Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 52

Сеймур глибоко затягується сигаретою й наміряється кинути її на підлогу, та, глянувши на розкішний килим, затоптує в попільничці. Потім дивиться на мене й каже:

— Ви повинні допомогти Томасові, дорогий мій.

— Хочете сказати, що в цьому й полягає моє завдання?

Американець киває.

— Ви не могли вибрати для мене гидкішого завдання? — кидаю я.

— Ми допоможемо йому поквитатися з Райєном… і з самим собою, — пояснює Сеймур.

— У який спосіб?

— У найпростіший: дасте йому фактуру, справжню й остаточну.

— Чому я повинен її давати? Відішліть поштою, це його потішить.

— І налякає: значить, у гру включається хтось третій. І потім, мені потрібна Дейзі. Віднесете документ Дейзі.

— Хай однесе Мод.

— Це виключено. Мод зараз «в Італії». Не кажучи вже про те, що між Дейзі й Мод стосунки далеко не кращі. Ні, Майкле. Вам треба самому піти до неї. Це буде ваша остання місія.

— Хто зна… Особливо якщо там мене чекатиме Томас.

— Усе буде організовано так, щоб уникнути будь-якого ризику.

— Всього передбачити неможливо.

— У чисто теоретичному аспекті — так. А практично все буде підготовлено, щоб зустріч пройшла без перешкод. Я теж не зацікавлений, щоб ви потрапили в пазурі цих типів.

Він підводиться, підходить до вікна й повертається на своє місце.

— Зустріч має відбутися на квартирі у Дейзі. Мод повідомить вам адресу й час. Удасте, ніби засмучені смертю Ерліха й збентежені провалом операції. Підкинете, що підозрюєте в цьому Райєна, який загарбав гроші й вирішив вас обдурити. Розмахуйте фактурою, як знаряддям помсти. Порадьте Дейзі передати її Томасові, пояснивши йому, що фактуру їй залишив на збереження Ерліх.

— Якщо фактуру залишив Ерліх, Дейзі вже давно мала б передати її.

— Так, але стосунки між Томасом і Дейзі в даний момент перервані, про це подбала Сандра. Дейзі буде щаслива, що їй випадає можливість допомогти Томасу й повернути його собі як можливого нареченого. Тому ваше завдання буде значно полегшене.

— Оце і все?

— Є ще одна маленька технічна дрібниця, про неї вам розповість Мод. Треба у квартирі Дейзі десь приладнати мікрофончик.

Він кидає на мене швидкий погляд, прикурюючи чергову сигарету, й підсумовує:

— Ваша місія дуже проста, Альбере. Не бачу причин корчити таку здивовану фізіономію.

— Я здивований не місією, а вашою поведінкою. Не розумію, чому ви приділяєте стільки уваги боротьбі тих двох нікчем.

— Самі по собі Райєн і Томас — ніщо, — визнає Сеймур. — Та коли за спиною одного мафія Інтерармко, а за другим — люди з військової розвідки, ці нікчеми набувають певної ваги.

Він випускає до стелі цівку диму й каже, ніби міркуючи вголос:

— Мені завжди це здавалось абсурдним, але що вдієш: нікчема, включений в систему, стає вже силою! Просто незрозуміло, звідки береться та сила в системі, яка складається з самих нікчем!

— Нагромадження кількості…

— Схоластика, дорогий мій. Ви перетворюєте діалектику на схоластику. Хай об'єднаються десять дурнів, сто дурнів, тисяча дурнів — однаково вони не варті однієї розумної людини. Навпаки: чим більше дурнів, тим більше дурниць вони можуть наробити.

— Але ж ви самі казали…

— Коли нікчеми об'єднуються в систему, збільшується не інтелект, а небезпека. В цьому — пояснення всього. Один дурень менш небезпечний, ніж армія дурнів.

— Ви мене заспокоюєте.

— Бо не бачу причин для тривоги.

— Невже не бачите? Ви твердите, що за Райєном стоїть Інтерармко, а за Томасом — військова розвідка. Що ж виграю я, коли ці двоє дурнів вийдуть із строю? Хіба це розчистить мені шлях?

— Послухайте, дорогий мій: люди, які розшукують вас, не виконують службового завдання — вони роблять послугу особисто Райєну й Томасові. Коли ж ці двоє відійдуть туди, де їм давно місце, ви нікому більше не будете потрібні. Він озирається й каже іншим тоном:

— Цікаво, куди зникла Мод? Мабуть, вирішила, що її роль вичерпалася тим, що вона принесла нам мигдаль.

Іноді, голячись перед дзеркалом, я дивуюся: невже ота людина навпроти — це я? Що спільного може бути в мене з отим досить похмурим сивим типом, приплющені очі якого дивляться на мене недовірливо, наче не знають, хто я такий! Єдина втіха, що гоління — процедура нетривала, не треба довго милуватися своєю фізіономією. Отже, стою під душем і кручу крани, віддаючи перевагу холодній воді, бо слід бути бадьорим — адже попереду в мене зустріч із Дейзі.

Під час сніданку Мод із своїм набридливим педантизмом знову повторює мені те, що я вже чув, — де вхід, який поверх, де дзвінок, — не забуваючи додати й деякі поради, як мені поводитися з Дейзі, зважаючи на її вдачу.

— Поводьтеся зовсім невимушено, вона любить таких. Можна плести якісь дурниці, я певна, що це їй сподобається.

— Не можу я плести дурниці.

— Можете, Альбере. Ви так поводилися зі мною. І не забувайте про мікрофончик. Найкраще заховати його між сидінням і спинкою крісла.

— Знайшли місце!

— Якщо виникне підозра, жодне місце не врятує. Але підозри не виникне. Про всяк випадок зауважте їй між іншим, що ви сьогодні ж виїжджаєте. Хай Дейзі думає, що ви зникли безслідно.

— Не виключено, що так і станеться.

— Ні про що не хвилюйтесь. Я буду поруч.

— Де саме?

— Не переобтяжуйте мозок зайвими дрібницями. Вам досить знати, що ви не самі.

Рівно о десятій годині ранку я підіймаюся сходами на другий поверх і натискую на кнопку дзвінка. Двері відчиняються одразу ж. Нічого дивного: дівчина зібралась кудись іти.

— Ах, яка неприємна несподіванка! — вигукує вона, впізнавши мене.

— Дуже шкодую.

— Я хотіла сказати, що мені конче треба до перукарки.

— Дуже шкодую.

— Ну, завели! Або заходьте, або йдіть собі. Як на мене, то краще б ви пішли. Приходьте після обіду.

— Дуже шкодую, — знову повторюю я. — В обід я від'їжджаю.

— На скільки днів?

— Боюсь, що назавжди.

— Боїтеся… шкодуєте… Побачивши вас уперше, я одразу ж зрозуміла, що ви з отих, нерішучих і церемонних. Ну що ж, заходьте…

«Гаразд, — кажу собі, ступаючи слідом за нею. — Якщо це тебе дратує, я буду саме таким — нерішучим і церемонним. Всупереч вказівкам Мод».

Хол, до якого заводить мене Дейзі, не має нічого спільного з розкішною обстановкою у Сандри. На стінах — афіші «Сантани», «Спейса» та інших ансамблів, що були в моді протягом одного сезону, під стінкою — низький східний диван, на підлозі стереопрогравач, стоси грамофонних платівок, півпляшки віскі й різноманітні атрибути верхнього й нижнього жіночого одягу, за винятком бюстгальтерів. Дейзі не носить бюстгальтерів: тепер так модно, й до того ж вона не має чого в них ховати.

— Сідайте де бачите, поки я тут трохи наведу лад, — наказує господиня.

Озираюсь довкола, та не бачу, куди його сісти, крім дивана, що піднімається над підлогою пальців на два. Опускаюсь на нього, поки господиня ховає трусики й панчохи, крутячи в мене під носом маленьким задом, обтягнутим чорними шовковими брюками.

— Що вас привело? — запитує вона, розтикавши ганчірки по кутках, й виструнчується переді мною.

— Мене привело… Не знаю, чи не прозвучить це для вас… Мене привело нездоланне бажання…

— Сексуальної близькості?..

— Точніше сказати — прагнення помститися…

— Це стає цікавим, — констатує Дейзі, сідаючи на диван поруч мене.

— Ця безглузда історія спричинилася до загибелі Ерліха, — починаю я.

Проте дівчина відразу ж обриває мене:

— Не будемо турбувати мерців.

— Але я втратив досить кругленьку суму. Мені незручно навіть називати її,

— То й не називайте.

— А в усьому винний той… даруйте на слові, шахрай… отой підлий тип — Райєн.

— Коли хтось зазнає збитків, треба, щоб хтось на цьому мав і прибуток, — філософськи підсумовує Дейзі.

— Це не прибуток, а грабіж, — заперечую я.

— Ви починаєте мені набридати. Дебютували цікаво, а тепер морочите голову своїми фінансовими проблемами.