Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Москалець Костянтин - Страница 3

3

* * *

Коли о п’ятій ранку сніг паде, досліджуючи зими кам’яні, сягаючи святинь і змінюючи їх на ряд понять, цілком алгебраїчних; коли без батька п’ю своє вино, дописуючи вірш, нікому не потрібний, домислюючи ніч, як долю своєрідну, — тоді приходить Бог. І вибива вікно.

* * *

Порятунку мені не треба дай тільки дай тільки дай помаранч зимовий у візерунках як скло дай мені цю венецію помаранч ущерть повний алкоголями світла і усамітнення і тендітності рук що простягають помаранч замість порятунку

Вальс

Мої надії стали прахом, тривоги Ваші стали сном. А стиглі яблука над дахом перемінилися вином. А білі клавіші в розлуку пішли — я зовсім не тримав, бо їх торкались Ваші руки, а я ті руки цілував. Усі тривоги стали прахом, усі надії стали сном. На брудершафт жоржини пахнуть із вечором. Перед вікном.

* * *

Галинці

Кличу тебе з далини, де трамваї так-таки просто бруківкою котять. Тіло, згоріле в званні ненастанному, кличе тебе з далини. Кличе тебе з далини, де узвози, камінь, замерзлий у кризі мережаній, друзі, застиглі на фото за кавою, і передзвін, як урожай Лаври. Із далини, де немає дітей, де пишуться книги, сумирні, як нетлі, де є повітря, прозоре і мертве, і у ньому літає нехрещене листя каштанів. Товпляться столики у переходах підземних, топляться ружі у зморшках своїх квітникарок, томляться губи у пошуках вуст, точиться чорне вино у келішки без дна. — Помер? — Помер. Виноград нависає із хмари, в’ються стебла зелені і кам’яні. — Помер? — Помер. Шутри сонячні розсипають робітники по узбіччях. Ця безбожна рефлексія згодом натягнеться, як чай чи тятива, стане міцнішою. На паперах лиш відсвіт зловісний вісті, гостя з галузкою, кого треба…

Гнізда радості

За шклом старенькі привиди і сніг нічна година борзо втіче з ними ще можна грати в шахи con sordino із відображенням у темному вікні і вірний пес пантрує карим оком як дзиґар вибирає цілу ніч між гніздами що високо у горах і тими що є глибоко в мені

* * *

Розмовляти вночі по-слов’янському тихо зітхати про джерела грибів про ікони з хрещатим барвінком і чекати на жінку нестриману сіру і сарну каву скороминущу у трунок гіркий підливати а гітара за ксьондза а свічка за велену радість хвиля хoроше б’є видноколо як свіжа рілля жінка чиста як сіль і не прийде вона і не нaдійсь і не треба мовчати вночі і не треба вночі розмовлять

* * *

Надійці Дроган

люби мене коли уже не любиш            коли вже вдосталь сиґарет маєш            коли щодня розцвітає твій кактус            із наколотими на голки монетами що й досі перебувають в обігу у країні Дроган            країні волосся каштанового            сірих очей і ночей            де маленька Ізольда приміряє чи личить            маленьке імено надії де Трістан потрісканими як камінь вустами            ще раз повторює: люби мене            і виходить з крихітної кімнати            коли уже не любиш одну із сиґарет тобі лишивши одну собі забравши            тобі все до лиця Надійко

Вісім тьмяних сонетів

I. Реставрація зими З руїн зими дими дбайливо виростають, погойдуючись, зустрічаються одне з одним, погоджуються: «Так-так, мандрагора, так-так, білий сік, і трохи дитячої крові із горла, і трохи гліциній легеньких на цеглу стару, на тяжкі фоліанти без заголовків — коли поодинці та цегла, а вкупі вона розсипається — так, на жарини, а от кров, і гора, й довгі мандри — єднають її». Зупиняє машину водій серед темного лісу, руки прозорі йому не здригнуться, доторкнуті димом нічного віддиху сивіл. Іншу машину інший водій серед темного міста спиняє, на узбіччі дитини з пухнастою кров’ю, — а вранці вже нова зима і гліцинії нові. II. Nevermore Тлін усе виправдовує — вежі, вигнанців, мапи і мзду, в одному сувої загорнені, лиш обітницю, дану колись королівні малим горбанем з поржавілим дзвіночком, — лиш злиденну її не торкається тлін, і в колчан повертаються хвилі його, сакраменту позбавлені першого, другого, злотого, срібного, потай вдоволені цим. …Швидше вежі обернуться на вигнанців, радше мзда порідниться із картами, яже вість принесуть королю вістуни: «О, Жаданий, труну струхлявілу принесло нині море до берега Твого — лиш кістки та волосся злочинців знайшли там».