Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 27

— Співчуваю вам, Альбере, та, здається, ваша місія затягнеться.

— Я теж співчуваю вам, люба. Ви надто близько до серця берете невдачі вашого шефа.

— І ваші…

— До чого тут я?

— Не знаю. Але Томас явно призначав цю зустріч для того, щоб подивитися на вас. А коли він вас побачив, ви, здається, не сподобались йому.

Ми виходимо з ліфта й бажаємо одне одному доброї ночі.

В своєму номері я кладу гаманець на нічний столик, потім вішаю піджак на спинку стільця й лягаю на кушетку. Що ж, треба все обміркувати.

Партнерів у торгівлі вибирають не з того, симпатична в них фізіономія чи ні. Якщо я не сподобався Томасові, причина може бути одна: він упізнав мене. Однак як він може впізнати людину, ніколи не бачивши її? Так само, як і я впізнав його, — з фотознімків. Це цілком можливо. Мені відомо, що я зафіксований у картотеці ЦРУ як противник по розвідці. Але ж Томас цікавився людьми з контррозвідки. Такі, як я, що подвизаються за кордоном, його не обходять. Та й уплутався я в цю операцію проти американця зовсім випадково.

Як би там не було, зустріч в «Інтерконтиненталі» завершилася невдачею. Якщо причина невдачі не в мені, то треба шукати її в інших. В Ерліхові. Чи в якомусь небажаному сторонньому свідкові, якого я навіть не знаю.

Навіщо сушити голову, кажу я собі. Поквитатися з таким типом, як Томас, — це було б непогано, але за сьогоднішнього твого становища то неможлива розкіш. Ніхто тебе не уповноважував чинити правосуддя. Роби свою справу.

У двері тричі постукали — не дуже гучно, але рішуче. Так стукає Мод.

— Я тут, не бійтеся, — кажу, відчиняючи їй.

— Я не прийшла вас перевіряти, — парирує вона і входить. — Мені щойно подзвонили. Нас чекає ще одна зустріч, Альбере.

— Але ж уже північ…

— Яке це має значення? Ви ж іще не помираєте від недосипання.

За п'ять хвилин ми виходимо з готелю. За звичкою я прямую до «мерседеса», що стоїть біля протилежного тротуару, але Мод зупиняє мене:

— Обійдемося без автомобіля. Це зовсім близько… Якщо зовсім близько, значить, Сеймур змінив свою базу. Повертаємо праворуч, потім — ліворуч, потім — знову праворуч, знову ліворуч, нарешті зупиняємося перед темним двоповерховим будинком з замурованими вікнами. Будівля могла б видатися незаселеною, коли б над входом не сяяло криваво-червоне неонове світло: «Бакара. Диско — танці».

— Я не знав, що Сеймур захоплюється танцями.

Дама лишає моє зауваження поза увагою й натискає на масивні двері. І враз нас заливає така бурхлива хвиля гуркоту й виття, що мені стає зрозуміло, чому ця будівля так щільно запакована. Коли б її не запакували, жителі кварталу давно б уже її підпалили.

Гуркіт, що ринув на нас ще з порога, був лише ніжним вступом. Треба проминути вестибюль і дістатися до салону, щоб сповна оцінити необмежені можливості підсилювальної радіотехніки. Вищання мідних інструментів шипами впинається у вуха, а ударні наче кулаками б'ють по тім'ю. Якщо протягом перших кількох хвилин перебування в подібному закладі тебе не поб'є грець, є шанс невдовзі настільки отупіти, що навколишня обстановка тебе вже не шокуватиме.

Хоч я в подібних місцях і не вперше, в мене таке враження, наче я потрапив у самісіньке пекло. Це враження створюють не тільки нестерпно різкі звуки оркестру, підсилені спеціальним устаткуванням, а й яскраві райдужні спалахи, які то згасають, то зблискують у темряві, наче пекельні вогні, тимчасом як кілька десятків танцюристів корчаться, мов грішники, на великому майданчику.

— Чудове місце для зустрічі, — горлаю на вухо Мод, коли ми пробираємося вздовж парапету. — Ми розмовлятимемо з допомогою мегафонів, чи не так?

— Бережіть свої голосові зв'язки, — відповідає в такий же спосіб дама. — Вам вони надалі згодяться.

Добираємося до якогось темного закутка. Мод веде мене вузькими стрімкими сходами, що спіраллю піднімаються до стелі. Іду навпомацки, час від часу хапаючись за задню частину тіла моєї дами, що змушує її вигукувати:

— Що ви робите, Альбере! Бильця ж не в мене на спині!

Нарешті ми дістаємося вузької галереї, що оперізує дансинг, минаємо кількох п'яничок і входимо до якоїсь маленької кімнатки з одним-єдиним столом. Стіл — і за ним двоє клієнтів. Томас і Сандра.

Приміщення тьмяно освітлюють лампи з червоними абажурами і відблиски з пекла, що проникають і сюди. У цих червоних сутінках незвично виблискують дві сигарети, наче два блідо-жовтих вогники.

— Мені приємно побачити вас у трохи спокійнішому місці, — вітає мене американець.

Оце — «спокійніше місце»? Власне, так, якщо порівняти його з тим залом на нижньому поверсі. Тут усе-таки тебе не засліплюють електричні виверження й можна майже нормально розмовляти, хоча стіни й здригаються від гуркоту.

— Викликати офіціанта тут не дуже просто, тому ми подбали й про вас, — пояснює Томас, коли ми сідаємо. — Наливайте собі.

Посеред столу вишикувалася ціла батарея пляшок: газована вода, кока-кола, відерце з льодом і дві пляшки віскі, одна майже наполовину порожня. Наливаю Мод кока-коли, собі — трохи скотчу з льодом, після чого закурюю.

— Може, слід було б вибачитися за недавній інцидент, — веде далі американець. — Не знаю, як інакше ще можна назвати цю вечерю, окрім як «інцидент», та якщо хтось і повинен вибачатися, то це не я, а наш спільний друг.

Він відпиває ковток скотчу. Судячи з того «ковтка», а також з напівпорожньої пляшки, він набирає темп. Звичайна хвороба деяких шпигунів у відставці. Після того, як ти ціле життя змушений був дотримуватися міри, настає мить, коли всі заборони перестають існувати.

— Я сказав Ерліхові, що готовий з вами зустрітися, запропонував місце й час зустрічі, — пояснює Томас. — Але не запрошував у свідки ні його, ні його подруги. Сподіваюсь, ви також.

— Звичайно, — киваю у відповідь.

— Так я й думав, а Ерліх твердить, ніби прийшов за вашим бажанням і ніби ви взагалі наполягали, щоб зв'язок між вами і мною підтримувався через нього. Вам що, справді потрібен посередник?

— Посередник виник з необхідності, — відповідаю я. — Найкращі угоди, як ви знаєте, укладаються сам на сам.

— Мені приємно чути, що ми з вами однакової думки з цього приводу, — задоволено бурмоче американець.

Він піднімає чарку, спорожняє її, наливає знову й кидає туди дві грудочки льоду.

— Не забувай і про мене, Генрі, — озивається Сандра.

— Вибачай, люба.

Американець наливає своїй дамі й знову звертається до мене:

— Отже, з першого питання ми дійшли згоди: Ерліх залишається поза грою.

— Якщо це можливо, — відповідаю я, бо відчуваю під столом тиск дебелого стегна Мод. — Все-таки мені потрібна людина для транспортування.

— То ваша справа, містер Каре. Якщо Ерліх потрібен вам для. транспортування, використовуйте його. То ваша справа.

— В такому разі все гаразд, — кидаю я, знову відчувши стегно своєї дами.

— Тепер друге питання. Мушу визнати, що спочатку поставився до вашої пропозиції з певною недовірою. І, щоб бути щирим до кінця, додам, що недовіра й досі не зовсім зникла.

Я, знаєте, звик оперувати певною кількістю й точно визначеним асортиментом виробів.

— Розумію вас, — киваю я у відповідь на черговий дотик стегна. — Та ваша недовіра навряд чи була сильніша від моєї недовіри до гера Ерліха. Я не можу висловлювати конкретних пропозицій, поки не пересвідчусь, що маю справу з серйозними партнерами. Наскільки пам'ятаю, ми з вашим знайомим вели мову навіть про скляні вироби.

— «Скляні вироби», ха-ха! — сміється Томас. — Так, він справді казав мені, що ви скористалися цією дивною термінологією.

Американець ковтає чергову дозу скотчу, закурює сигарету й каже:

— Я готовий сприйняти ваші «скляні вироби» як пробну увертюру, але гадаю, що вже настав час поговорити й про зброю.

— Не бачу причин, які б заважали нам, — відповідаю під диктовку стегна.

— Тоді хочу почути вашу пропозицію, — сповіщає Томас.

І, щоб марно не чекати, робить іще один ковток.