Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 18

Чув шум прибою.

Відчував запах солі, гіркий; наче сльози в носі.

Проходь.

Хтось грюкав у двері туалету і наказував йому негайно вийти з туалету і літака.

Проходь, хай тобі чорт!

Стогнучи, Едді зробив крок до дверей… перечепився через поріг… і опинився в іншому світі.

13

Він повільно звівся на ноги, розуміючи, що порізав праву долоню об край мушлі. Тупо глянув на струмок крові, який перетинав лінію життя, а потім побачив іншого чоловіка, що повільно спинався на ноги праворуч від нього.

Едді подався назад, відчуття дезорієнтації й примарна мішанина в голові поступилися місцем сильному страху: цей чоловік був мертвий, але не знав про це. Обличчя виснажене, шкіра натягнута на вилицях, наче ганчір'я — на тонких металевих кутиках, так сильно, що будь-якої миті може порватися. Шкіра чоловіка була мертвотно-блідою, тільки лихоманкові червоні плями виднілися на вилицях і на шиї нижче лінії щелепи з обох боків, а між очей було кружальце, що нагадувало спробу дитини відтворити кастовий символ індусів.

Але його очі — сині, з рішучим поглядом, не божевільні — були живими і сповненими невситимої жаги життя. На ньому було темне вбрання з якоїсь домотканої матерії. Сорочка з закатаними рукавами колись була чорною, а тепер вигоріла мало не до сірого кольору. Штани нагадували джинси. Стегна опоясували патронташі, але майже всі гнізда для патронів були порожні. У кобурах були револьвери — на вигляд сорок п'ятого калібру, — але неймовірно древньої моделі. Гладеньке дерево рукояток неначе сяяло якимось внутрішнім світлом.

Едді не знав, що збирається щось сказати — взагалі розтуляти рота, — проте почув власні слова.

— Ти привид?

— Поки що ні, — прохрипів чоловік із револьверами. — Чортове зілля. Кокаїн. Чи як ти його там називаєш. Знімай сорочку.

— Твої руки… — Едді їх побачив.

Руки чоловіка, що виглядав як екстравагантний стрілець із вестерна якогось макаронника, були всуціль помережані зловісними яскраво-червоними смугами. Едді дуже добре знав, про що свідчать такі смуги. Зараження крові. Вони свідчили про те, що диявол не просто дихає тобі в дупу. Він уже пробирається трубами, що ведуть до твого насосу.

— Забудь про мої трикляті руки! — наказало мертвотно-бліде привиддя. — Знімай сорочку і позбався його!

Він чув шум хвиль, тоскне завивання вітровію, що не знав перепон. Бачив цього божевільного помираючого чоловіка і більше нічого, одна безвихідь; і все ж за спиною розрізняв слабкий гомін голосів пасажирів, що виходили з літака, і безупинне приглушене грюкання в двері.

— Містере Дін! — «Той голос, — подумав він, — іде з іншого світу». Насправді він у цьому не сумнівався, а просто намагався вдовбати це собі в голову так само, як вбивають гвіздок у товсту дошку червоного дерева. — Вам уже час…

— Кинь усе тут, пізніше забереш, — прохрипів стрілець. — О боги, невже ти не розумієш, що мені доводиться говорити? А це боляче! І часу зовсім немає, кретине!

Деяких людей Едді міг би вбити за таке звертання… але щось йому підказувало, що вбити цього чоловіка буде нелегко, хоча його зовнішній вигляд промовисто свідчив, що смерть пішла б йому на користь.

І все ж він відчув, що ці сині очі не брешуть. Всі питання розчинялися в їхньому божевільному блиску.

Едді почав розстібати сорочку. Його першим поривом було просто зірвати її, як це робив Кларк Кент, коли Лоїс Лейн була прив'язана до залізничної колії чи чогось подібного, але в реальному житті це не годилося. Рано чи пізно доведеться пояснювати, куди поділися ґудзики. Тож він проштовхував їх у петлі під безперервний акомпанемент грюкання в двері за спиною.

Він висмикнув сорочку з джинсів, стягнув її й кинув на пісок. Груди під сорочкою були навхрест обв'язані клейкою стрічкою. Едді виглядав як людина, що вже майже одужала після перелому багатьох ребер.

Зиркнувши через плече, він побачив відчинені двері… коли хтось (мабуть, той, що помирав) прочинив їх — нижній одвірок накреслив на сірому піску віяло. Крізь отвір виднівся туалет першого класу, раковина, дзеркало… а в ньому — відображення його обличчя, обличчя людини у відчаї. Чорне волосся розсипалося на лобі й лізло в карі очі. На задньому плані він побачив стрільця, узбережжя і птахів, що, ширяючи в повітрі, верещали й сварилися через бозна-що.

Він провів рукою по стрічці, не знаючи, з чого почати, як знайти кінець, і його охопило приголомшливе відчуття безнадії. Мабуть, так почувається олень чи кролик, що добіг до середини сільської дороги й повернув голову тільки для того, аби йому в очі вдарило світло фар, що стрімко наближалися.

Вільям Вілсон, чоловік, ім'я якого прославив Едґар По, щоб прикріпити цю стрічку, морочився двадцять хвилин. Двері туалету першого класу зламають хвилин за п'ять, максимум за сім.

— Я не можу зняти з себе це лайно, — повідомив він чоловікові, що, похитуючись, стояв перед ним. — Не знаю, хто ти такий і де я, але кажу тобі прямо — тут надто багато стрічки й замало часу.

14

Коли капітан Макдональд, непокоячись через мовчанку пасажира ЗА, почав грюкати у двері, то Дір, другий пілот, порадив йому не робити цього.

— Та куди він подінеться? — спитав Дір. — Що вдіє? Змиє себе в унітаз? Він занадто великий і не пролізе.

— Але якщо він везе… — почав Макдональд.

— Якщо й везе, то завантажений він по повній, тому позбутися наркотиків так просто не зможе, — відповів Дір, який і сам не раз та навіть не два нюхав кокаїн.

— Відключіть воду, — різко скомандував Макдональд.

— Вже, — коротко відзвітував штурман (котрий теж за нагоди любив нюхнути). — Але гадаю, це не має значення. Можна розчинити у воді все, що змивається у збірні баки, але зробити так, щоб їхній вміст випарувався, неможливо. — Вони скупчилися біля дверей туалету, над якими, немовби насміхаючись, горіла табличка «ЗАЙНЯТО», і неголосно перемовлялися. — Хлопці з УБН[7] спустять воду, візьмуть зразок — і чувак спалився.

— Він завжди може відбрехатися, буцімто хтось перед ним зайшов у туалет і спустив наркотики в унітаз, — відповів Макдональд. Роздратування в його голосі наростало. Він не хотів це обговорювати — йому потрібно було щось робити, хай навіть він чітко усвідомлював, що пасажири досі тягнуться вервечкою з літака, і багато хто з них з неприхованою цікавістю поглядає на екіпаж літака і стюардес, що скупчилися біля дверей туалету. Екіпаж, зі свого боку, чітко усвідомлював, що занадто відверті дії можуть спровокувати пробудження бабая-терориста, який нині міцно засів у підсвідомості кожного пасажира літаків. Макдональд знав, що правда на боці штурмана і бортінженера, розумів, що наркотики, швидше за все, у пластикових пакетах, на яких лишилися відбитки пальців того козла. І все одно в голові, не замовкаючи ні на мить, лунав сигнал тривоги. Щось було не так. Щось всередині нього волало «Шахрай! Шахрай!», наче цей хлопець з місця ЗА був аферистом з річкового судна, який заховав у рукаві купу тузів і готовий їх усі викласти.

— Він не робив спроб злити воду, — сказала Сюзі Дуглас. — Навіть кранів у раковині не відкривав. Якби відкривав, ми б почули шум повітря. Я щось чула, але…

— Іди, — обірвав Макдональд і різко перевів погляд на Джейн Дорнінґ. — Ти теж. Ми самі впораємося.

Густо почервонівши, Джейн відвернулася, готова піти геть. А Сюзі тихо сказала:

— Джейн його вирахувала, а я побачила у нього під пахвами горби. Гадаю, ми залишимося тут, капітане Макдональд. Якщо ви захочете оголосити нам догану за порушення субординації, що ж, воля ваша. Але запам'ятайте: ви можете облажатися і зіпсувати УБН чималу оборудку.

Їхні погляди схрестилися, метаючи блискавки.

— Ми з вами відлітали сімдесят чи вісімдесят рейсів, Мак. Я хочу бути вашим другом, — сказала Сюзі.

Макдональд дивився на неї ще якусь мить, а потім кивнув.

7

УБН — Управління боротьби з наркотиками.