сирої риби з тертою редькою й гострою овочевою підливою і кінчаючи рисом, смаженим рябчиком, солодкою картоплею — сацумаїмо та японськими персиками — momo. Жовтувато-зелений чай пили без цукру.

Перекладач, схожий у своєму смугастому джемпері на тигра, замість чаю, весь час прикладався до чашки, куди не забував підливати підігрітої саке — горілки з рису. Але справу свою знав і, хоч ніс його зробився від саке зовсім фіолетовий, перекладав, на думку Володі, досить точно.

— Дозо, дозо, будь ласка, — чемно припрошував пан Інаба Куронума. — Чудова саке. Я знаю, що росіяни частіше вживають горілку, ніж вино. І мають рацію. Залишимо вино французам.

Він робив вигляд, що уже п'яний і що йому страшенно весело. Він навіть заспівав жартівливу дитячу пісеньку: