Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 121

121

Крім того, не дає мені спокою ще одне: сьогодні вранці я гортав щоденник, шукаючи, що можна прочитати М. Унаслідок своїх пошуків я не виявив ані особливої цінності в тому, що досі записав, ані потреби негайно все викинути. Мій рішенець завис між обома попередніми думками, ближче до першої, і все ж він не такий, щоб я, з огляду на цінність написаного, попри свою слабість, вважав себе вичерпаним. І все ж таки вже сам вигляд того, скільки я понаписував, на кілька годин майже безповоротно відвернув мою увагу від джерела моєї писанини, позаяк увага канула, певною мірою спливла за течією в тому самому потоці…

1912

3 січня. Багато чого прочитав у «Нойє рундшау». Початок роману «Голий чоловік»[27], якась невиразність загалом, деталі непохибні. «Втеча Ґабріеля Шілінґа» Гауптмана. Освіта людей. Повчально в поганому й доброму.

Новорічні свята. Пополудні я мав намір почитати Максові дещо зі своїх щоденників, уже наперед тішився, але не зробив цього. Ми були якісь не одностайні, пополудні я відчував у ньому розважливу дріб’язковість і поквапність, він був мені майже не товариш, проте я так тримав себе в руках, що бачив себе його очима, бачив, як я весь час марно гортаю зошити, і це гортання й перегортання, ті самі сторінки, що раз у раз мигали перед очима, викликали в мене огиду. Працювати разом, коли між обома така взаємна напруженість, було, звичайно, неможливо, і одна сторінка «Ріхарда і Самуеля», яку ми, долаючи взаємний опір, спромоглися написати, — то лише доказ Максової енергії, а загалом сторінка невдала…

В автобіографії не можна уникнути, щоб замість слів «одного разу», які відповідають правді, досить часто не писати «неодноразово». Бо завжди розумієш: спогади видобувають із темряви те, що слова «одного разу» знищують, і хоч слово «неодноразово» щадить його теж не зовсім, воно — принаймні в очах того, хто пише, — зберігається й переносить його до подій, яких, може, в його житті й не було, але вони замінюють йому ті, яких він у спогадах торкається вже й мимохідь.

7 січня. …Учора в Баума. Мав прийти Штробль, але затримався в театрі. Баум читав уголос статтю «Про народну пісню»; погано. Потім — розділ з «Ігор і суворості долі»; дуже добре. Я сидів байдужий, у кепському гуморі, не дістав ніякого певного враження загалом. Коли поверталися під дощем додому, Макс розповів мені про нинішній план «Ірми Полак». Сказати про свій стан відверто я не міг, позаяк Макс ніколи по-справжньому з ним не рахується. Тому довелося бути нещирим, і це мені, зрештою, все зіпсувало. На душі було так жалісно, що до Макса я звертався лише тоді, коли його обличчя пірнало в темряву, хоч моє власне на світлі могло мене швидше виказати. Однак потім загадкове закінчення роману захопило мене всупереч усім перешкодам. Дорогою додому, коли ми попрощалися, — каяття з приводу моєї нещирості й біль через її неминучість. Вирішив завести окремий зошит про моє ставлення до Макса. Що не записано, те мерехтить перед очима, й оптичні випадковості визначають загальний присуд…

Я маю позувати голим художникові Ашеру[28], коли той малюватиме святого Себастіана…

4 лютого. Три дні тому: «Дух землі» Ведекінда[29]. Ведекінд із дружиною Тілі грають також. Чистий, ніби різьблений жіночий голос. Вузьке обличчя, що нагадує півмісяць. Коли стоїть спокійно, ноги внизу немовби розходяться. П’єса зрозуміла й потім, коли озираєшся назад, отож можна спокійно і з почуттям упевненості йти додому. Суперечливе враження від чогось добре обґрунтованого й усе ж незмінно чужого.

Дорогою до театру я почувався добре. Смакував своїм нутром, наче медом. Пив його одним довгим безперервним ковтком. А в театрі все минуло. То було, до речі, попереднього вечора, коли йшов «Орфей у пеклі» за участю Паленберґа. Постановка виявилася такою поганою, оплески й регіт довкола мене у стоячих місцях партеру такими гучними, що я не знайшов іншої ради, як після другої дії втекти й так примусити все змовкнути…

Завзяття, з яким читаю про Ґьоте (розмови з ним, студентські роки, години, проведені з Ґьоте; приїзд Ґьоте до Франкфурта), захоплює мене цілком і втримує від писанини…

5 лютого. Понеділок. Такий стомлений, що навіть не можу читати «Поезію і правду». Я твердий зовні, холодний всередині…

Вчора на мить знепритомність у кав’ярні «Сіті» при Льови. Схилився над газетою, щоб ніхто нічого не помітив.

Прекрасна постать Ґьоте на повен зріст. Воднораз враження огиди, коли дивишся на це досконале людське тіло, позаяк годі уявити собі, що можна досягти такої досконалості, яка видається, однак, усе ж таки штучною й випадковою. Рівна постава, опущені руки, тонка шия, підігнуте коліно.

Нетерпіння й смуток, спричинені моїм виснаженням, знаходять поживу особливо в тому, що перед очима в мене весь час перспектива майбутнього, наготована ними. Які вечори, прогулянки, який відчай у ліжку чи на канапі (7 лютого) ще чекають мене — жахливіші, ніж ті, що вже позаду!

Вчора на фабриці. Дівчата в нестерпно брудній мішкуватій одежі, з розтріпаними, як після сну, косами, з отупілим виразом на обличчі через безугавний гуркіт трансмісій та однієї-єдиної машини, що, хоч і автоматична, але раз по раз несподівано зупиняється; вони не люди, з ними не вітаються, перед ними, коли штовхнуть, не вибачаються; коли їх ставлять на якусь дрібну роботу, вони її виконують, а тоді одразу знов повертаються до машини, рухом голови їм показують, що треба робити, вони стоять у нижніх спідницях, підвладні найменшій силі, й навіть не мають змоги досить спокійно усвідомити цю силу, щоб поглядом чи поклоном її визнати й засягти в неї прихильності. Та щойно виповниться шоста година, вони вигуками сповіщають про це одна одну, скидають із шиї й голови хустини, зчищають пилюку однією щіткою, яка переходить з рук до рук по залі і яку вимагають нетерплячі, скидають через голову спідниці й вимивають, наскільки це їм удається, руки — зрештою, вони ж бо жінки, вони вміють, попри свою блідість і погані зуби, всміхатися, випростують заклякле тіло, їх уже не можна штовхати, розглядати чи не помічати, їм дають дорогу, притискаючись до брудних ящиків, скидають капелюха, коли вони кажуть «Доброго вечора!», і не знаєш, як бути, коли одна з них подає тобі пальто, що його ти саме зібрався вдягти.

2 березня. Хто підтвердить мені правдивість чи правдоподібність того, що тільки через своє літературне покликання я більш нічим не цікавлюся й тому такий безсердечний?

10 березня. Неділя. Він спокусив дівчину в невеличкому містечку в Ізерських горах, де жив ціле літо, щоб підтримати свої хворі легені. Не тямлячи себе, як це інколи буває з хворими на легені, він, після короткої спроби вмовити дівчину — то була донька його господаря, вона залюбки пішла прогулятися з ним увечері після роботи, — кинув її на березі річки в траву й, знепритомнілу від страху, взяв. Потім йому довелося пригорщами носити з річки воду й бризкати їй на обличчя, щоб тільки повернути її до життя. «Юльхен, Юльхен», — раз у раз проказував він, схилившись над дівчиною. Він ладен був узяти на себе будь-яку відповідальність за свій вчинок і все намагався пояснити собі, яке серйозне його становище. Він силкувався збагнути, як таке могло з ним трапитись. Ця проста дівчина, що лежала перед ним і знов уже дихала рівно й тільки від страху та сорому не розплющувала очей, його не обходила; він, великий, міцний чоловік, носаком черевика міг би відкинути її вбік. Вона була квола й непоказна; чи могло те, що з нею сталося, вже бодай завтра мати яке-небудь значення? Хіба не дійде такого висновку кожен, хто порівняє їх двох? Річка спокійно вилася поміж лугів та піль до гір удалині. Сонце світило вже тільки на схил протилежного берега. У чистому вечірньому небі пропливали останні хмари.

вернуться

27

Роман німецького письменника Еміля Штрауса (1866—1960).

вернуться

28

Ашер Ернст — німецький художник.

вернуться

29

Ведекінд Франк (1864—1918) — німецький письменник, драматург.