Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 28

Стегно Мод щільно протиснуте до мого, але ніяких підштовхувань я не відчуваю. Дама розуміє, що відповідь треба як слід обміркувати, адже ми з Уїльямом не уточнювали цифри.

— Я вже пояснив геру Ерліху, що віддаю перевагу великим партіям товару. Та зараз ідеться про першу угоду, після якої будуть ще й інші…

— Можуть бути, а можуть і не бути, — хитає головою Томас. — На ринку зброї ситуація швидко змінюється. Тому дозвольте дати вам пораду: не укладайте пробних угод, беріть стільки, скільки можете взяти.

— Згоден. Однак я ще не знаю, що ви мені можете запропонувати.

— Хіба Ерліх вам не казав?

— В загальних рисах. Згадав щось про пістолети й ручні гранати.

— І автомати. І карабіни з довгими чи вкороченими стволами. І легкі кулемети. І навіть міномети, якщо вони вам потрібні. Взагалі асортимент широкий. Вам залишається тільки вибрати.

— Вибрати неважко. Мене цікавить усе, крім кулеметів і мінометів. Так, усе разом з потрібною кількістю боєприпасів. Та коли виникла розмова про кількість, погодьтеся: для того, щоб остаточно визначити її, треба знати ціну.

— Певно, ви знаєте сучасні ціни на згадані артикули.

— Приблизно.

— Ну, гаразд: дам вам тридцять процентів знижки, якщо, звісно, кількість товару заслуговуватиме на це.

— Але ж ваш товар застарів…

Стегно і досі не подає мені ніяких сигналів, мабуть, усе йде як належить. Але воно так само щільно притулене до мене, немов демонструє свою моральну підтримку.

Томас підняв чарку, але не п'є, а дивиться на мене, кліпаючи так, наче в око йому влетіла порошинка.

— А який товар не застарів? Будь-яка зброя стає товаром тільки тоді, коли застаріє. Нової зброї не одержує навіть армія. Нову зброю, шановний, ще випробовують на полігонах.

— Згоден. Але погодьтеся і ви, що існують різні ступені застаріння.

— Я дам вам найновіше із застарілого, — запевняє Томас. — Те, що лише два роки тому було на озброєнні нашої армії. Так, воно буде набагато модерніше від усього того, чим зараз воюють в африканських джунглях і на Близькому Сході.

Відчуваю, як Мод штовхає мене ногою: погоджуйся! Але ж на цих справах я розуміюся трохи краще за Мод, і якщо вже сів грати, то треба грати як слід.

— Ваша пропозиція справді спокуслива, — визнаю я. — Після таких запевнень ви, мабуть, не заперечуватимете проти знижки на п'ятдесят процентів.

— Е ні, шановний! — сміється американець. — Ви не можете розраховувати на таку знижку з тієї простої причини, що я нам її не пропоную.

— Бо ще не зважили як слід моєї пропозиції. І тому, що я не назвав вам кількості.

— Справді, мені цікаво почути про кількість. Але не думайте, що це може багато що змінити.

Чекаючи конкретних цифр, Томас вихиляє віскі й наливає і нову.

— Не забувай і про мене, Генрі, — озивається Сандра.

— Вибачай, люба, але що вдієш: коли починається чоловіча розмова, про дам забувають.

Дами, очевидно, добре розуміють, що відбувається саме чоловіча розмова, бо не тільки не роблять спроб включитися в неї, о й не перемовляються між собою. Навіщо псувати магнітофонний запис зайвими шумами! Цих шумів вистачає й без цього. Невпинний ритмічний гуркіт диско-мелодій мовби тисне по нас, — там, унизу, теж користуються магнітофонними запитами. Щоправда, там є і оркестр, та він, мабуть, існує лише для того, щоб більше брати за напої.

— Гадаю, що слід обчислювати партії товару. По скільки ви пакуєте? — цікавлюсь я.

— Дев'ятиміліметрові пістолети по тридцять штук у ящику, автомати — по шістнадцять, карабіни — так само.

— В такому разі візьмемо за основу по двісті ящиків кожного виробу. Що ж до набоїв…

— Облиште набої, — зупиняє мене американець. — Набоїв кожен хоче якнайбільше. Тому щодо них у нас норма: п'ять ящиків на кожний ствол.

— Не дуже щедро. Але це дрібниці, якщо ми домовимося про головне.

Американець задумливо дивиться на мене й кліпає, наче йому знову муляє порошинка в оці. Потім відпиває з чарки й знову кліпає.

— Та кількість, яку ви попередньо замовляєте, не викликає в мене особливого ентузіазму.

— Я міг би збільшити, — кажу я, відчувши підбадьорливий поштовх під столом. — Єдине, що мене стримує, це проблема транспортування.

— Транспорт — то ваша справа. В даному разі я маю на увазі не тільки кількість, а й пропорцію. Ви замовляєте шість тисяч пістолетів і при цьому наполягаєте на великій знижці. Та я можу реалізувати скільки завгодно пістолетів без найменшого зусилля й без будь-якої знижки. Пістолети!.. Пістолети — це золотий бізнес!

Він замовкає, наче прислухається до диско-гуркоту, потім починає легенько постукувати пальцями по столу, немов випробовує клавіатуру на піаніно, й нарешті говорить:

— Найнадійніша зброя — карабіни. Карабіни — це класика, містер Каре. Вам треба взяти більше карабінів. Подвоїмо кількість карабінів, наполовину зменшимо кількість пістолетів, скромніше замовимо автомати — от і укомплектована чудова партія товару, і ви можете розраховувати на тридцятипроцентну знижку.

Дебеле хтиве стегно знову тисне мене під столом: погоджуйся! Цього разу я теж штовхаю його у відповідь: не заважай!

— У мене таке враження, наче компроміс уже намічається, — зауважую я. — Мій початковий варіант і сорок процентів знижки. Або, коли хочете, ваш варіант і п'ятдесят процентів знижки.

Нога Мод завмирає в напруженому очікуванні, а Томас знову заходиться сміхом:

— Хіба це компроміс? Те, що ви пропонуєте, для мене — справжня капітуляція. Погодьтеся, містер Каре, що людина капітулює лише тоді, коли немає іншого виходу. А у мене є досить каналів, щоб збувати свій товар.

— Так, але у вас, мабуть, і товару більш ніж досить. Нащо йому лежати й іржавіти.

— Не хвилюйтесь, товар не іржавіє. Він добре змащений.

— Але застаріває.

— Він довго не залежується, щоб застарівати.

Западає неприємна мовчанка, передвісник розриву. Мод настирливо штовхає мене, та я не реагую.

— Шкода, що ми не дійшли згоди, — нарешті кажу я. — Будемо сподіватися, що колись іншим разом…

— Я ж вам сказав: не покладайтеся на інший раз, — бурчить американець. — Зброю, на відміну від скляних виробів, не пропонують щодня на кожному кроці.

Він кліпає очима, потім підносить до губ склянку. Я беру з нього приклад, байдужий до сигналів Мод. Можливо, час відступати, думаю я, та саме в цю мить бачу, що Томас тягнеться до невідкоркованої пляшки, бо перша вже порожня. Ні, давати відбій ще рано. Попереду в нас ціла пляшка, тож нема чого поспішати.

— Бачте, містере Каре, — каже американець, звичним жестом викручуючи металевий ковпачок. — Оскільки це справді наша перша угода й невідомо, чи буде колись друга, я хотів би вам якось догодити. Але ви повинні зрозуміти мене: я не шеф фірми й мої права обмежені певними рамками. Тому не вимагайте від мене неможливого.

Він щедро наливає собі, не забуваючи цього разу плеснути трошки скотчу й Сандрі. Потім підсовує пляшку до мене. Беру її, та перш як налити, кажу:

— Щоб не вимагати неможливого, треба знати ваші можливості.

— Можу збільшити знижку на п'ять процентів, якщо брати другий варіант.

— А як з першим?

— Максимум — тридцять процентів, як я вам уже сказав. За такого варіанта я ніколи не робив подібної знижки. Можете мені повірити.

Мод уже якийсь час сидить спокійно, ніяких сигналів.

— Гаразд, — кажу я, — тоді дозвольте мені подумати день чи два.

— Ну що ж. Якщо йдеться про день-два.

— Йдеться не про те, укладемо ми угоду чи ні, а про те, на якому варіанті спинитися.

— Так, так, подумайте, — киває Томас. — Що ж до угоди, я не маю сумніву, що ви її укладете. Таких вигідних умов вам піхто не запропонує.

Напруження спало. Мод вже не притискає стегно, а Сандра щось мугикає у такт диско-мелодії, яка долинає знизу. В червоній півтемряві напівоголений бюст секс-бомби виглядає привабливо-рожевим, а чуттєві червоні губи здаються майже чорними. Чорні губи, чорне волосся й загадкові котячі очі — це вже не секс-бомба, а жінка-вампір у стилі ретро.