Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Москалець Костянтин - Страница 49

Поруч із цим не менш очевидний той факт, що сам Чубай навряд чи вважав свій вірш завершеним. Різний колір і відтінок чорнил, якими зроблено рукописні коректури, дозволяє стверджувати, що поет повертався до тексту як мінімум тричі. Не виключено, що одне з тих повернень було викликане й нашою нічною розмовою в московському гуртожитку. Адже по тому, коли трохи вщухло емоційне збурення від почутого й ми за тогочасною звичкою почали обговорювати вірш, я зауважив Грицькові, що рядок «їй потреба вернутись в своє і в солоне» (а він продекламував саме цей, перший варіант) окрім важкого до вимови збігу приголосних навіює неприємні асоціації з поверненням до якихось органічних виділень. «Своє і солоне» може пов'язуватися зі сльозами або, що значно гірше, із соплями або сечею. Грицько замислився. «А ти куштував свою сечу, що знаєш, яка вона на смак?» — стурбовано поцікавився він за мить. Я, природно, образився до смерті, і тільки Туз, із його дипломатичним хистом залагоджувати тертя, зумів тоді якось розрядити напругу. У нас, зрештою, залишалося ще кілька пляшок кубинського рому.

Сприяла та розмова поверненню до вірша, написаного за десять років перед нею, чи ні, але видно, що рядок цей таки не давав спокою Чубаєві (машинописний варіант «в своє і в солоне» закреслено, натомість над ним дописано «з німого полону»). Та й загалом, попри всю викінченість цілого тексту важко позбутися враження його загадкової осібності — так, немовби ця поезія мала бути інтродукцією до об'ємнішого твору або ж, як і кожна ретельно зашифрована анаграма, містити безпосередньо в собі ключове слово-тему чи ім'я (анатему, за Жаном Бодріяром). У цьому вірші зустрічаються й перегукуються розсипи багатьох улюблених Чубаєвих образів, відомих нам із його інших текстів: високе дерево, стерня, стіна, непевний крок, вікно, дно, кіно, волосся, сліди, вода, невимовне або ж забуте ім'я… Щo за ім'я? Власне ім'я. Яке означуване стоїть «навшпиньки» — якщо воно взагалі там є — за означником «вона»?

«Хто така „вона“? Про кого йдеться? У кого це таке гарне волосся?» — запитала Грицька його дружина. Грицько коротко реготнув своїм характерним різкуватим сміхом (Галя ревнує!), але пояснив. Він сказав, що «її» не варто шукати поза межами вірша. Що то є наївний погляд на поезію: вважати, ніби кожний образ має конкретного відповідника в матеріальній дійсності. Вірш сам є дійсністю й висловлює її сповна, без жодних віднесень; вірш є мовою такої дійсності, яка без нього взагалі не існувала би. Тому «вона» — абсолютно не жінка, дай си спокій, «вона» — тіло поезії, а не гінекології.

Смисловий центр, заіменна «вона» не співвідноситься з реальністю потойбіч тексту. За «нею» нікого нема, саме тут лунає позазвуковий вибух, саме на цьому перехресті відбирається мова, саме звідси розтікаються навсібіч потоки барвистого поетичного пилу, завихрення ненастанної анафоричної атаки — і читацької насолоди. Теза загальної рокованості — дереву всохнути, квіткам облетіти, метеликам вмерти — впадає в «її» антитезу, зміст якої полягає не в майбутньому воскресінні або в циклічному відтворенні виду. Чубай далекий від будь-якого накопичення часу й запрограмованої (дидактичної) доцільності: «вона» має врятуватися не від рокованості (аскетично відтермінувавши смерть або протиставивши їй родову репродукцію), а у рокованості. Де «вона» знаходиться тепер, якщо повернення до можливості померти, ба навіть потреба такого повернення бачаться рятівними? Який стан може виявитися настільки страхітливим, що визволення від нього, бодай через смерть, бачиться прийнятнішим, аніж подальше перебування в «німому полоні»?

Саме тут відчувається засадничий брак одного з найулюбленіших концептів Чубая:  д з е р к а л а. Адже примружуючи вії рецепції, вигостреної багатолітнім перечитуванням, ми зауважуємо, що «вона» знаходиться якраз у дзеркалі, а дзеркало — на стіні, а од стіни до вікна (суто дзеркальне відображення) усього-на-всього один короткий крок. «Вона» є там, де її, властиво, нема: у дзеркальному відображенні. Дзеркало навпроти вікна вбирає видимий світ — і відбиває його знову, у доодвічний колообіг життя й смерті. Що ж тим часом «вона»? А «вона» перебуває на найтоншій, власне, немислимій грані поміж поверхнею дзеркала й зворотнім боком відображення. «Вона» не має себе всієї, обернена до себе лише видимістю. «Вона» не може повернутися до себе спиною (якщо в «неї» взагалі є спина), заховатися від паноптичного випромінювання погляду, перестати бути, щоби здобути можливість становлення. І кінця. Означник «вона» бачить себе в дзеркалі нескінченно; але побачити себе означає побачити означуване, а не означник, тобто побачити те, чим вона не наділена реально й сутнісно: побачити себе означає побачити суб'єкта. Позареальна «вона» сама себе зачакловує в суб'єкта, тим самим вилучаючи з яких завгодно природніх (чи там соціальних) зв'язків і обігів. Доля, вилучена з обігу, виглядає саме так: як відчуження та брак становлення. Ми вже знаємо це відкриття Чубая, він зробив його тоді ж, 1970 року, у циклі «Світло і сповідь», швидше за все розвиваючи й конкретизуючи магістральну тему нашого вірша:

Літній світ, заглядаючи до кімнати через вікно, помічає власне відображення в дзеркалі, впізнає себе і, відбиваючись від себе віртуального, до себе реального, втікає. Перетяг часу, нестримна течія колообігу, лет у занепад, у циклічне відтворення, обертання смерті й розмін її на життя. З «нею» все значно складніше. Дивлячись у дзеркало, «вона», звичайно, краєм ока зауважує відображений у ньому світ позад себе — «їй це дивне це літнє заснуле кіно», відчитуючи його як знайомий текст, складений графемами дощів і ромашок. Ці графеми і є тим, щo вони означають. Складність полягає в тому, що окрім писаного тексту світу «вона» бачить на екрані дзеркала ще й себе — і не впізнає цієї мови, не може її відчитати/перекласти/обміняти. «Вона» не може ототожнитись зі своїм відбитком, упізнати його і, скажімо, знуджено відвернутись: «адже це лише я». Лице в дзеркалі надто чуже, надто інакше — але чому? Тому що воно надміру, немислимо гарне. «Адже це не я, це — вона», — десь отаким мав би бути хід «її» думок, якщо «вона», звичайно, наділена здатністю судження. Жодна «вона» не може сказати про себе «я». І це пастка для мови, бо «немислимо» означає «невимовно». У невимовному екстазі мова самовтрачається, власне ім'я не знає більше дороги до вуха. Те, що «вона» відчуває, милуючись відбитком (припустімо, письмом), межує з гіпнотичним жахом безмежно солодкої млості успіння, тягар невагомості якого сповільнює рухи, зупиняє подих. Зйомка/демонстрація «найдовших годин» заснулого кіно триває у фантастично сповільненому темпі, у штучному часі моторошної репродукції єдиного кадру.

Заворожена анонімним відображенням, «вона» втрачає себе (і не може втратити) у тому, хто дивиться «їй» у вічі з дзеркала — а звідти дивиться Ніхто (кращим відповідником було би російське слово «некто»). Ніхто, дивлячись на «неї» звідтам, упізнає «її»: це я, Ніхто. Нарцисична анігіляція зависає в безчасі: перетяг, який існує поміж життям і смертю, не може існувати поміж Нічим і Нічим. «Вона» не впізнає себе й цим самим знищує ідентифікаційний код; натомість Ніхто ідентифікується з «нею» — і це двоєдиний процес, де А = А, і А ? А одночасно, точніше — безчасно.

Дзеркало є порожнім означником, уміститися та втопитися в якому (у власному відображенні) може безліч образів означуваного: дзеркало є письмом. Безмежним дзеркалом порожнього означника є і оця заіменна Чубаєва «вона», здатна вмістити в собі незліченні процесії означуваних. За одним застереженням: вони всі мають належати до жіночого роду. «Вона» — це суто жіноче дзеркало, найтонше світло особливого статусу, а не статі, вибіркове дзеркало, де відображаються вишня за вікном, зоря, хмара, телеграма, мова, одним словом — «вона»: