Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 34

11

«Тепер ми мусимо рухатися дуже швидко, інакше виявиться, що нас поливають жиром в розжареній печі», — сказав Роланд, і Едді був упевнений, що зрозумів його правильно: якщо вони не ухилятимуться зі швидкістю світла, то спечуться. Він теж так вважав. Коли йшлося про крутих чуваків, Джек Андоліні був як Двайт Гуден: йому можна було забити баки, може, навіть завдати удару, але якщо дати йому шанс швидко отямитися, то, отямившись, він тебе зрівняє з землею.

«Ліва рука! — закричав Роланд сам до себе, коли вони перетнули поріг і його ка відділилося від Едді. — Пам'ятай! Ліва рука! Ліва рука!»

Він побачив, як Едді з Джеком, змагаючись за револьвер, що був у руці Андоліні, заточилися назад, упали й покотилися вниз кам'янистим осипом, що тягнувся вздовж узбережжя.

Роландові саме вистачило часу подумати про те, яке б то було грандіозне посміховисько — повернутися до свого власного світу й побачити, що, поки він був відсутній, його фізичне тіло померло… а потім вже стало надто пізно. Пізно дивуватися і пізно повертатися назад.

12

Андоліні навіть не усвідомив, що сталося. Якась його частина була впевнена, що він збожеволів, а інша частина — що Едді накачав його наркотою чи отруїв газом абошо. Частина вважала, що Бог його дитинства нарешті втомився від усього того зла, яке накоїв Джек, і Його караюча десниця вирвала його зі знайомого світу і вкинула у це потойбічне чистилище.

А потім він побачив прочинені двері. З них на кам'янисту землю віялом розливалося біле світло — світло з Балазарового сортиру, — і Джек зрозумів, що можна повернутися. Андоліні був насамперед практичною людиною. Про те, що все це в біса означає, він потурбується пізніше. А зараз збирався просто замочити цього мудака і повернутися через двері назад.

Сили, що залишили його після шоку й здивування, тепер швидко прибували. Він збагнув, що Едді намагається відняти У нього маленький, але дієвий кольт «Кобра», і йому це майже вдалося. Лаючись, Джек звільнив руку і спробував прицілитися, але Едді знову прожогом ухопив його за неї.

Андоліні коліном уперся в широкий м'яз правого стегна Едді (дорогий габардин, з якого були пошиті слакси Андоліні, тепер був вкритий шаром брудного сірого піску), й Едді пронизливо скрикнув від защемлення м'яза.

— Роланде! — закричав він. — Допоможи! Заради Бога, допоможи мені!

Андоліні різко повернув голову, і побачене знову вибило його з рівноваги. Там стояв якийсь чоловік… тільки схожий він був радше на привида, ніж на людину. Але аж ніяк не на приязного привида Каспера. Фігура стояла похитуючись, бліде змучене обличчя було вкрите шорсткою щетиною. Порвана сорочка покрученими стрічками майоріла на вітрі поза його спиною, оголюючи гострі ребра виснаженої голодом людини. Права рука була обв'язана брудною ганчіркою. У нього був вигляд хворого, смертельно хворого, але навіть попри це видно було, що він достатньо крутий, аби Андоліні відчув себе рідко звареним яйцем.

А ще в цього типа було два револьвери.

На вигляд вони були старі, як світ, настільки допотопні, що такі можна було побачити тільки в якому-небудь музеї Дикого Заходу… але все одно револьвери залишалися револьверами, вони навіть могли бути в робочому стані, й Андоліні зненацька зрозумів, що йому негайно слід розібратися з тим блідим… якщо тільки він у натурі не привид, бо в такому разі все одно ні хріна не вдієш, тут і хвилюватися нема сенсу.

Андоліні відпустив Едді й різко перекотився праворуч, майже не відчувши, що розпоров об гострий камінь спортивну куртку вартістю п'ятсот доларів. Тієї ж миті стрілець лівою рукою витяг револьвер, і цей рух був таким самим, як завжди, незалежно від хвороби чи доброго самопочуття, бадьорості чи дрімоти: він був швидшим за спалах блакитної блискавиці влітку.

«Мені кранти, — подумав Андоліні із жахом і захопленням водночас. — Господи, який же він швидкий, я таких ніколи не зустрічав! Свята Діво Маріє, Матір Божа, мені труба, він розмаже мене по піску, він…»

Чоловік у лахмітті натиснув на гачок револьвера, який тримав у лівій руці, і Джек Андоліні спочатку подумав — справді подумав, — що вже мертвий. І тільки згодом зрозумів, що замість пострілу пролунаю лише притлумлене клацання.

Осічка.

Андоліні з посмішкою зіп'явся на коліна і підняв свою власну зброю.

— Не знаю, хто ти такий, але можеш на прощання поцілувати себе в дупу, ти, привид траханий, — сказав він.

13

Едді сів. Його оголене тіло, вкрите сиротами, били дрижаки. Він побачив, як Роланд витяг револьвера, почув сухе клацання замість пострілу, побачив, що Андоліні зводиться на коліна, почув, як той щось каже, і перш ніж Едді зрозумів, що робить, рука сама потягнулася до зазубреного уламка скелі. Він витяг його з гранульованого грунту й щосили швиргонув.

Уламок втрапив Андоліні в самісіньке тім'я і відскочив. Із рваної рани в голові Джека Андоліні фонтаном бризнула кров. Андоліні вистрелив, aie промазав, і куля, яка неодмінно вбила б стрільця, промчала мимо.

14

«Не зовсім мимо, — міг би сказати Едді стрілець. — Коли щокою відчуваєш вітер від кулі, то навряд чи можна сказати, що вона пролетіла повз».

Уникнувши кулі Андоліні, він великим пальцем лівої руки відвів курок револьвера назад і знову натиснув на гачок. Цього Разу постріл пролунав — сухий авторитетний тріск прокотився луною вздовж узбережжя. Чайки, що спали високо на скелях, рятуючись від омароподібних страховиськ, прокинулися і з криками знялися на крило.

Попри те, що стрілець мимоволі відскочив, його куля могла б назавжди зупинити Андоліні, але на ту мить Андоліні вже рухався. Приголомшений ударом в голову, він почав хилитися вбік. Постріл стрільця з револьвера здався йому далеким, а от відчуття, що йому встромили в ліву руку розжарену кочергу, яка розтрощила лікоть, було досить-таки реальним. Це привело Андоліні до тями, і він звівся на ноги. Одна рука в нього була поламана, і з неї тепер не було ніякої користі. Другою він нестямно водив револьвером, шукаючи мішень для пострілу.

Першим він побачив Едді, наркаша Едді, який незрозуміло як притягнув його в це падлюче місце. Едді стояв у чому мати народила, тремтячи на холодному вітрі й обіймаючи себе руками. Якщо Андоліні судилося тут здохнути, то він принаймні не відмовить собі у задоволенні забрати на той світ Едді Вгашеного Діна.

Він підняв револьвер. Зараз маленька «Кобра» важила, мабуть, фунтів двадцять, не менше, але йому вдалося це зробити.

15

«Тільки б не осічка», — похмуро подумав Роланд, знову зводячи курок. Попри безугавний лемент чайок, він почув, як плавно повернувся і клацнув змащений барабан.

16

Осічки не сталося.

17

Стрілець цілився не в голову Андоліні, а в револьвер у його руці. Він не знав, чи потрібен їм іще цей чоловік (цілком імовірно), але для Балазара він був цінним підручним, і оскільки Балазар, як і підозрював Роланд, справді виявився надзвичайно небезпечним, краще вже убезпечитися.

Його постріл влучив у ціль, і це не дивно. А от з револьвером Андоліні та з самим його власником сталося неймовірне. Роланд таке вже бачив, але лише двічі за всі ті роки, коли йому доводилося спостерігати за поєдинками чоловіків з револьверами.

«Ох і не пощастило ж тобі, приятелю», — подумав стрілець, коли Андоліні з пронизливим криком наосліп побрів до узбережжя. Кров струменіла вниз, заливаючи йому сорочку і штани. Пальці руки, яка тримала кольт «Кобра», відірвало. Револьвер — тепер це був лише нікому не потрібний шматок покрученого металу — лежав на піску.

Едді скам'янів, не ймучи віри своїм очам. Обличчя Джека Андоліні більше нікому не могло нагадати печерну людину, бо тепер він не мав обличчя. Замість нього було криваве місиво і зяяла чорна діра рота, з якої виривалися несамовиті крики.