Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 19

— Гаразд, можете залишитися. Але відступіть на крок назад до кабіни, обидві.

Він зіп'явся навшпиньки, подивився назад і побачив, що кінець черги щойно перемістився з туристичного до бізнес-класу. Лишилося дві, можливо, три хвилини.

Він повернувся до представника компанії «Дельта», який стояв біля люка і пильно до них придивлявся. Мабуть, він відчув, що щось коїться, бо дістав рацію з чохла і тримав її напоготові.

— Скажи йому, щоби прислали сюди митників, — тихо звелів Макдональд, звертаючись до штурмана. — Трьох чи чотирьох. Озброєних. Негайно.

Штурман пропхався крізь чергу пасажирів, з легкою посмішкою роздаючи направо і наліво вибачення, і тихо перемовився з представником. Той підняв рацію і так само тихо щось у неї сказав.

Макдональд (котрий за все своє життя не вводив у свою систему нічого міцнішого за аспірин, та й той лише зрідка) повернувся до Діра. Його губи стислися в тонку білу смужку, що нагадувала шрам.

— Щойно останній пасажир залишить літак, ми зламаємо двері цього лайноприймача, — сказав він. — І мені начхати, будуть тут митники чи ні. Ясно?

— Так точно, — відповів Дір і поглянув на хвіст черги, який поволі просувався в салон першого класу.

15

— Дістань мого ножа, — звелів стрілець. — Він у мене в кошелі.

Жестом він показав на сумку з потрісканої шкіри, що лежала тут же, на піску. Зовні це було більше схоже на великий рюкзак, ніж на кошіль. Такі сумки, вирушаючи у мандри Аппалачською стежиною, брали з собою гіппі. Вони брели й балділи від природи (а час від часу, може, й від сигаретки). Тільки ця сумка була схожа на життєво необхідну річ, а не просто на атрибут іміджу якогось телепня, річ, що витримала безліч років непростих — а може, навіть відчайдушних — мандрів.

Показав жестом, але не пальцем. Цього він зробити не міг. Едді здогадався, чому права рука чоловіка була обв'язана брудною ганчіркою: на ній бракувало кількох пальців.

— Візьми, — наказав він. — Розріж стрічку. Постарайся не поранитися. Це просто. Будь обережний, але дій швидко. У нас майже не залишилося часу.

— Знаю, — відповів Едді й став навколішки на пісок. Все це відбувалося не насправді. В цьому заковика, в цьому відповідь. Як сказав би Генрі Дін, великий мудрець і видатний наркаш, люлі-люлі, клац та шасть, глузд втрачаєш — ну й напасть, дах твій зносить — не біда, бо життя — дурна вигадка, не турбуйся цим і крапка, зараз вмажемось гарненько, і настане кайф швиденько.

Нічого цього не було насправді, все це просто якийсь надзвичайно яскравий глюк, тож краще не смикатися і сприймати все як є.

Яскравішого глюка годі було й сподіватися. Він потягнувся до «блискавки» (а може, до липучки) на чоловіковому кошелі й раптом побачив, що сумка зашнурована хрест-навхрест ремінцями з сиром'ятної шкіри. Деякі з них були порвані та дбайливо зав'язані, а вузлики були такими маленькими, що легко проходили в петельки, ущільнені кільцями.

Едді потягнув за ремінець, розкрив сумку і знайшов ніж під трохи вологим пакунком, у якому були кулі, обгорнуті шматком сорочки. Один погляд на рукоятку — і Едді від захвату затамував подих… вона була з чистого срібла, сіро-білого кольору, оздоблена складним різьбленим візерунком, що, мов магніт, притягував до себе погляд…

Вухо пронизав нестерпний біль. Він проревів у голові, й очі миттєво заступив червоний туман. Едді незграбно перечепився через відкритий кошіль, впав на пісок і, підвівши погляд, побачив блідого чоловіка в обрізаних чоботах. То був не глюк. Сині очі, що гнівно виблискували на обличчі людини, яка стояла на порозі смерті, були реальнішими за саму дійсність.

— Помилуєшся пізніше, в'язню, — сказав стрілець. — А зараз просто користуйся.

Едді відчував, що його вухо пульсує болем і розпухає.

— Чому ти мене так називаєш?

— Ріж стрічку, — суворо сказав стрілець. — Якщо вони вдеруться до он тієї вбиральні, поки ти ще тут, то, як мені здається, ти залишишся тут на дуже довгий час. А невдовзі за єдину компанію тобі правитиме труп.

Едді витяг ножа з піхов. Не просто старовинний — стародавній. Прадідівський. Лезо, заточене так майстерно, що його майже не було видно, здавалося вічністю, відлитою в металі.

— На вигляд гострий, — невпевнено промовив Едді.

16

Група останніх пасажирів виходила на трап. Одна з них — жінка років сімдесяти з надзвичайно розгубленим виглядом (притаманним хіба що тим дуже вже немолодим людям, хто літав уперше чи погано володіє англійською) зупинилася і показала Джейн свої квитки.

— Як мені знайти свій літак на Монреаль? — спитала вона. — А мій багаж? Мені проходити митницю тут чи там?

— На верхній площадці трапа вас зустріне представник компанії, який залюбки відповість на всі ваші питання, мем, — сказала Джейн.

— А чому ви не можете надати мені потрібну інформацію? — обурилася стара. — На трапі досі повно люду.

— Проходьте, пані, не затримуйтеся, — втрутився капітан Макдональд. — У нас проблема.

— Ну що ж, тоді вибачте, що я й досі жива, — роздратовано озвалася жінка. — Мабуть, я просто впала з катафалка!

І продефілювала повз них, задравши носа, наче собака, що чує пожежу ще на віддалі, затиснувши в одній руці велику сумку, а у другій — течку з квитками (з неї стирчало стільки корінців посадкових талонів, що складалося враження, буцімто дама облетіла всю земну кулю, пересідаючи з одного літака на інший у кожному аеропорту, де зупинялася).

— Від нас щойно пішла жінка, яка, мабуть, більше ніколи не літатиме лайнерами компанії «Дельта», — пробурмотіла Сюзі.

— А мені до дупи, хай хоч у Супермена в штанах літає, — відповів Макдональд. — Вона остання?

Метнувшись повз них, Джейн глянула на ряди крісел бізнес-класу, потім зазирнула в головний салон. Там було порожньо.

Повернувшись, вона доповіла, що літак порожній.

Макдональд глянув на трап і побачив двох одягнених у форми митників, що пробивалися крізь натовп, вибачаючись, але не завдаючи собі клопоту озиратися на людей, яких вони розкидали. Останньою з них була старенька. Вона впустила свою течку з квитками, папірці розлетілися навсібіч, і жінка, лементуючи, ніби розлючена ворона, кинулася їх збирати.

— Гаразд, — сказав Макдональд, — хлопці, зупиніться он там.

— Ми офіцери федеральної митної служби, сер…

— Так, це я вас викликав, і я радий, що ви прийшли так швидко. А зараз просто стійте там, бо це мій літак і хлопець у туалеті — мій підопічний. Як тільки він вийде з літака і ступить на трап, він стане вашим підопічним і ви зможете робити з ним усе, що забажаєте. Він кивнув Дірові.

— Я збираюся дати цьому гівнюку ще один шанс, а після цього ми виламаємо двері.

— Я не проти, — відповів Дір.

Макдональд грюкнув у двері туалету нижньою частиною долоні й закричав на все горло:

— Виходь, друже! Більше я не проситиму!

Відповіді не було.

— Хай буде так, — сказав Макдональд. — Починаємо.

17

До вух Едді донісся ледь розбірливий голос старої жінки: «Ну що ж, вибачте, що я й досі жива. Мабуть, я просто впала з катафалка!»

Він зняв уже половину клейкої стрічки. Коли стара заговорила, його рука трохи смикнулася і животом потік струмок крові.

— Бля, — сказав Едді.

— Зараз нічого не вдієш, — пролунав хрипкий голос стрільця. — Закінчуй почате. Чи тебе нудить від вигляду крові?

— Тільки від своєї власної, — відповів Едді. Стрічка починалася якраз над животом. Що вище він зрізав, то гірше йому було видно. Знявши ще дюймів зо три, він знову мало не порізався, і тут пролунав голос Макдональда, який говорив митникам: «Гаразд, хлопці, зупиніться он там».

— Якщо я закінчуватиму, то розпанахаю собі шкіру. Спробуй ти, — сказав Едді. — Я не бачу, що роблю. Кляте підборіддя заважає.

Стрілець узяв ножа лівою рукою. Вона тремтіла. Дивлячись на лезо, заточене до вбивчої гостроти, що так сильно трусилося, Едді рознервувався не на жарт.