Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Москалець Костянтин - Страница 2

2

Москалець намагається долучитися до трансцендентного й через простір культури, який пропонує поетові уже готові вагомі знаки відчуття та осмислення трансцендентного. Звернення до цих знаків, осмислення і «перепрочитування» їх є важливим чинником у процесі власного духовного поставання поета. Слово культура походить від лат. colere — вирощувати, сприяти, успадковувати; і саме у цьому просторі Москалець плекає своє поетичне висловлювання. Звернення до спадку попередніх часів розширює та поглиблює виражальні спроможності цього висловлювання, робить його вдячним предметом для подальших розмірковувань. Загалом простір культури в широкому значенні є єдиним простором, в якому людина почуває себе затишно та значущо. Поза цим простором уповні володарює несамовитий Хаос, убезпечитись від якого можливо тільки завдяки стінам культури («Серед імли і піни є незворушні стіни — Келія, трохи чаю в заварничку із Хіни»). Москалець-поет полюбляє свій «дім з одним вікном», в якому на стіні висить портрет Миколи Зерова і до якого (дому) серед ночі приходять поети з Європи та зі Сходу. У цьому домі («Келії Чайної Троянди») відбуваються тривалі та значущі діалоги із попереднім духовним спадком, коли поет обробляє успадкований — такий малий і такий великий — клаптик землі, вирощуючи на ньому свої конвалії, крокуси та троянди.

Серед так чи так присутніх у текстах Москальця знакових імен — Шевченко, Зеров, Чубай, Лі Бо, Бо Цзюй-і, Рільке, Еліот, Паунд, Платон, Ніцше, Гайдеґґер. Важливим тут є не сама присутність згаданих імен — їхнє коло насправді є значно ширшим — та пов’язаного з ними певного духовного досвіду, а уважне й зосереджене входження, вчитування в цей досвід, тонке розуміння його тенденцій і підтекстів, наслідком чого стає оригінальна інтерпретація цього досвіду, вростання та проростання власними смислами та чуттєвими відтінками. Так, у вірші «Символ троянди» бачимо постать Платона, який сидить у діброві Академу, осмислює складне і водночас просте життя й «у присмерках квітневих накреслює хреста на мокрому піску». Загалом міркування поета не рідко розгортаються у парадоксальній формі, що є свідченням такого осягнення дійсності, яке виявляє вищі — за звичні — закони взаємозв’язку сущого («цієї тиші і чистоти / не було ніколи / тому що вона / є / вічно»). Подібним чином зречення певних рис своєї індивідуальності посилює поетове висловлювання. Адже згадане зречення усуває те випадкове, що зумовлене соціальним, дозволяє краще відчути у собі абсолютне.

Культурний простір дає Москальцеві не лишень якісь образно-значеннєві одиниці, що завдяки ним він поглиблює своє розуміння буття. Цей простір також допомагає поетові «зберегти невитрачену ніжність» в очікуванні «своєї гіркої смерті». Згаданий простір є незнищенним — допоки існуватимуть ті, чиїм покликанням є «поетично мешкати» на цій землі. Тому вірш про спалення книги завершується рядком: «усі ознаки попелу». Книга згоріла, але залишилося те, про що вона промовляла. Трансцендентне, яке виявляє себе у формах культури, в людській душі, не може бути знищеним (допомагає це зрозуміти поетові й «щойнопрочитаний «Федон»). Через це у Москальця цілком відсутній страх перед смертю. Вона може бути «гіркою», але ніколи — страшною. Навпаки, у книжці «Мисливці на снігу» знайдемо щире прагнення повернутися до свого справжнього «дому», і при цьому ліричний герой звертає свій зір до неба.

Пошуки абсолютного смислу в поезії Москальця здійснюються завдяки безпосередньому й субтильному вчуванню у дійсність, щиросердному долученню до християнської онтологічної доктрини, вдумливому осмисленню знаків та форм з широкого культурного поля. Означені три шляхи пошуків є насправді єдиним «шляхом пілігрима», «тутешнє» покликання якого — пройти цей шлях із повною віддачею сил.

Не більше, і не менше…

Тарас Пастух

Думи (1989)

* * *

Лиш на рідній землі ти напишеш ту книгу, де кожен відшукає імено своє, а навпроти — і суд над іменом. Лиш на рідній землі вищим світлом наповняться очі твої, — ти неси їх, як воїн останній — останнє знамено. Земле, книго моя, проминуло усе — безпечальність, високії думи, де ж я був, скільки часу я стлумив? Земле, я повернувся, чи стерпиш? Найколючішим терном вколи моє серце натруджене. Найсмиреннішим зерном колись проросте оця кров між розбуджених.

Шевченко вночі

…І знову братися за справу українську — писати вірші, сіяти зерно і думати про військо запорізьке, якого вже немає так давно. Не відректися нам своєї вдачі, як білці колеса, як зорей — небесам… Чого ти плачеш, гетьман Сагайдачний? Чого ти знову сам не свій — і сам?

Єва

Стерня висока і високі зорі. Між ними літо бабине летить. Між ними вітер грається у мить, якої через мить уже не стане у слові над пошерхлими вустами вже літньої, ще гарної жони. Не спиниться від того Віз Чумацький, вода не переллється через край в залізних ночвах.                                 Слово «рай» промовить жінка серед ночі.

* * *

Ще буде всього вище стріхи — снігів і ластівок сторать. Ще прийде Муза щедрувать, і ти їй винесеш горіхи. За спис узявши чорнобривець, узявши сонях за пищаль, ще буде впертий несміливець свою Ламанчу захищать — від вітряків, а не від вітру, від сірників — не від вогню. Співатиме свойму коню і сам йому сльозину витре. Тебе любитиме дорога, та як настане час прийти, кому ж бо звіришся тоді, що був щасливим не від того?

* * *

Усміхнений Господь, безлюдний світ. Украдені плоди, нікому не потрібні. Впереміш гріх і сніг, оздоби срібні, із небом, пурпуровим, наче ад. І в’ється Гад поміж руїни раю. Отруєних добром та злом немає. Маруся не живе. Грицько не помирає. А небо — небо! — тихо догорає. Лягає попіл на третину вод. Розносять скон вітри, вітри, вітри. …Якнайскоріш написане зітри: є люди, світ є.                          І заплаканий Господь.