Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 53

— Неминучий вступ, — поспішаю вибачитись я. — А тепер перейдемо до суті…

— Переходьте.

— Одне слово, я вирішив помститися Райєнові.

— Похвальний намір, — погоджується інженю. — Злочин має бути покараний. Так сказав іще Достоєвський. Але ж, пане, я не Достоєвський, і ці проблеми мене не цікавлять. До того ж мені призначила побачення перукарка.

Вона наміряється підвестися, та не встигає, бо я галантно беру її за талію і знову садовлю на диван.

— Ви мене обнімаєте? — збентежено зводить брови дівчина. — Що б це означало?

— До цього я ще не дійшов. Намагаюсь опанувати себе…

— Встигнете.

— … Бо хочу пояснити вам, що хоч ви й не Достоєвський, але це питання таки стосується вас.

— Он як?

— Точніше, воно стосується вашого друга — Томаса.

— Томас мені не друг. Він сердиться на мене, я на нього. Ми посварилися.

— Оце вам і привід помиритися.

— Звідки ви знаєте, що я хочу з ним миритися?

— Гаразд, тоді залиште його Сандрі.

— Ти ба! Ви, здається, обізнані з тим, що вас не стосується.

— Стосується! І саме тому я намагаюсь пояснити вам, що у нас спільні інтереси. Райєн хоче ліквідувати Томаса. А в мене є документ, за допомогою якого Томас може знищити Райєна. Зрозуміло чи ні?

— Ні.

Вона прикидається дурнішою, ніж є насправді, але вже виявляє зацікавленість. Коротко розповідаю їй про фактуру, наголошуючи на практичному значенні цього папірця.

— За допомогою цього документа Томас усуне Райєна, а ви усунете Сандру.

— Не виключено, — погоджується Дейзі. — Тільки чому ви самі не передасте фактуру Томасові?

Дурна, та не зовсім!

— З дуже простої причини: тепер мої стосунки з Томасом такі ж, як і ваші. Він мене не прийме й не вислухає або ж поставиться з недовірою…

— А що я довірлива…

— Розумієте, — кажу я, — ви поясните, що фактуру вам залишив на зберігання Ерліх — на той випадок, коли з ним щось трапиться; ви довго вагалися, що з нею робити. І нарешті вирішили віднести Томасу, хоч він цього й не заслуговує.

— Власне, чому б і не занести? — Дейзі куйовдить своє русяве волосся: — Зрештою, якщо вона йому непотрібна, хай спалить.

— Спалить? Та він цілуватиме вам ноги, як тільки побачить її!

— Нехай спершу я дозволю йому, — кидає дівчина, але можливість того, що Томас цілуватиме їй ноги, її явно приваблює.

Вона здається мені такою легковажною, що я вирішую про всяк випадок знову проінструктувати її в деталях, попередивши, щоб вона нікому не показувала фактуру й не розповідала про мій візит.

— Годі! Ви набридли мені! — зітхає дівчина. — Що ви питимете?

«Нічого», — хочеться мені відповісти, та вчасно згадую, що ще не сховав у крісло мікрофончик, бо в холі нема й натяку на крісло.

— Так, — киваю їй, — трохи вип'ю, бо як ви підсіли до мене, я наче сам не свій зробився…

— Невже я така сексуальна? — запитує Дейзі, підвівшись, щоб принести пляшку.

— Страшенно! Наче ви не знаєте.

— Знаю, та не певна. Дехто вважає таких, як Сандра, більш сексуальними.

— Дурниці! Не кажіть мені про жінок з великими персами…

— Вам не бракує смаку, хоч ви й старомодний, — визнає дівчина. І, озирнувшись, тихо додає: — Десь тут були чарки… А втім, ні, я віднесла їх на кухню.

Вона йде на кухню, я теж підводжуся з дивана. Тепер або ніколи! Схованку знайдено: ніша з радіатором парового опалення, закритим дерев'яними ґратками. Просовую руку й опускаю мініатюрний прилад за радіатор. Навряд чи хтось знайде його тут, принаймні до осені.

— А звідси відкривається чудовий краєвид, — зауважую я, коли повертається Дейзі й бачить мене біля вікна.

— Ніколи не звертала уваги, — байдуже відповідає вона. — Мені більше до вподоби, коли на вікнах занавіски.

Дейзі ставить чарки з льодом на підлозі біля дивана й бере пляшку.

— Скільки?

— Як і собі.

Вона щедро наливає й піднімає чарку. Я наслідую її приклад, трохи відпиваю.

— Невже вам не подобається — садок і квіти?

— Чому ж. Але досить того, що це мої квіти. Досить знати, що вони біля мого будинку. Як набридає жити у непевності! Сьогодні тут, завтра — там, сьогодні з одним, завтра — з другим.

— Різноманітність.

— Різноманітність приємна тільки тоді, коли ти цього хочеш, а не з примусу. Сідайте, чого стовбичите!

Сідаю. І моя надія на те, що все обмежиться лише чаркою віскі, летить шкереберть. Дейзі, певно, вважає, що я дуже манірний, чекаю запрошення, а це забере багато часу, тому бере ініціативу в свої руки. Аж не віриться, що ця інженю здатна на таке!

Дівчина зиркає на свій годинник і зіскакує з дивана.

— З вами було дуже гарно, я б сказала навіть — чудово, зважаючи на ваш вік, однак тепер вам треба йти.

— Авжеж, перукарка, — згадую я і теж підводжусь.

— Перукарку доведеться відкласти, в мене ще одна зустріч.

— За дві хвилини мене тут не буде.

— Тоді до побачення, або до зустрічі при нагоді, або ж… Одне слово, прощавайте! Мені треба під душ.

Вона виходить, я нашвидку опоряджаюсь і залишаю квартиру, уявивши собі, як десь поблизу бідолашна Мод ось уже дві години чекає мене.

Виходячи з будинку, я стикаюся з молодим суб'єктом, обличчя якого мені начебто знайоме. Хочу обминути його, але суб'єкт хапає мене за лікоть.

— Гер Каре? — запитує він, заступаючи мені шлях.

Можливо, це така собі невинна фамільярність, тому вона викликає з мого боку також зовсім невинний жест — я досить енергійно відштовхую його й зупиняюсь:

— Чим можу бути корисний?

— Ви мене не впізнаєте?

— Ах так, — пригадую я й чемно посміхаюсь. — Ви були помічником у Томаса… містер…

— Містер Мур, — підказує він.

— Так, так, містер Мур. Дуже було приємно, — кажу я і йду далі.

Та, виявляється, Мурова фамільярність не така вже й невинна, бо він знову опиняється переді мною — певно, забув, куди йшов.

— Як добре, що я вас зустрів. Мій шеф, містер Томас, дуже хоче бачити вас.

— Мені теж буде приємно, — люб'язно киваю я. — Хай подзвонить. Я зупинився в «Хілтоні».

Встигаю зробити ще три кроки до зеленого «мерседеса», що стоїть поблизу, перш ніж Мур удруге заступає мені шлях.

— Не сприйміть це як нахабство, але я пропоную зараз-таки підскочити до нього. Це зовсім близько.

— Дуже шкодую, але зараз у мене немає настрою, — і я знову, цього разу енергійніше, відстороняю настирливого чоловіка.

До «мерседеса» ще п'ять кроків. Але Мур утретє стає переді мною:

— То, кажете, зупинилися в «Хілтоні»?

— Атож.

— Однак ви там не зареєстровані.

— Ваша інформація застаріла, друже. Я прибув сьогодні вранці. А втім, чим завдячую такій увазі до своєї персони: ви мене розшукуєте по готелях?

— Служба, — зітхає Мур. — Я з військової поліції.

— Треба було з цього й починати, — зауважую я, вже вкотре відстороняючи його, — а не гратися у світські запрошення.

— Не намагайтесь відштовхнути мене, — в голосі його звучить погроза.

— А ви не намагайтесь мене зупинити.

— Кажу ж вам: я з військової поліції.

— Звідки мені знати, хто ви такий!

Замість відповіді Мур виймає службове посвідчення й тицяє мені під ніс

— Це інша річ, — бурмочу я. — Тепер я вам вірю. Отже, займайтеся своєю справою. Я у вашій армії не служу, тому ваша поліція мені до лампочки!

— Є ще й інша поліція! — нагадує Мур.

— Атож. Зверніться до неї.

Цього разу я відстороняю його вже зовсім грубо, він мало не падає. До «мерседеса» залишається ще два кроки, коли Мур знову наздоганяє мене. З-під його сірого літнього піджака непомітно висовується дуло масивного «люгера».

— Стійте, Каре!

У відповідь я стрибаю до автомобіля, відчиняю дверцята, сідаю за кермо, вмикаю двигун і з місця даю повний хід.

«Я буду зовсім поруч», — сказала дама. Однак вулиця порожня, коли не брати до уваги двох літніх жінок з господарськими сумками, які зупинилися на розі побазікати. Безлика вулиця у безликому житловому кварталі з двома рядами припаркованих автомашин. Якби Мод була в якомусь із цих автомобілів чи десь у підворітні найближчого будинку, вона б давно подала мені знак. Не виключено, що вона вже пішла, стомившись мене чекати.