Точка Обману - Браун Дэн - Страница 117

«Я в Білому домі, — здогадалася Рейчел. — І проспала тут цілісінький день».

За наказом президента гелікоптер берегової охорони перевіз зморених Майкла Толланда, Коркі Марлінсона та Рейчел Секстон від пам’ятника Вашингтону до Білого дому, де їх нагодували розкішним сніданком, оглянули лікарі, а потім запропонували вибрати собі для відпочинку яку завгодно з чотирнадцяти спалень Білого дому.

І всі вони не відмовилися від цієї пропозиції.

Рейчел повірити не могла, що проспала так довго. Увімкнувши телевізор, вона з подивом побачила, що президент Герні вже скінчив прес-конференцію. Рейчел та її товариші запропонували свою присутність поруч із ним, коли він оголошуватиме світу невтішні новини про метеорит. Бо це наша спільна помилка. Та Герні наполіг на тому, щоб самому нести цей важкий хрест.

«Хоч як це не сумно, — казав по телевізору якийсь політолог, — але схоже, що НАСА не вдалося виявити ознак позаземного життя. Це вже вдруге за останнє десятиріччя, коли НАСА хибно класифікувала метеорит як такий, що містить ознаки позаземного життя. Однак цього разу серед введених в оману виявилися і декілька незалежних цивільних фахівців».

«Мушу сказати, — підключився до обговорення ще один аналітик, — що за інших обставин блеф такого масштабу означав би кінець кар’єри нинішнього президента, однак, беручи до уваги події, що розгорнулися сьогодні вранці біля монумента Вашингтона, можна сказати, що шанси Зака Герні на збереження своєї посади виглядають гарними як ніколи».

Перший аналітик кивнув: «Що ж, немає життя в космосі, але у кампанії сенатора Секстона життя немає також. А тепер, коли починає спливати інформація про фінансові негаразди, що переслідують його останнім часом...»

Стук у двері відвернув увагу Рейчел.

«Мабуть, це Майкл», — з надією подумала вона і вимкнула телевізор. Після сніданку вона його не бачила. Потрапивши до Білого дому, Рейчел хотіла одного — заснути в його обіймах. Хоча вона бачила, що Майкл почувався так само, усе зіпсував Коркі, який вмостився на ліжку Толланда і захоплено розповідав знову і знову, як він здогадався помочитися собі на ногу і таким чином урятував загальну ситуацію. Нарешті Рейчел і Толланд, повністю виснажені, розійшлися по окремих спальнях і повкладалися спати.

І тепер, підходячи до дверей, Рейчел на мить зупинилася перед дзеркалом, оцінливо поглянула на себе — вигляд вона мала сміховинний. Усе, що вона знайшла надягнути в ліжко, — це стара футболка з емблемою Пенсільванського університету, яку виявила у комоді. Футболка теліпалася нижче колін, як нічна сорочка.

Стук не припинявся.

Рейчел розчинила двері і з розчаруванням побачила жінку-агента спецслужби Сполучених Штатів. Вона була по-спортивному підтягнутою та гарненькою.

— Міс Секстон, джентльмен у Спальні Лінкольна почув, як запрацював ваш телевізор. Він попросив мені передати вам, що коли ви вже прокинулися, то... — Вона на мить замовкла і вигнула дутою брови — ця жінка явно була не новачком і дещо знала про нічні пригоди на верхніх поверхах Білого дому.

Рейчел густо почервоніла і відчула на шкірі легке поколювання.

— Дякую.

Агент провела Рейчел по бездоганно обставленому коридору до непоказних сусідніх дверей.

— Це Спальня Лінкольна, — повідомила жінка. — Опиняючись біля цих дверей, я завжди маю сказати: «Доброї ночі і стережіться привидів».

Рейчел кивнула. Легенди про привидів у Спальні Лінкольна були такими ж старими, як і сам Білий дім. Кажуть, що колись Вінстон Черчилль бачив там привид Лінкольна, як і багато хто інший, включно з Елеонорою Рузвельт, Емі Картер, актором Річардом Дрейфусом та десятками прибиральниць. Кажуть, що собака Рональда Рейгана годинами гавкав, втупившись у ці двері.

Думки про привидів історичних діячів раптом змусили Рейчел пригадати, яким священним місцем була ця кімната. Вона знітилася, стоячи тут босоніж, у довжелезній футболці, почуваючись наче якась студентка, що прокрадається до хлопчачої кімнати.

Жінка-агент підморгнула.

— Наша політика на цьому поверсі має назву «Не питай і не кажи».

Рейчел посміхнулася.

— Дякую. — І вона простягнула руку до дверної ручки з радісним передчуттям того, що її чекало там, за дверима.

— Рейчел! — пролунав у коридорі гугнявий голос, мелодійний, як циркулярка.

Рейчел та агент спецслужби обернулися. До них на милицях чимчикував Коркі Марлінсон, і його поранена нога вже була професійно забинтована.

— Я теж не можу заснути!

Рейчел похнюпилася, відчувши, як її романтичний настрій одразу ж випарувався.

Коркі з цікавістю поглянув на гарненьку жінку-агента. Й обдарував її сліпучою посмішкою.

— Мені подобаються жінки в уніформі.

У відповідь жінка відхилила полу куртки, під якою виявився грізного виду пістолет.

Коркі одразу ж охолонув.

— На мене завжди діяли переконливі аргументи, — зауважив він і повернувся до Рейчел. — А Майк теж не спить? — Коркі не терпілося скласти їм компанію.

Рейчел простогнала.

— Взагалі-то, Коркі...

— Докторе Марлінсон, — втрутилася агент, витягуючи якусь записку з кишені куртки. — Згідно з цим посланням, яке залишив мені пан Толланд, я маю чіткий наказ супроводити вас на кухню, попрохати шеф-кухаря приготувати все, що ваша душа забажає, а потім попросити розповісти мені, не уникаючи найменших подробиць, як вам вдалося уникнути неминучої смерті завдяки тому, — агент скорчила гримасу, — що ви помочилися на себе.

Агент промовила магічні слова — це було однозначно. Коркі відразу ж кинув милиці, обійняв жінку за плечі для підтримки і скомандував:

— Уперед, на кухню, моє кохання!

Ошелешена жінка повела кульгавого Коркі коридором, і Рейчел не мала ані найменшого сумніву, що він почувається зараз на сьомому небі.

— Найголовніше — це сеча, — почула вона його слова. — Бо ці тварюки зі своїми розвиненими чуттєвими частками головного мозку здатні відчувати абсолютно все!

Коли Рейчел увійшла до Спальні Лінкольна, там було темно. Вона з подивом побачила, що ліжко порожнє і неторкнуте, а Майкла Толланда ніде не видно.

Біля ліжка горіла старовинна олійна лампа, і в її слабкому світлі Рейчел ледь розгледіла брюссельський килим... знамените різьблене ліжко з червоної деревини... портрет дружини Лінкольна, Мері Тодд... і навіть стіл, на якому Лінкольн підписав маніфест про звільнення рабів.

Коли Рейчел зачинила за собою двері, то відчула ногами протяг. Де ж він? На розчиненому вікні гойдалися од вітру білі прозорі штори. Вона підійшла до вікна, щоб зачинити його, і раптом почула зі стінної шафи лячний химерний голос:

— Ме-е-е-ер-р-р-рі...

Рейчел сіпнулася з переляку і крутнулася на п’ятах.

— Ме-е-е-ер-р-р-рі... — знову стиха промимрив голос. — Це ти? Мері Тодд Лі-і-і-і-і-і-інкольн?

Рейчел швидко зачинила вікно і повернулася до шафи. Її серце несамовито калатало, хоча вона знала, що це несерйозно.

— Майкле, виходь, я знаю, що це ти.

— Ні-і-і-і... — завив голос. — Я не Майкл... Я Е-е-е-е-ейб.

Рейчел взяла руки в боки.

— Та невже? Чесний Ейб?

У шафі почувся приглушений сміх.

— Так. Відносно чесний... Ейб.

Тепер і Рейчел розсміялася.

— Бі-і-і-ійся мене! — простогнав голос із шафи. — Бійся мене дуже-ду-у-у-уже!

— А я не боюся.

— Будь ласка, бійся хоч трохи, — наполягав голос. — Бо у людських істот емоції страху та сексуального збудження тісно переплетені.

Рейчел не витримала і розреготалася.

— Це так ти зваблюєш жінку?

— Ви-и-и-ибач, — промимрив голос. — Я вже забу-у-у-ув, коли востаннє був із жінкою.

— Помітно, — відповіла Рейчел і рвучко розчинила дверцята шафи.

Там стояв Майкл Толланд з лукавою посмішкою. В темно-синіх піжамних штанях та сорочці він виглядав непереборно звабливо. Рейчел здивовано увіп’ялася поглядом у президентську печатку, зображену на сорочці.

— Піжама президента?

Він знизав плечима.