Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 120

Обрізання в Росії. В усьому помешканні на всіх дверях чіпляють завбільшки як долоня таблички з кабалістичними знаками — в період між пологами й обрізанням вони мають охороняти матір від злих духів, що в цей час особливо небезпечні для неї й дитини, можливо, через те, що материнське тіло ще широко розверзнуте й надає всьому злому такий зручний вхід, а також через те, що хлопчик, поки не прилучився до Заповіту, не годен цьому злому чинити опір. Тим-то й наймають сиділку, щоб мати ні на мить не лишалася сама. Також, щоб захистити породіллю від злих духів, цілий тиждень, крім п’ятниці, після пологів десятеро-п’ятнадцятеро дітей, щоразу інші, надвечір під орудою белфера (позаштатного вчителя) приходять до материного ліжка, проказують напам’ять «Шема Ізраїль» і дістають у подарунок солодощі. Ці невинні п’яти-восьмирічні діти мають особливо ефективно стримувати злих духів, настирливих надто надвечір. У п’ятницю влаштовують спеціальне свято, і взагалі весь цей тиждень звані обіди змінюють один одного. Напередодні обрізання злі духи лютують найдужче, тому остання ніч — це ніч чатування, і до самого ранку ніхто не спить, усі лишаються біля матері. Коли настає час обрізання, незрідка збирається понад сотня родичів і друзів. Право принести хлопчика дістає найшанованіший з-поміж присутніх. Той, хто обрізує — він виконує цей обов’язок безплатно, — здебільшого п’яниця, позаяк йому, завжди дуже заклопотаному, ніколи брати участь у всіляких святкових учтах, і він устигає лише перехиляти чарку. Тим-то у всіх цих обрізальників червоні носи і тхне з рота. Тож украй неапетитний вигляд має й картина, коли вони, завершивши обрізання, отим своїм ротом — як і прописано — обсмоктують закривавлений член. Потім член посипають деревною мукою, і днів через три він майже заживає.

Для юдеїв — а для тих, що в Росії, звичайно ж, особливо — штивне сімейне життя, здається, не таке властиве, позаяк воно властиве, зрештою, й християнам, а от заважає сімейному життю юдеїв усе ж таки те, що жінка не прилучена до вивчення Талмуда, й коли чоловік хоче порозмовляти з гостями про вчені речі з Талмуда, тобто про головне в його житті, жінки виходять — мають виходити — до сусідньої кімнати, отож тим більше дивно, що вони за будь-якої можливої нагоди знову сходяться, хай це буде для молитви, чи для навчання, чи для обговорення релігійних питань, чи незрідка для основаних на релігійних звичаях урочистих трапез, де спиртне п’ють дуже помірно. Вони просто-таки линуть одна до одної.

Силою своїх творів Ґьоте, очевидно, стримує розвиток німецької мови. Коли проза за цей час незрідка й віддалялася від нього, то саме тепер вона з іще глибшою пристрастю все ж таки нарешті повернулася до нього, і навіть давні звороти, які в Ґьоте хоч і трапляються, проте загалом з ним не пов’язані, вона опанувала, щоб розкошувати вдосконаленим виглядом своєї безмежної залежності.

По-давньоюдейському мене звати Амшел, як і діда моєї матері з її боку; у материних спогадах він лишився дуже побожним і вченим чоловіком з довгою білою бородою; коли він помер, їй було шість років. Вона пам’ятає, як мусила триматися за пальці ніг покійника, благаючи прощення за всі неправедні вчинки, яких вона, можливо, припустилася щодо діда. Пригадує вона й численні дідові книжки, що ними були заставлені всі стіни. Він щодня купався в річці, навіть узимку, прорубуючи в кризі ополонку. Мати моєї матері рано померла від тифу. Після цієї смерті материна баба затужила, відмовлялася їсти, ні з ким не розмовляла, а якось, через рік після смерті дочки, пішла прогулятися й додому вже не повернулась, тіло її виловили з Ельби. Ще вченішим чоловіком, ніж дід, був материн прадід, його шанували однаково й християни, і юдеї; одного разу під час пожежі завдяки його набожності сталося диво — вогонь перескочив через будинок прадіда, пощадивши його, тоді як решта будинків довкола згоріли. Він мав четверо синів, один перейшов до християнства й став лікарем. Усі вони, крім материного діда, рано повмирали. А в діда був син — мати знала його як «пришелепкуватого дядька Натана» — й дочка, мати моєї матері.

Розігнатися до вікна і, розтрощивши рами й шибки, вибившись із сили, переступити через підвіконня.

29 грудня. Ось ті живі місця в Ґьоте. Сторінка 265: «Тому я потяг свого товариша до лісу».

Ґьоте, 307: «У ті години я не чув жодних інших розмов, крім як про медицину та природознавство, і моя уява перекинулась у зовсім іншу сферу»…

Завершити твір, навіть невеликий, важко не тому, що наші почуття на завершення вимагають запалу, якого наявний справжній зміст сам із себе не викреше, а радше тому, що навіть невеликий твір вимагає від автора самозадоволення й усамітнення в самому собі, вийти з якого в атмосферу звичайного дня, не маючи твердої рішучості й зовнішнього стимулу, важко, отож, перше ніж заокруглити твір і нишком відійти від нього, автор, гнаний неспокоєм, спочатку втікає, а тоді змушений збоку, просто-таки руками, які повинні не тільки працювати, а й за щось триматися, ліпити закінчення.

30 грудня. У моєму потягу до наслідування нема нічого акторського, йому бракує насамперед цілісності. Я зовсім не вмію наслідувати повною мірою щось грубе, підкреслено характерне, такі спроби ніколи мені не вдавалися, вони суперечать моїй природі. А ось до відтворення деталей того грубого у мене, навпаки, потяг рішучий, мені аж руки сверблять передавати, як дехто грається тростиною, як тримає руки, ворушить пальцями, і мені це легко вдається. Та саме ця легкість, ця спрага наслідувати віддаляє мене від актора, позаяк зворотний бік цієї легкості полягає в тому, що ніхто мого наслідування не помічає. Тільки моє власне визнання своєї вдоволеності або частіше невдоволеності засвідчує творчу вдачу. Але далеко за межі цього зовнішнього наслідування виходить внутрішнє, яке незрідка буває таке переконливе й сильне, що в душі бракне спромоги спостерігати й констатувати це наслідування, і я виявляю його аж у спогадах. Одначе тут наслідування таке досконале й так рішуче замінює мене самого, що на сцені воно — за умови, що його взагалі можна зробити зримим, — виявилося б нестерпним. Чогось більшого, ніж розуміння зовнішньої гри, від глядача сподіватися не можна. Якщо актор, котрий за п’єсою має набити іншого актора, розпалившись від надміру почуттів, заходиться бити його по-справжньому і той закричить від болю, то в глядачеві має прокинутися людина і він повинен утрутитись. Але те, що в такій формі трапляється зрідка, не в таких очевидних формах трапляється незліченне число разів. Суть поганого актора не в тому, що він наслідує невдало, а швидше в тому, що через брак освіти, досвіду й хисту він наслідує не ті зразки. Та найсуттєвіша його вада в тому, що він не дотримується меж гри й наслідує аж занадто. Актора спонукає до цього його невиразне уявлення про сценічні вимоги, і навіть якщо глядач гадає, що той чи той актор поганий, бо він тупцяє на місці, перебирає пальцями краї кишені, недоречно береться руками в боки, прислухається до суфлера, будь-що, нехай навіть обставини вже й змінилися, зберігає вбивчу поважність, то й цей актор, котрий на сцену ніби з неба впав, поганий тільки через те, що наслідує надто відверто, навіть якщо йому так лише здається.

31 грудня. …Вранці я почувався таким свіжим і ладним писати, а тепер мені просто-таки заважає думка про те, що пополудні доведеться читати Максові. Це показує також, який нездатний я дружити, — за умови, що дружба в цьому розумінні можлива взагалі. Бо позаяк дружбу годі уявити собі без перешкод повсякденності, то сила-силенна її виявів, хай навіть основа її лишається цілою, раз у раз зазнає руйнації. Звичайно, на цілій основі формуються нові вияви дружби, та позаяк на кожне таке формування потрібен час, до того ж не всі надії справджуються, то ніколи не можна, навіть якщо не брати до уваги перемін в особистому настрої, знову зв’язати що-небудь там, де воно увірвалось востаннє. Тим-то перед кожною новою зустріччю добрих друзів у них має зринати тривога, яка не повинна бути такою глибокою, щоб відчуватися, але яка може заважати розмові й поведінці такою мірою, що починаєш свідомо даватися диву, надто ж коли причина здається незбагненною чи неймовірною. Як же мені читати М., ба навіть писати ці рядки, усвідомлюючи, що прочитаю йому написане?