Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 35

— Боже мій, що сталося?

— Напевно, моя куля втрапила у барабан його револьвера в ту саму мить, коли він натиснув на гачок, — відповів стрілець. Його голос звучав сухо, як у професора, котрий читає лекцію з балістики в поліцейській академії. — В результаті стався вибух, що розірвав задню частину його револьвера. Гадаю, одночасно з ним розірвалися також один-два патрони.

— Застрель його, — попросив Едді. Він тремтів сильніше, ніж перед тим, і тепер уже не просто через холодне нічне повітря, вітер з моря і відсутність одягу. — Вбий його. Позбав його страждань, заради Бога…

— Вже пізно, — мовив стрілець з холодною байдужістю, що пробрала плоть Едді аж до самих кісток.

1 Едді відвернувся, але все одно не настільки швидко, аби Уникнути видива омаромонстрів, що скупчилися біля ніг Андоліні, розриваючи його черевики від «Гуччі»… із ногами всередині, звісно. З пронизливим криком конвульсивно розмахуючи перед собою руками, Андоліні впав уперед, і на нього миттю жадібно накинулися монстри. Вони жерли його живцем і весь час тривожно допитувались: «Дед-е-чек? Дид-е-чик? Дум-е-чум? Дод-е-чок?»

— Господи, — простогнав Едді. — Що ж нам тепер робити?

— Тепер ти візьмеш рівно стільки

(чортового порошку — сказав стрілець; кокаїну — почув Едді)

скільки ти обіцяв тому Балазарові. Не більше і не менше, — сказав Роланд. — І ми повернемося. — Він дивився Едді просто у вічі. — Тільки тепер я мушу піти з тобою. У власній подобі.

— Господи Ісусе, — сказав Едді. — А ти зможеш? — І одразу ж відповів на власне питання. — Звісно, зможеш. Але навіщо?

— Бо сам ти з цим не впораєшся, — відповів Роланд. — Іди сюди.

Едді озирнувся на в'юнисте кубло, що кишіло клешнястими потворами на узбережжі. Джек Андоліні йому ніколи не подобався, але все одно він відчув, як у шлунку все перевертається.

— Іди сюди, — нетерпляче повторив Роланд. — У нас обмаль часу, і я не в захваті від того, що зараз зроблю. Цього я не робив ніколи. Навіть не думав, що доведеться. — Його губи скривилися в гіркій усмішці. — А втім, я вже починаю звикати до таких речей.

Едді повільно підійшов до кістлявої фігури, дедалі сильніше відчуваючи, що ноги в нього мов ватні. Біла шкіра оголеного тіла мерехтіла в пітьмі чужого світу. «Хто ти, Роланде? — подумав він. — Що ти таке?І цей жар, який іде від тебе і який я відчуваю — невже це просто лихоманка? Чи якесь божевілля? Як на мене, то може бути і те, і те разом».

Як же ж йому потрібно було зараз вмазатися! Більше того: він просто заслуговував на те, щоби добряче вжаритися.

— Чого тобі ніколи не доводилося робити раніше? — спитав він. — Про що це ти зараз торочиш?

— Візьми, — сказав Роланд, жестом показуючи на старовинний револьвер, що висів у нього внизу на правому стегні. Не вказав, бо вказівного пальця більше не було, замість нього лише якась неоковирна зав'язь із ганчірки. — Мені він зараз не потрібен. І, мабуть, уже ніколи не знадобиться.

— Я… — Едді вдихнув у себе повітря. — Я не хочу його торкатися.

— Та я теж не хочу, аби ти його торкався, — напрочуд лагідно сказав стрілець, — але, боюся, у нас нема вибору. Буде стрілянина.

— Справді?

— Так. — Стрілець спокійно глянув на Едді. — І по-моєму, серйозна.

18

Балазар непокоївся дедалі сильніше й сильніше. Надто довго. Вони пробули там занадто довго і поводилися надміру тихо. Він почув, що десь на віддалі, можливо, в сусідньому кварталі, кричали один на одного якісь люди, а потім пролунала пара тріскотливих вибухів, мабуть, від феєрверків… але коли людина крутиться в такому бізнесі, як Балазар, то перша її думка в таких випадках — зовсім не про феєрверки.

Крик. То був крик?

Не зважай. Те, що діється в сусідньому кварталі, тебе не стосується. Ти перетворюєшся на стару бабцю.

Все одно сигнали насторожувати і свідчили проте, що справи кепські. Навіть дуже.

— Джеку? — гукнув він у зачинені двері туалету.

Відповіді не було.

З лівої передньої шухляди свого письмового стола Балазар дістав револьвер. 1 зовсім не маленький кольт «Кобра», який міг уміститися в двостулкову кобуру. То був «маґнум-357».

— Чимі! — гукнув він. — А йди-но сюди, ти мені потрібен!

І захряснув шухляду. З тихим, ніби зітхання, глухим звуком вежа з карт упала. Балазар цього навіть не помітив.

Двохсотп'ятдесятифунтова туша Чимі Дрето заповнила собою дверний прохід. Побачивши, що Да Босе витяг із шухляди свій револьвер, Чимі негайно дістав свій з-під картатого піджака. Його кричущий колір був настільки сліпучо-яскравим, що кожний, хто мав необережність дивитися на нього надто довго, неодмінно дістав би опік очей, викликаний світловим опроміненням.

— Мені потрібні Клаудіо і Фігляр, — сказав Балазар. — Приведи їх, і якомога швидше. Той малий щось затіває.

— У нас одна проблема, — сказав Чимі.

Гнівний погляд Балазарових очей метнувся від дверей туалету до Чимі.

— В мене їх і так уже по вуха. Що там іще, Чимі?

Чимі облизнув губи. Він не любив повідомляти Да Боссу погані новини навіть за найкращих обставин. А вже коли бос виглядав так, як зараз…

— Ну, — сказав він і знову облизнув губи. — Бачте…

— Ти можеш не м'ятися, хай тобі грець? — гримнув на нього Балазар.

19

Сандалова рукоятка револьвера була такою гладенькою, що Едді, взявшись за нього, мало не впустив собі на пальці ніг. Через велетенський розмір ця штуковина здавалася допотопною і була такою важкою, що він одразу зрозумів: тримати доведеться двома руками. «Віддача буде такою, що мене розмаже по найближчій стінці, — подумав він. — Це за умови, що він вистрілить». І все ж якась частина його єства страшенно хотіла потримати в руках цей револьвер, відгукувалася на його цілком конкретне призначення, відчувала його темне криваве минуле й омиту кров'ю історію та хотіла стати його складовою.

«Цю крихітку тримали в руках тільки кращі з кращих, — подумав Едді. — Принаймні досі».

— Готовий? — спитав Роланд.

— Ні, але ходімо, — відповів Едді.

Лівою рукою він взяв Роланда за ліве зап'ястя. Своєю гарячою правою Роланд обійняв Едді за голі плечі.

І так вони разом переступили через поріг дверного отвору і з відкритої всім вітрам темряви узбережжя в напівмертвому світі Роланда потрапили у прохолодне флуоресцентне сяйво особистого туалету Балазара в «Похилій вежі».

Едді примружив очі, призвичаюючись до світла. І почув, як Чимі Дрето в сусідній кімнаті каже: «У нас одна проблема». «Хіба тільки у вас?» — подумав Едді, і тут його погляд зупинився на Балазаровій аптечці. Її дверцята були прочинені. В пам'яті зринув епізод, коли Балазар наказував Джекові обшукати туалет, а Андоліні спитав, чи є там місце, про яке він не знає. Балазар відповів не зразу. «На задній стінці аптечки є невеличка відсувна панель, — відповів він. — Там я тримаю кілька особистих дрібничок».

Андоліні відсунув металеву панель убік, але не став завдавати собі клопоту, щоби закрити її.

— Роланде! — прошипів Едді.

Роланд підняв свого револьвера і притиснув ствол до губ, наказуючи йому поводитися тихіше. Едді нечутно ковзнув до шафки з ліками.

Кількома особистими дрібничками виявилися флакон супозиторіїв, примірник порножурнальчика «Дитячі забави» з неякісною поліграфією (на обкладинці двоє голих дівчаток віком років восьми цілувалися взасос)… і ще вісім чи десять пробних упаковок «Кефлексу». Едді знав, що таке «Кефлекс». Це було відомо всім наркоманам з їхньою схильністю до інфекцій, як загальних, так і місцевих.

«Кефлексом» називався антибіотик.

«В мене їх і так по вуха, — казав за стінкою Балазар. У його голосі вчувалося занепокоєння. — Що там іще, Чимі?»

«Якщо вже це не допоможе йому побороти хворобу, то йому вже нічого не допоможе», — подумав Едді. Позгрібавши упаковки, він зібрався було розпихати їх по кишенях, але вчасно згадав, що в нього немає кишень. Він хрипко лайнувся, що зовсім не нагадувало сміх.